Це мало підкреслити його незалежність від цих осіб. Насправді все відбивалося на розподілі коштів для Дрогослава, який отримував набагато менше, ніж інші міста та райони області. Але ж він зробив їм крок назустріч, запросив на день народження батька – то чому вони не приїхали? Мали би зрозуміти, що йому це важко було зробити, але він себе пересилив.
Старий був ще міцним. Сидів на почесному місці у новій вишиванці, яку напередодні йому подарувала середульша донька. З-поміж усіх дітей він її любив найбільше і навіть не приховував цього. Чи тому, що вона, мов дві краплі води, була схожою на нього і мала його характер? Покійна дружина найбільше любила сина і теж цього не приховувала. Міський голова мав її характер і був дуже схожий на неї. Батьківською та материнською любов'ю була обділена лише наймолодша їхня донька, але вона всі свої болі та жалі тримала глибоко всередині себе, а так на вигляд здавалося, що це найщасливіша жінка на світі.
Зараз син і двоє доньок разом з батьком демонстрували на людях міцну родину, хоча справді сімейного, рідного у них вже давно не було. Кожен жив сам по собі, ніби минулого зовсім не існувало для них. Сьогодення змушувало грати свою роль, а шляхи до майбутнього були різними.
Старий не пропускав жодного тосту. Спочатку пив по повній, потім лише трошки надпивав. Все-таки роки брали своє. Відчував важкість у серці й шум у голові.
А міського голову турбувало зовсім інше. Серед гостей були Борис з Дзвінкою. Він уже перехопив декілька похмурих поглядів Бориса. Дзвінка шепнула йому, що чоловік здогадується про їхній інтимний зв'язок. Коли Борис напивався, то ставав некерованим. З кнайп у таких випадках його виводили силою. Дзвінка пообіцяла міському голові, що не дасть чоловікові напитися, але від того можна було всього очікувати.
43
Одна з багато-чисельних карточок Дональда виявилася заблокованою. Він зрозумів, що йому прозоро натякають: мовляв, ми знаємо, де ти і хто ти, бавимося з тобою в котика-мишки, але твоя пісенька швидко дійде кінця. Звичайно, йому хотілося вірити директорові банку, який щось плів про шахраїв і хакерів, та й сума саме на цій карточці була незначною, але тривожні думки про не таке вже й світле своє майбутнє не виходили йому з голови.
Не відразу, але все більше й більше Дональд починав розуміти, що звик до життя в Росії. Все пізнається в порівнянні. Раніше він мав багато-чисельні закордонні відрядження, але завжди повертався додому. Тепер шлях до Росії для нього був зачинений. Він сам викинув ключ, який гарантував йому повернення. Ні, звісно, можна було ризикнути й поїхати – так само, як у Штати, – але Дональд розумів, що в цих двох країнах на нього неодмінно чекає смерть. Приб'ють – і не скривляться.
А ще він усвідомив, що хоче побачити доньку. Після смерті дружини вони стали чужими людьми. Донька звинувачувала його у загибелі матері, хоча він сам, звичайно, так не вважав. Але тепер, коли Дональд зрозумів, що вже до кінця життя може не побачити доньку, щось важке нависло над ним і вже не відпускало.
Взагалі-то він усе більше й більше переконувався, що скоїв дурницю. Міг просто припинити надсилати секретну інформацію до Штатів – і ніхто би його не вирахував. Ні, захотілося свіжого західного повітря. Інсценізував власну загибель у спаленому автомобілі, вдався до пластичної операції, що тепер жодний знайомий пес його не впізнає. А достатньо надихавшись західним свіжим повітрям, зрозумів, що не може жити без Росії. Хоч до ефесбешників з покаянням приходь і отримуй кулю в потилицю.
І все-таки хто заблокував карточку? На ній він був під чужим іменем. Вже розсекретили? Тепер від них не втечеш, не сховаєшся.
44
Людмила Іванівна довго радилась з Марійкою, і вони таки остаточно вирішили поки що не їхати до Донецька, а залишитися в селі до кращих часів. У їхньому розумінні ці кращі часи однозначно поєднувалися з Україною, а не з Росією.
Село в усі часи більше було просякнуте українським духом, ніж місто. Тут глибше вірили в українську національну ідею, хоча навряд чи могли словами сказати, що ж вона насправді означає. Носіння вишиванок і співання Гімну України були лише її складовою частиною, хоча далеко не основною. Саме сільське життя було природним і відповідало менталітету простого українця. З іншого боку, місто завжди було згуртованішим і революційнішим на відміну від консервативного села, яке важко розбурхати. Тому глибинні процеси відбувалися саме в селі, хоча місто виявлялося більше і швидше готовим до змін.
Звісно, те, що творилося зараз у Донецьку та Луганську, а ще раніше – в Криму, не могло оминути й село, в якому зараз волею долі опинились Людмила Іванівна з донькою. Український дух у ньому ніколи не був показним, на публіку, але залякати можна й найсміливішого. Тому люди й намагалися загнати всередину себе те, що могло би не сподобатися новим провісникам часу. У селі кожний знав, хто на що здатний і чого від нього можна очікувати. Тому сільська піна доволі швидко себе виявила і навіть не приховувала презирства до тих, хто ще нещодавно вважав себе господарем життя. І лише родинні, сімейні, сусідські стосунки втримували село від агресії. Місто – роз'єднане, де мало хто один одного знав, хоча міг проживати в тому ж багатоквартирному будинку, – подібних запобіжників не мало.
По селу почали бігати молоді люди з автоматами. З'явилися прапори Росії та Донецької Народної Республіки. Хтось пішов у ополченці, хоча це явище навряд чи можна було назвати масовим.
Але в основному люди просто зачинились у собі. Назовні це виглядало так, що недавно говірке село замовкло у буквальному розумінні цього слова. У кінцевому результаті боялися навіть близьких людей, для багатьох з яких привнесена із чужини ідея могла стати важливішою за родинні стосунки.
45
Дзвінка зникла з його поля зору. Не телефонувала йому. Коли він хотів зв'язатися з нею, не відповідала.
Міський голова, чесно кажучи, засумував. Розкохала його? А він кохає її? Не хотів сам собі відповідати на це запитання. Боявся.
Після батькового дев'яносторіччя стосунки з сестрами стали ще напруженішими. Чого вони хочуть від нього? Адже він усе організував, заплатив. Від них не вимагав нічого. Лише подарунки батькові дали.
Він відчував цю напругу. А хоч би якась зателефонувала після цього дійства, поцікавилась, як там справи. Він їхній старший брат. Мали би поважати, а не губи надувати. Нічого, переживе. Хоча й боляче та образливо.
Дзвінка знайшлася через два дні. Сказала, що писала нову картину. До неї прийшло натхнення. Не хотіла його злякати. Він цього не розумів. Маячня якась. Здається, вже й радий не був, що Дзвінка зателефонувала. А коли сказала, що скучила за ним і хоче зустрітись, щось буркнув у відповідь. Мовляв, нема часу зараз. Відчув, що образилась, хоча нічого й не сказала. Переб'ється. Коли йому було важко і він чекав від неї дзвінка, то вона мовчала. А тепер він має радіти, як школяр, що йому вділили увагу?
Не розумів, чому злий сам на себе. Ніби хтось всередині сидить і під'юджує його. Ніхто чужий цього не міг зробити. Тільки сам себе доїдає.
Робота набридала своєю одноманітністю. Кидався на підлеглих, а вони не розуміли, що сталося з міським головою.
Чи не вперше задумався: а чи варто йому наступного року знову балотуватися на посаду міського голови?
46
Андрій відчував, що коло звужується. Здається, це розуміла лише мама, все більше й більше часу віддаючи молитвам і читанню Біблії. Тато звично пиячив. Марина жила якимось невідомим йому до цього внутрішнім життям, так що годі було до неї достукатись, а сама вона теж, здається, нічого не помічала навкруги.
Знайомим і сусідам приходили повістки з військкомату, і Андрій розумів, що рано чи пізно заберуть і його. Нічого з цього не робив. Щоправда, з кожним днем усе більше й більше згасало в нього бажання йти на війну. Найбільший пік, мабуть, був тоді, коли до нього приїжджали хлопці з Майдану і кликали з собою. Тепер Андрій радше ставав фаталістом: що буде – те й буде.
Єдине, що помітив за собою, – так це те, що весь вільний час віддавав тепер дітям. Зранку не мав часу, а увечері, коли Марина приводила Павлика і Петрика із дитячого садочку, бавився з ними, ніби, з одного боку, хотів надолужити втрачене, а, з іншого, робив запас у спілкуванні з ними, щоби потрошки потім його витрачати, коли не бачитиме синів.
47
Це вже вдруге, оминаючи вище керівництво, ефесбешники виходили безпосередньо на нього. Сподівалися, що він мовчатиме? Хотіли встановити з ним особливі стосунки? Звичайно, він про все негайно доповідав шефу, а той лише загадково усміхався. Спрацьовувала вигадана в надрах СБУ легенда, що генерал-майор користується особливою довірою Порошенка. Але чи ефесбешники сприйняли це всерйоз? Можливо, вели якусь свою гру.
Спочатку вони повідомили йому про затримання двоюрідного брата. Він ніяк не відреагував на це. Наївно було очікувати від нього, що в обмін на Петю Онищенка видасть їм низку державних таємниць.
Сьогоднішнє повідомлення було серйознішим. Готується замах на Порошенка. Ефесбешники надали генерал-майорові СБУ повну інформацію про замовників, організаторів і виконавців, вказали координати базування групи. Все було занадто правдиво, щоби просто махнути на це рукою. Але як все це розцінювати в умовах війни, яку Росія фактично розв'язала проти України? Якось неправдоподібно все виглядає, як у дешевому детективному романі.
Коли він доповідав про це шефу, той дивився у вікно. Важко було зрозуміти, про що думає саме в цей момент. Версія про те, що у ФСБ діє проукраїнськи налаштована патріотична група відпадала сама по собі як несерйозна. Очевидно, Порошенко поки що був потрібний Путіну в складній геополітичній грі, де головним супротивником Росії виступали Сполучені Штати Америки. Будь-хто інший на місці українського президента міг бути не таким прогнозованим і передбачуваним. Тому ФСБ виконувала те, що робила завжди відтоді, коли Україна стала незалежною, – допомагала СБУ, хоча нині дві організації опинились по обидва боки барикад, і мова йшла не про співробітництво, а про звичайні прагматичні речі. Коли насправді захочуть прибрати Порошенка, навряд чи ФСБ попереджатиме СБУ про це.