Одведи тебе нині в пущу і згинеш ти, "володарю", навіть нового дня не дочекавшись. Речеш, що люде над світом владні? Так володар про живот свій печеться: скотині й птиці прокорм і захист дає, ниву засіває, стереже, жне й снопи молотить. Хіба не відаєш, що володарем бути важче, ніж рабом?
– То нива, а то пуща, ота природа ваша... – все ще впирався Авдій.
– Коли поставлені люде над світом усим, як речеш, то яка різниця між нивою та пущею або між скотиною і звіром? Той володар добрий, хто про живот свій дбає, множить його.
– Душа їхня християнській не рівня...
– Се ж хто так сказав?!
Стримуване роздратування вчувалось у голосі Кришня і Авдій замовк, аби не дражнити старого.
– Будеш ходити зі мною в пущу, – як відрізав раптом волхв.
І додав:
– Аби хоч трохи її пізнав. Побачим, який з тебе "володар".
... Тиша в пущі стояла така, що Авдієві здавалось, ніби це сон. Снігу лежало ледь не по коліно – як на нього, то й занадто, Благиня ж казала йому, що до весни й по пояс насипле, як не буде відлиги. Ішли удвох із Кришнем на снігоступах: два дерев'яні продовгуваті обручі, густо заплетені ликом кріпились до ніг хитромудрим плетивом із вервія. Перевіряли пастки, діставали з них кун, горностаїв, часом лис. Перші дні Авдієві було страх, як важко. Він швидко томився, пітнів, але волхв передиху йому не давав: "Спітнів – не стій, бо застудишся. Рухайся!" Піт аж очі заливав, ноги підгинались, плутались, снігоступи чіплялись за все на світі – так би впав і лишився лежати до скону, але якась сила його підтримувала.
Якась? Божа була підтримка, бо інших у нього й бути не могло. Приходив до житла ледь живий від утоми, падав на лаву і ледь почавши вечірню молитву, засинав на півслові. В сирій келії Печерного монастиря він би точно помер від застуди, а тут вже й дим не дошкуляв. Що дим, коли від печі лине таке лагідне сухе тепло!
А вранці немилосердно боліло все тіло – так, що підвестися міг тільки зціпивши зуби, аби не закричати. М'язи ніг у литках після сну були зсудомлені: кроку не ступиш, і Благиня, добра душа, опустившись навпочіпки, починала їх погладжувати, легенько розминала, доки біль не зменшувався до терпимого стану. Здавалось Авдієві, що ці воістину пекельні муки не скінчаться для нього ніколи, проте тижнів за два він усе ж таки більш-менш втягнувся.
– Се я тебе жалів, – зізнався напередодні Кришень, коли після вечері Авдій не спати повалився, а з Благинею завів розмову, – далеко в пущу не заходили. Завтра маємо і пастки перевірити, і звіра встрелити: м'ясо скінчилось, а на рибі по снігу далеко не забіжиш. Наїдайся вранці досхочу.
Досхочу... За Авдієвим календарем уже півмісяця різдвяний піст тривав: про м'ясо забудь, але він би й ніг тоді не потягнув. Тож, каючись безмірно в кількаразовій щоденній молитві, мусив наминати скоромне – уперше в житті нехтуючи постом. Та й де б він узяв пісне серед тих язичників?
... Зимова пуща, виявляється, на вівліо схожа. Весь сніг у ній помережаний звіриними слідами-письменами. І ще невідомо, хто ліпше вміє читає свої письмена: Авдій у вівліо, чи Кришень в пущі на снігу. Кирилиця[341]сорок три буквиці має, в грецькій абетці їх три десятки лише, а в пущі на снігу – незчислима множина: часом знак той один-єдиний і навіть волхвові вперше за його життя на очі трапився. А кожен з них треба якось та й витолкувати і навіть не "якось", а так, як тут було насправді, бо інакше жодної користі з тих розглядин не отримаєш. Дивишся на помережаний слідами сніг, коли він пухкий та глибокий і бачиш на ньому лише якісь ямки; коли недавно ліг тонким шаром, видно чіткі відбитки звіриних лап, але як скласти все те докупи, щоб побачене набуло якогось смислу?
– Роззуй очі. Вчися бачити, бо не виживеш тут. – повчав Авдія волхв. – Ось коза пройшла. Бачиш, сніг для неї глибокий і вона, перш ногу поставити, копитцем по снігу черкнула. Се поволокою зветься. А коли ногу піднімала, щоб далі ступити, трохи снігу зі сліду викинула вперед і знову черкнула, виймаючи копито – се виволока. Отак на слід глянувши, одразу мусиш знати куди звір ішов – по його виволоці. Присядь, позри сюди: бачиш – на виволоці ще сніжинки дибки стоять, не осіли, на сонці не підтанули. Бачиш? Се каже нам, що слід свіжий, недавно звір пройшов.
Авдій дивився, щось там бачив, та коли лишався сам і натрапляв на слід, зазвичай нічого втямити й не міг.
– Приймай наук мій, доки показую, – дня не минало без Кришневих повчань, – може ще й толк буде... Бачиш, скільки слідів? Три дні назад їх стільки не було. Ну ж бо, речи: пощо так?
Авдій городив щось про відлигу, тепло...
– Не хочеш мислити, – зітхав навчитель, – чи нездатний? Сніг від неділі не йшов, ото й усе. Кажи, чиї сліди тут бачиш?
– Це від куни.., тут білка була.., тут лис...
– Який лис?
Та хіба ж по сліду скажеш – який?! Лис і все. Не собака ж. Авдій уже знав, що в собаки слід округліший, у лиса та вовка витягнений. Знизав плечима:
– Хіба таке взнаєш?
– Чорнобурий лисовин осьде гуляв, – волхв щось підняв із снігу, підніс до Авдієвих очей, – темна волосина, бачиш? Він, не вона, бо слід великий, як для лисиці.
Ну як можна угледіти на снігу якусь там волосину?!
– Може скажеш, коли він тут пройшов?
"Та чи воно мені треба? Невже ж, Господи, я й смерть прийму в цій пущі?!"
– Схилися. На тому тижні відлига була, старий сніг присів добре, вночі перед понеділком свіжим притрусило трохи. Тому сліди такі чіткі. Наче й однакові всі, а не так воно. Сей, – пощупай пучкою, – твердий, обледенів уже, бо вчора вдень сонце гріло, вночі морозило: бачиш, поблискує. А тут, – торкнися, – льодку немає, свіжіший, значить. Лисовин стежку торує: спить десь у тім яру, а сюдою на поле до нас ходить, мишей там ловить. Втямив? Уранці тут пройшов, якраз перед нами. Звідки знаю? Та ти ж очі роззуй! Вийшли з дому – іней був на деревах, а як сюди дійшли, вітерцем його здувать почало. Бачиш – іскриться осьде на сліду...
"Як він помічає усе? Дика людина, варвар... Отак плазувати перед їхньою природою цією! Ниці люди" – Авдій дивувався, безпорадно розводив руками, часом зневажливо косився, злився навіть, і... захоплювався Кришнем. Старий ніби ворожив над тими слідами: то тонесеньким патичком торкне навіщось слід, то пучкою; часом з іншого боку зайде, або рукавицею сонячний промінь затулить, то на коліна опуститься і тихенько дмухне на слід, або підніме щось із снігу, невидиме по суті – буркочучи собі під ніс, хмикаючи і суплячись, він на диво вправно читав ті лісові письмена. Часом він потребував хоча б чиєїсь уваги і тоді ставав незвично говірким.
– Ти токмо поглянь, Овдію, що тут творилось уночі! Бачиш отсі ямки? Тетері тут ночували. Сиділи он на тій березі, а ввечері з гілок пірнули прямо в сніг та й поснули. А се ось горностая слідочок – бач, як дріботів, тать лісовий. Почув тетерю в снігу й напав, дарма, що вп'ятеро легший. Птиця й злетіти встигла, та недалеко втекла: онде рябе пір'я, бачиш? Пішли, покажу. От! Верхи на ній летів, розбійник малий. Шию перекусив і впала тетеря. Наївся й покинув решту: хіба ж потягне таку здобич? Ох і меткий звір, ти б тільки бачив! А мишей під снігом як ловить!
Авдій, дивуючись, слухав Кришневі лісові оповідки і навіть почав відчувати в цьому певну потребу. Та й до пущі, що не кажи, а потроху звикав.
... Він уже не гидував брати до рук покоцюблі трупи задавлених у пастці звірят і збайдужіло кидав їх до свого заплічного мішка. Якось, діставшись останньої пастки, вийняли здобич, насторожили плахту[342]і замість вертати додому, Кришень мовчки рушив уздовж яру далі на північ.
Було десь ополудні. Небо затягувала легенька поки що, сіра пелена, крізь котру ледь-ледь вгадувався сонячний диск, мороз дуже попустив, притаманний йому серпанок зник, пуща почорніла і лісова далечінь бачилась уже чітко, тож навіть Авдієві ставало вже зрозуміло, що не пізніше, ніж увечері вкотре піде сніг. Волхв того дня майже не розмовляв, і тепер мовчки брів по пущі, відтак Авдієві лишалось тільки, роззираючись навсибіч, плентатись слідом.
Німота пущі аж тиснула на новачка. Сніг іще не встиг набратись вологи, був так само пухким і рух по лісу двох ловців лишався майже нечутним – хіба що вони самі чули тихесенький шурхіть своїх снігоступів. Кришень, тримаючи в руках супружений[343] лук з накладеною на кибить[344] стрілою, обережно переходив від дерева до дерева понад самим краєм глибокого яру, пильно роздивляючись, що коїться внизу, на його дні. Раптом він спинився, скрадаючись, відійшов трохи від краю і поманив до себе Авдія.
– Там унизу олені на солонці. – зашепотів волхв у самісіньке вухо свого супутника. – Скоро почнуть підніматись нагору: бачиш сліди онде?
Авдій нічого не побачив, але кивнув, погоджуючись.
– Підійдемо ближче до їхньої стежки. Вітру немає, сніг на схилах досить глибокий – вони назад вертатимуться тим же слідом. Дивись же мені – ні пари з вуст! Втямив? – шепотів Кришень.
Авдій знову кивнув. Вони рушили, обережно пройшли кількадесят кроків і спинились, ховаючись за товстим роздвоєним стовбуром якогось старезного дерева – корчуватим та місцями порослим мохом, що виглядав з-під снігу своїми оманливими шатами літньої зелені.
Авдієві ще ні разу в житті не доводилось бути на ловах із луком, тож він завмер, притулившись до стовбура і з неабиякою цікавістю то за Кришнем спостерігав, то кидав оком туди, де, певно, мали ось-ось з'явитись олені. Час минав, з яру – ні поруху, ні найменшого шуму. Старий стояв поряд, жодним чином не переймаючись таким тривалим очікуванням.