Інша річ, що йому ще бракує творчого досвіду. В будь-якому випадку, дуже добре, що його невеличка книжечка теж виявилася в ужинкові одеського видавництва "Маяк"[32].
СЯЙВО ВЕРШИН
До 60-річчя поета Мурата Базоєва
Краса навколишнього світу й досі асоціюється в нього із красою весняних гір, течія часу вимірюється бурхливою течією рідного Терека; віптість поетичного слова приходить із афористичною мудрістю аксакалів, а розуміння історії, ґрунтовне знання звичаїв і традицій — із сивих легенд, пісень і притч, на які так багата благословенна земля Північної Осетії.
Чотирнадцятирічним, разом із наймужнігпими джигітами свого аулу, він подався в гори, щоб стати бійцем та зв'язковим партизанського загону імені Кірова, і за мужність та хоробрість свою був нагороджений орденом Вітчизняної війни II ступеня. Згодом, тобто вже після війни, він вступив до Батумського морехідного училища, й відтоді життя і поезія його вивершуються немовби на межі двох непоєднуваних стихій — гір і моря, кожна з яких надихає на своєрідне філософське і поетичне світобачення.
Тож нема нічого дивного в тому, що назви його книжок аж видзвонюють вітрилами далеких мандрів та просякнуті сіллю океанських штормів: "Берег отзовется", "Причалы", "Качаются палубы", "На семи ветрах", "Соль моря"...
Мариністичні мотиви стали провідними в усій творчості Мурата Базоєва. Визнанням цього було й запрошення його до участі в Першій всесоюзній нараді поетів-мариністів у Москві, після якої він став одним із авторів мариністичного збірника. Та поза все те чимало поетичних строф його віршів щедро осяяні сяйвом гірських вершин, і подано це так, що поєднання вже згадуваних двох стихій видається цілком природним. Так само, як природно поєднуються в його ліриці краса та семантичне розмаїття російської мови, яка для нього, осетина, стала мовою поетичної творчості — із влучністю та філософською щедрістю осетинського фольклору.
Сполучені Штати, Канада, Куба, порти Африки і Південно-Східної Азії... Куди тільки не закидала Мурата Базоєва мінлива моряцька доля, і кожні такі мандри дарували йому несподівані зустрічі, незабутні враження і глибокі, тривожні роздуми над тим, що таке сучасний світ і хто такі всі ми, в ньому сутні.
Саме відлуння цих роздумів ми якраз і віднаходимо в його публіцистичних статтях, нарисах, есе та подорожніх нотатках, що з'являються по різних періодичних виданнях, і в яких публіцистично загострена проза вдало переплітається зі строфами високої поезії. Ось і щойно, напередодні ювілею, в збірнику Одеської письменницької організації "Горизонт" з'явилося есе Мурата Базоєва "Моя земля", яким поет намагається осмислити історичний шлях свого рідного краю, висповідується перед своїм народом, прагне оглянути гірські масиви Осетії очима людини, котра встигла побачити світ і знає ціну найсвятішому з існуючих причалів — отчому порогові, якому незмінно вклонялася, повертаючись із будь-яких далеких і заманливих доріг.
Своє шістдесятиріччя Мурат Базоєв зустрічає, піднімаючись до вершини нової поетичної збірки, як піднімаються до захмарного, але щедро сповитого легендарною загадковістю гірського перевалу. Побажаймо ж поетові довго й щасливо йти до нього незрадливою стежиною предків.
антологія солдатського подвигу
Борис Дубров. "Солдатська слава".
Київ: Молодь, 1975
Прочитавши останню сторінку цієї книжки, я відчув, що її не можна сприймати чи, тим паче, аналізувати, як будь-яку іншу збірку нарисів. При оцінці її неможливо послуговуватися звичними літературознавчими критеріями, мірками і термінами, не усвідомивши тієї простої істини, що це зібрання оповідей — у кожній з яких постає перед нами непересічна людська доля — то, власне, теж своєрідний подвиг автора книжки, документаліста і газетяра.
Воїнів, удостоєних орденів Слави трьох ступенів, справедливо вважають найхоробрішими з хоробрих. Офіційна статистика стверджує, що всього орденами Слави трьох ступенів відзначено 2518 фронтовиків і 350 з них проживають і нині на території України.
Свого часу журналістські шляхи звели Бориса Дуброва з одним із таких героїв — нашим земляком Михайлом Михайловичем Шуляченком. Воєнні подвиги й події буденного мирного життя цієї людини вклалися тоді у кількасот рядків чергового газетного нарису Але саме знайомство з долею її виявилося знайомством із тим "прекрасним у мистецтві", пізнання якого назавжди визначає творчу долю кожного митця.
Відтоді понад десять років Б. Дубров збирає відомості про кожного з повних кавалерів ордена Слави, що проживають у нашій республіці. Знайомство з численними архівними матеріалами, тривале листування, копіткі розшуки й довідки через ветеранів-однополчан та рідних героїв (не всім-бо судилося дожити до наших днів), нарешті, особисті зустрічі — все це дало неоціненний фактичний матеріал для книжки "Солдатська слава", друге, доповнене видання якої щойно з'явилося на полицях книгарень (перша частина книжки вийшла друком у видавництві "Молодь" 1970 року, друга — 1973-го).
Знайомлячись із цими нарисами, одразу ж відзначаєш про себе, що для автора важливо було дійти до джерел подвигу, оголити незримі соціальні та психологічні пружини, під дією яких учорашні робітники й хлібороби, вчителі, і навіть підлітки, ставали суворими й водночас людяними, безмежно відчайдушними, але кмітливими і досвідченими воїнами. Більшість нарисів побудована таким чином, що фронтові подвиги їх героїв сприймаються не як щось виняткове, породжене за надзвичайних умов, а як закономірне й цілком органічно поєднане з усім довоєнним і повоєнним їхнім життям. Тобто їх армійські звершення не є випадковістю і не зумовлені лише винятковістю обставин, а закладені патріотичним вихованням, самою суттю соціального устрою та історичної пам 'яті у національні характери наших земляків.
Саме завдяки поглибленому аналізові та метафоричному відтворенню фронтової дійсності, у її зв'язках із минувщиною та сьогоденням, створюється, наприклад, цільний і переконливий образ розвідника Максима Величка (нарис "Син Сміли"), Вихованець смілянського машинобудівного заводу, він набував гарту у середовищі кадрових робітників, пройшовши шлях від учня до висококваліфікованого фахівця. І саме ця школа допомагала йому згодом виявляти на фронтах дивовижну відвагу і витримку. А, повернувшись після перемоги на рідний завод, він знову активно включається в життя його колективу, стає Героєм Соціалістичної Праці, делегатом XXIV з'їзду КПРС, мудрим наставником робітничої зміни.
Глибоке розуміння психологічної мотивації людських учинків, уміння розкрити процес становлення характеру і з достатньою майстерністю змалювати події, дає змогу Борису Дуброву переконувати молодого читача, що подвиги ці здійснювали не такі собі хвацькі хлопці-зірвиголови, які не бояться нікого й нічого на світі. А що складовими героїчного вчинку на фронті є відмінне знання зброї і техніки, витримка, дисциплінованість та знання психології і тактики ворога.
Особливо майстерно доведено це автором в одному з кращих нарисів збірки — "На те бійцеві й голова". Образ рядового бійця-кулеметника Миколи Козлова — героя цього твору, немовби покликаний слугувати уособленням кмітливості, розважливості й невмирущості справжнього солдата, захисника своєї батьківщини. До речі, під цим же кутом зору привертають увагу й нариси "З племені соколів", "За лінією фронту", "Відплата" та деякі інші.
У передмові до книжки маршал Радянського Союзу В. Чуйков високо оцінив працю Б. Дуброва як засіб, як своєрідний посібник із виховання молоді на бойових традиціях. Нема сумніву, що ці потенційні можливості "Солдатської слави" можуть бути повністю використані, якщо видання стане настільною книжкою наших громадських активістів, педагогів, усіх, хто пов'язав своє життя із вихованням молоді.
І ще одне зауваження. Зараз авторові вже вдалося з'ясувати долю 324 кавалерів ордена Слави. Про 33 із них у книжці вміщено нариси, про всіх інших подані невеличкі біографічні довідки та фотографії різних літ. Але, коли читаєш ці довідки, то вражаєшся, які цікаві долі і які прекрасні подвиги належать цим людям, і скільки взірців патріотизму і безстрашшя дали б нам розповіді про них, якби вдалося втілити факти з довідок у художні твори.
Тож, гадаю, що подальша робота вже знаного в Україні газетяра та письменника-документаліста має бути націленою не лише на пошуки нових імен, але й на поглиблене творче опрацювання того матеріалу, котрий виразно проглядається за коротенькими й безжалісно скупими повідомленнями про вже відомих нам ветеранів війни[33].
МОВОЮ СВОГО НАРОДУ
Мова Степана Олійника... Соковита, образна, самим народом виколисана і виколосена, вона увійшла в його твори разом із мовою батьків, мовою Левадівки і навколишніх левад, із мовою тихоплинного мрійливого Тилігулу, береги якого й досі відлунюють лет козацьких лав і аллаховий рев захмелілої від степової крові і попелищ орди.
Поет не просто знав мову свого потенційного читача, але й шанобливо плекав її у собі, поступаючись при цьому навіть літературними канонами, задля права бути почутим, сприйнятим і визнаним за свого, сільського, дядька отим селянським гуртом, із криничної глибіні якого він джерельно втамовував свою творчу спрагу і до пройнятого гумором суду якого віддавав свої творіння.
Це мова не книжна, не нащипана зі словників, це в Олійника — з молоком матері; гумор, самоіронія — все від землі, від народної мудрості. Сакрально ж бо мовлено було Остапом Вишнею, що гумор у творах його "колисала і виколисала, навівала і навіяла соковитого сміху мамина пазуха... А мами — це іє народ".
Прислухаймося до слів корифея українського гумору ще й тому, що й самому йому довелося обстоювати право писати по-народному, мовою народу і задля свого, українського, народу. В 1930 році, в журналі "Нова генерація" з'явилася публікація монографії О. Полторацького про творчість Остапа Вишні, в якій автор різко відгукувався про словниковий запас творів гумориста. "Цей словник, — писав він, — як відомо, є словник глибоконародний. Отже, мовна практика Остапа Вишні є мовною практикою реакційною".
Першим, хто став на захист права Остапа Вишні на народність мови його творів, був Микола Хвильовий, який у журналі "Пролітфронт" виступив з різкою полемічною статтею "Остап Вишня в "світлі" "лівої" балалайки, або..."
"Заперечуючи "глибоконародний" словник, який протиставляє Вишниному словникові наш морфолог? Словник стовідсоткового учня Северянина М.