Я вам сам покажу дорогу до Луцька, і ви побачите, що Луцьк і луцький замок — це не одно й те саме. А й то у мене ще в останній хвилині родиться сумнів, чи ви не помилились дорогою...
— Як це?
— А так!
— Ви їдете до "князя", а тут бувають справді князі Несвизькі, Чарторийські, Носи, Капусти з Києва, Монивидовичі, Гедиголди з Литви, але князя Свидригайла тут не буває. Є, щоправда, великий князь того імені, але ледве чи то буде той самий...
Заремба окинув зором свою дружину. Було в ній до ста двадцяти кінних збройних ратників, і каштелян не завагався б був ні хвилини вжити сили й насилля, якщо трапилася б до цього нагода. Ось і тепер пошукав рукою меч, а знайшовши, вже відкрив рот, щоб гукнути наказ чвалом в'їхати на звідний міст та вбігти у замок. Замкові ратники, певно, не мали на собі зброї, як його дружинники... Але ось у цю мить заскрипіло, забряжчало, і звідний міст поповз вгору, закриваючи собою щойно відкриту браму.
— У город! — гукнув каштелян і повернув коня. За ним подалися його ратники, а з стін замку залунав услід за ними голосний регіт та оклики:
— А ціба! А куш! А цю! А гукс!
Обидва Юрші сміялися також, а старий Сава гладив сиву бороду, покректуючи вдоволено. Підзамче опустіло, і в замку розійшлися всі на обід. Тільки вартові залишились, а Сава звелів подвоїти сторожу на брамі та набити обидві бомбарди, які стояли по обох її боках на високо підсипаних, оплетених лозою, кінцях.
Коли ось... з-між крайніх будинків Підзамча виїхав малий коник з довгою гривою та хвостом у реп'яхах, а на ньому згорблений, наче відпустовий жебрак при воротах монастиря, сидів сухорлявий вершник. Заржавіла рогатина та поляпаний грязюкою сагайдак теліпалися у нього за плечима. Він зупинився, коли побачив Зарембу на чолі дружини, і раптом сягнув рукою до сагайдака. Як оком кліпнути, вихопив лук і вмить зіскочив на землю. Черевом припер лук до землі та нап'яв тятиву, а у наступну хвилину в руці блиснула стріла. Здавалося, що ось-ось полетить несхибний посланець смерті у серце зрадника, аж раптом на крилах вітру донісся до стрільця оклик:
— Грицьку, Грицьку! Стій!
Обернувся.
На стіні замку стояв Андрійко й розмахував руками, а важкий зводжений міст зі скрипом почав опускатися вниз. Грицько замахав шапкою на знак привітання, а коли оглянувся за Зарембою, його постать заховалася уже за лавою ратників. Рука з луком опустилася, а друга піднялася із німою погрозою у сторону від'їжджаючих. Хвилину постояв ще так мужик, а потім спустив тятиву і повів коня за поводи до замку.
Вже здалека пізнали Юрша й Андрійко Грицька, та злякалися, що він уб'є посла. Воєвода задубів, бачачи приготування до стрільби, бо знав, що б то було, якби Зарембу поцілила стріла з замку... Ніхто, бач, не повірив би, що його убив, так собі, не знати чому, якийсь там Грицько. На щастя, Андрійко перешкодив цьому і тепер вибіг назустріч.
— Грицьку, що тобі? Як ти міг хапатись за лук проти посла?..
— Слава богу! — відповів мужик.— Вибачте, боярине, це не посол, а шпигун, а крім того, це зрадник, брехун і вбивця.
— Все одно! — втрутився воєвода,— але він посол, а вилети стріла з твого лука, не зносити тобі голови... Відколи-то мої люди стали скритовбивцями?
Грицько поклонився воєводі в пояс.
— Простіть, достойний воєводо, цей чоловік стільки розлив невинної крові, стільки зрад та брехні має у своїй душі, що смерть від стріли була б для нього ласкою.
— Не твоїх рук діло, божа кара на поганця! — відповів воєвода.
— Ох, ви не знаєте його чорних діл. Я знаю їх і тому, встаючи й лягаючи, прошу бога, щоб якраз мої руки вибрав знаряддям своєї кари.
Воєвода все ще морщив брови та шукав відповідних слів, щоб осудити порушення недоторканності посла і вибити мужикові з голови злочинний намір.
— Грицьку! — сказав після надуми.— Якщо ти уб'єш його, ганьба впаде на все руське плем'я, на мене і на боярина Миколу, якому служиш. Тебе покарають смертю, але на нас лишиться пляма. Скажуть люди, літопис напише, а наші онуки читатимуть: слуга боярина Миколи з Рудників убив підступом королівського посла під луцьким замком, у який не пустив його Юрша.
Грицько прикусив зуби і похилив голову.
— Хай буде! — сказав він по хвилині.— Я залишу його в спокою, доки він тут. Але горе йому опісля. Як тінь, піду за ним, а зрадлива стріла не мине зрадника. І цю пощаду, і цю кару винен я йому, його посольській гідності, вам, воєводо, ну і... пам'яті боярина.
Неначе грім з ясного неба вдарив перед ногами воєводи та Андрійка.
— Пам'яті... боярина... Боярина Миколи? Чоловіче, що ти вигадав?
Поважний воєвода прискочив до Грицька і потряс ним, мов вітер осиковою гіллякою.
— Кажи, що сталося, швидше! — наказав він.
— Правду кажу, достойний воєводо! Заремба зловив боярина і замучив. Потім його спалене та покалічене тіло почетвертували й порозвішували на чотирьох стовпах за львівськими воротами Перемишля.
— Ти сам бачив їх?
— Так! Очі випечені смолою, тіло общипане кліщами, сустави повиломлювані...
Андрійко закрив очі руками і раптом, як дитина, аж заходився.
Воєвода вхопив себе рукою за горло, наче його щось душило, а лице посиніло, як тоді, коли дізнався про відступництво Носа...
Добру хвилину стояли вони так, потім Юрша перевів дух і перехрестився.
— Со святими упокой, господи, душу усопшого раба твоего ідіже ність болізні, ні печалі...— Молився тихим, немов старечим голосом.— Важко дотикає нас твоя рука, та незбагненні стежки премудрості твоєя, тож твоя, не наша воля хай діється. Яко твоє є царство, і сила, і слава...
— Амінь! — відповів Грицько, а бачачи, що Андрійко збирається відходити, узяв його за рукав.
— Не плач, боярине! — сказав, а у його голосі звучала ніжність та м'якість, якої ніхто не сподівався б у мужикові.— Не плач! Небіжчик щасливий і блажен, а все горе й труд залишились нам. Терпінням та трудом пожаліємо й пом'янемо його. Не йди, а послухай, що я казатиму. У мене багато, багато новин.
Воєвода повів їх у крило, в якому жила раніше Офка, бо мешкання Юрші було прибрано для великого князя. Подано мед та чарки, але ні Грицько, ні Андрійко не пили.
Тільки Юрша підкріпив себе чаркою, слухаючи оповідання.
Довго та багато розказував Грицько і змалював слухачам не тільки події, свідком яких був, але вилив перед них і усю жовч, усі здогади й сумніви, які огірчували та мучили його душу у хвилинах самоти. Юрша й Андрійко мовчали. Великий князь, видко, заблукався і приступив до боротьби не як провідник народу, а як дідич, який тільки береться захистити свою волость перед нахабним сусідом. На велетенських просторах Литви й України сиділо, щоправда, багато людей, перехожих кметів, неперехожих калинників, рабів, путних бояр, замкових слуг тощо. Одначе боярство і князі розкинулися по тих просторах тільки зрідка. Довгі гони приходилося мандрувати, заки траплявся боярський або княжий двір. Годі було навіть припускати, щоб задніпрянське або пограничне боярство від татарської стіни хотіло й могло прибути на рать. Проти всієї сили нахабної, голодної та повної грабіжницького духу Польщі стояло тільки волинське та подільське боярство і Литва... Та й то не дуже-то можна було покладатися на неї, бо не знати було, чи литовські князі захочуть проливати кров за великого князя, який кохався, головно, у своїх українських волостях. Галицьке боярство між молотом і ковадлом боролося з напливом польської шляхти з усієї сили, але не раз із страху перед відплатою опадала піднесена до бою рука боярина, і він залишався дома. А в Польщі намножилося вже тоді шляхти та панів більше, ніж могла виживити піскувата та багниста країна. По більших городах, при столі багатших панів роїлося від шибайголов без честі та віри, без гроша в калиті, які не мали що втрачати, а мечем у бою чи розбою могли здобути майно, посаду, значення. Як сарана, заллють польські ратники землю на сході. Це не буде війна, а мандрівка голодних березневих вовків, яких може знищити тільки народ, а не боярство, пани, князі, королі, весь народ від каланника до воєводи, від пастуха до князя.
Довго мовчали сидячі при столі мужі. У кімнату ввійшов старий Сава і аж задубів з подиву, що могучий воєвода і молодий боярин сидять біля столу і п'ють мед... з мужиком. Прихід його збудив із задуми Юршу, який зразу здогадався, чому дивується старий слуга.
— Не дивуйся, Саво,— усміхнувся воєвода,— спільна боротьба, спільні гадки сильніше в'яжуть людей, ніж зможе їх поділити рід. Хто бачить твоє здивування, той бачить причину, чому сонце нашої свободи починає заходити. Настає сумерк. Не бачить князь боярина, боярин хлопа, а чужий князь та боярин ближчі нашому, ніж вирослий з тієї самої землі кметь. Тому не дивуйся, а вчися!
— Що ж сталося з твоїми ратниками? — спитав Андрійко Грицька.— Чи й вони розбіглися по хатах, як боярство?
— Ні, боярине, вони тут, у Володимирських лісах.
Грізне лице воєводи прояснилося.
— Ах! — закликав він.— Слава тобі, господи, що влив єси у серця твоїх рабів стільки розуміння твого закону, що наказує любити рідну землю. Ось тепер знаю вже, що не віддам Луцька полякам. Неслухняне боярство не вдержить його без допомоги великого князя, а чи той захоче або зможе допомогти, бог вість! Ідіть у мої селища під Луцьком, там розмістять вас мої тивуни по мужицьких хатах, доки не покличуть вас рідна земля і я.
XVII
З шумом та гамором в'їхав до Луцька великий князь Свидригайло. З ним були Жигимонт Кейстутович, Семен Гольшанський, Івашко Монивидович, обидва Чарторийські і князь Олександр Ніс. Внаслідок цього тихий луцький замок зароївся від людей, возів, коней, псів, і хвилинами здавалося, що це не замок, а ярмаркова буда.
Великого князя привітав Юрша на посту і передав йому на оксамитовій подушці ключі від замку. Одночасно вклав у його руки меч, як знак своєї влади, і прохав відпустки, бо надіявся з боку володаря закиду, що підбурює народ, а навіть побоювався, що великий князь забажає його усунути з воєводства. Тому вирішив попередити наказ проханням звільнити його, а провід над залогою Луцька дати комусь іншому. Однак проти всякого сподівання Свидригайло привітав свого воєводу дуже сердечно й велів зараз же подавати мед, щоб випити за здоров'я свого найвірнішого воєводи.