Дикторша гордо, ніби це вона була головною виконавицею вбивства, повідомила про знешкодження трьох осіб із банд-формування чорних чоловіків. Називали імена прокурорші, її чоловіка та моє. Причому виходило, ніби я був старший у цій групі. Про смерть спецслужбістів і вибух будинку нічого не говорили.
— Вітаю, сусіде, — зухвало з усмішкою сказала прокурорша. – Бачите, вас підвищили у званні. Але це вже вам нічим не допоможе. Нас нема на білому світі.
Я не знав що маю робити: радіти чи плакати.
Ми поїли й почали готуватися до сну. Прокурорша сказала, що чергуватимемо по три години. Першою мала чергувати вона, потім я і її чоловік.
Мені було неприємно лежати в одному ліжку з чоловіком прокурорші, але той відвернувся від мене і я швидко заснув.
34
Наснилася мені вже колишня дружина, яка обіймала мене і казала, щоби я їй пробачив. Мовляв, це сестра намовила її, а так вона нізащо не пішла би від мене. У сні я виявився великодушним і пробачив дружині всі минулі й майбутні гріхи.
Прокурорша ніжно будила мене. Навіть коли я прокинувся, то ще деякий час вдавав, ніби сплю, бо хотів продовжити солодкі миттєвості життя, відчуваючи тепло її рук.
Але треба було мати совість. Я встав і пішов чергувати у вітальню. Прокурорша ще деякий час побула зі мною, ніби хотіла сказати щось важливе, але так і не наважилась.
— А де ваш син? – несподівано для самого себе запитав я, хоча точно знав, що це питання зовсім не ночувало в моєму мозку.
Прокурорша спохмурніла і відповіла:
— У надійному місці.
Я зробив їй боляче своїм запитанням. Вона пішла спати.
35
Найбільше я боявся заснути і пропустити той момент, коли група автоматників оточить нашу нову схованку. Чомусь мені здавалося, що має відбутися саме так.
Коли сон намагався здолати мене, я підходив до вікон і крізь жалюзі хотів щось побачити в суцільній темряві. Звісно, нічого не було видно. Тоді я прислухався, але жодних підозрілих звуків моє вухо не вловлювало. Лише дерева шуміли у своїй величі, як робили це впродовж багатьох десятиліть.
Я думав про своє життя, про нещасливий шлюб з дружиною, яка так і не подарувала мені сина, про якого я мріяв. Я давно хотів кинути дружину й знайти іншу жінку, народити з нею декілька дітей. Але через події в країні вже було не до того. А тут дружина й сама розлучилася зі мною.
Я розбудив чоловіка прокурорші. Здавалося, нема нічого дивного, що мені доводиться лягати в ліжко, на якому спала сама прокурорша.
36
Я вже не зміг заснути до самого ранку, прислухаючись до милого сопіння прокурорші. Її чоловік, здається, вмер, бо з сусідньої кімнати не долинало жодного звуку.
Я завмер, коли прокурорша уві сні повернулася до мене й обійняла. Її губи були за декілька сантиметрів від моїх, а подих обпікав моє обличчя. Я ледве стримався, щоби не поцілувати її.
Чоловік прокурорші, здається, відчув небезпеку для своєї дружини. Він почав ходити по кімнаті, аби розігнати сон, а я боявся, що він загляне сюди й побачить, у якій інтимній позі я лежу з прокуроршею.
Я обережно забрав її руку зі свого тіла і відвернувся від прокурорші, а потім узагалі тихенько, аби не розбудити її, відсунувся на край ліжка. Це було марно, бо прокурорша закинула на мене ногу, аби я нікуди не втікав.
37
До ранку я сидів на крайчику ліжка, бо все одно не міг заснути. Так мене й застав чоловік прокурорші, поспівчувавши:
— Не спиться?
Не міг же я йому відповісти, що не сплю не тому, що не хочу спати, а тому, що не можу бути спокійним, коли поруч його красуня-дружина.
Щоби позбутися надокучливих думок, я зайнявся приготуванням сніданку на кухні.
— О, які запахи! – Прокурорша була свіжою після сну і ніби помолодшала за ніч. – Де ви так навчилися готувати, сусіде?
Мабуть, моя відповідь їй не була потрібна, бо вона забилась у куток з чоловіком і про щось тихо говорила. Я стояв до них спиною, чаруючи над газовою плитою, але відчував, що вони дивляться на мене. В мене вже не було сумнівів, що й розмова точиться навколо моєї скромної персони.
Дивно, але саме про це я думав сьогодні зранку, коли сидів на ліжку, відганяючи від себе спокуси. Хід думок приблизно був такий. Прокурорша і її чоловік врятували мене. До міста я не міг повернутися, бо мене відразу б арештували. Отже, треба було мене задіяти до роботи чорних чоловіків. Або… Якою могла бути альтернатива, я не хотів думати.
38
Прокурорша і її чоловік почали сперечатися між собою. Вони вже навіть не крилися, що говорять саме про мене, а я вдавав, ніби відсутній на білому світі та не здогадуюсь, що на ньому відбувається.
Снідали мовчки, ніхто не намагався дивитись в очі іншим. Я відчував себе винним, а тому сказав:
— Дякую, що ви мене врятували. Я розумію, що не можу більше з вами бути. У вас своя робота, у мене – своя. Хоча, яка тепер у мене робота…
Прокурорша уважно дивилася на мене, обдумуючи, що має сказати, аби я не образився на неї.
— Сусіде, ви не готові до нашої роботи, — нарешті промовила вона. Такою серйозною я її ще ніколи не бачив.
— Ні фізично, ні морально, — додав чоловік прокурорші, бавлячись виделкою у руці.
— Я розумію, — сказав я спантеличено. Хотів сказати: "Дякую за все. Я йду. Повірте, я не видам, де ви знаходитесь", — але з жахом подумав, що вони просто мене можуть вбити. Тоді навіщо було рятувати?
39
Намір утікати визрів у мене моментально.
Можливо, я й перебільшував загрозу своєму життю, але спрацював інстинкт самозбереження. Я відчував себе заручником, з яким можуть зробити що завгодно.
Чесно скажу, в мене не було бажання боротися з окупаційним режимом разом з чорними чоловіками. Я боявся, що мене вб'ють чи засадять у концтабір, в якому я точно не виживу. І тут я на всі сто відсотків погоджувався з чоловіком прокурорші, який сказав, що я не готовий до цього ні фізично, ні морально.
Навіть намір арештувати мене й відправити до концтабору, здається, не змінив мого світогляду. Я не знаю, на що я сподівався, але хотів жити у своєму світі, писати свої романи. Головне, щоб мене ніхто не зачіпав, адже я нікому не заважаю жити. Звичайно, це було наївно, й на рівні інтуїції я відчував, що навряд чи це мені вдасться. Але мало, мабуть, статися ще щось надзвичайне, аби я змінив свою точку зору.
40
Найкраще, звичайно, було втікати під час моєї нічної варти. Принаймні я мав три години переваги. Але, з одного боку, не хотілося підставляти моїх визволителів, бо я подумав, що саме на час мого сторожування будинок можуть оточити автоматники, і тоді прокурорша з чоловіком не встигнуть врятуватися. Це стало би найбільшим гріхом у моєму житті. З іншого боку, я розумів, що фора могла виявитися нікудишньою, бо навряд чи тригодинне блукання в нічному лісі призвело би до чогось путнього.
Я був здивований власною рішучістю. У полотняну торбинку виклав півбуханки хліба, дещо з продуктів, ніж, який мав слугувати мені захисною зброєю, деякі свої речі. Робив це, звісно, не привертаючи уваги прокурорші та її чоловіка. А коли вони пішли в спальню й продовжили свою суперечку щодо мене, тихенько вискочив з будинку і побіг до лісу.
41
Щойно я вибіг із будинку, то зрозумів, що роблю велику дурницю. Але повернутися назад уже не дозволяла гординя.
Я подумав, що прокурорша і її чоловік не мали наміру мене вбивати. Вони просто не знали, як застосувати мої сили в банді чорних чоловіків. Мені стало соромно, що вслід за окупаційною пропагандою я вжив оце слово – "банда". Але, бачить Бог, я не вкладав у нього якогось негативного значення, так що ворожі пропагандисти даремно старалися. Принаймні для мене чорні чоловіки були захисниками Вітчизни. Просто я в силу свого попереднього життя діяв за інерцією й не бачив, чим можу прислужитись, аби окупанта більше не було на моїй рідній землі.
Зрештою, кожний обирає свій шлях. Я рідко засуджував людей, бо не знав, як би сам поступив у тій чи іншій ситуації. Зрештою, лише в екстремальній обстановці можна визначити, чого насправді вартує людина на цій землі.
42
Я також затямив філософський підсумок життя для будь-кого: треба вміти гідно піти з цього світу. Хоча я не був віруючою людиною, але розумів, що це, мабуть, найважливіше, що може зробити людина, а все решта дрібниці порівняно з цим.
Не можу точно сказати, чи саме такі думки гніздились у моїй голові, коли я біг у лісі. Швидше за все, ні, бо мені доводилось уважно дивитись під ноги. Але навіть це не допомогло, бо я не побачив якогось чи то коріння, чи ще якоїсь перешкоди – і гепнувся всім тілом на землю. Доволі боляче забив коліно, і решту дороги довелося не бігти, а шкутильгати. А якщо врахувати, що доволі часу витратив на те, аби зібрати все, що вилетіло із торбинки під час мого падіння, то шанси відірватися від переслідувачів були мінімальними.
Проте я мужньо долав перешкоди, йшов навмання, не думаючи, куди зайду. Зараз для мене було головним відірватись якнайдалі від прокурорші та її чоловіка. А в тому, що в мене розбите коліно, я персонально звинувачував саме прокуроршу.
43
Незвиклий до фізичних навантажень, я швидко змучився, проте за інерцією чвалав лісом. Нарешті втома і свіже повітря зробили свою справу: я захотів їсти. Незчувся, як злопав половину того, що прихопив з собою. А ось води з собою я не взяв, і мене мучила спрага. Вирішив трохи відпочити, а потім подумати, де знайти воду і що взагалі далі робити.
Звичайно, я заснув. Мені снилася річка. Я лежав на березі. Раптом побачив, що хтось тоне.
— Сусіде, врятуйте мене! – Кричала прокурорша.
Я забув, що не вмію плавати, з розгону врізався у воду – і…
Щось залоскотало. Я прокинувся і побачив прокуроршу, яка травинкою водила під моїм носом.
— З поверненням, сусіде, — весело сказала вона, але я почув у її словах злий присмак.
Я хотів різко піднятись, але біль у коліні не дозволив мені цього зробити.
— О, то ми ще й поранені, — іронічно сказала прокурорша.
44
Я йшов ніби військовополонений: спереду прокурорша, я за нею, а за мною її чоловік.
— Так що, сусіде, ви хотіли здати нас спецслужбам, чи як? – запитала прокурорша.
Я мовчав.
— Перестань, — сказав її чоловік. – Сусід подумав, що ми хочемо його вбити, ось і втік.
Я повернувся до нього і кинув вдячний погляд, хоча в принципі це не розв'язувало проблему. Я так і не знав, чи чоловік прокурорші просто визнає факт, який стався, чи справді вони хотіли мене вбити, але я розгадав їхні підступні замисли і втік, чи ніхто й не збирався вкорочувати мені віку.
Потім я подумав, що якби вони хотіли мене вбити, то зробили б це зараз, у лісі, а не повертали назад до будинку.