Їй навіть здавалося, що любила цього позначеного шрамом юнака ще задовго перед тим, як його побачила. І тепер лишень дивувалася, як можна було бодай на хвилину припустити у душі прихильність до Жібальда?! Адже ясно, як Божий день, що ніхто інший, крім Себастьяна, не міг бути вибранцем її серця. Він одинокий міг кинути на терези її душі вальори, важкі, мов золото... Чи ж його зречення від щастя на користь старшого брата не є тим вальором? Чи ж його маскування з тим залицянням до Жарі не є вартим найбільшого признання? Взагалі, під яким оглядом він не є вимріяним ідеалом? Що бідний? Але ж це дурниця! Анна-Марія має віно, якого вистачить їм на ціле життя. Що він не любить товариства й забав? Але ж навіщо їм товариство й забави, коли вони найщасливіше житимуть одне з другим. Ну, а решта там всяких примх — це все мине. Анна-Марія зуміє зробити з чоловіка все, що схоче, особливо при умові, що чоловік так безумно закоханий...
Правда, з тим Жібальдом трохи задалеко зайшло; адже всі переконані, що саме він має бути вибранцем баронівни. Але нічого безповоротного не сталося. В останній хвилині Анна-Марія може змінити рішення. Це — її право. Наперед треба вдавати трохи задуману, трохи нещасну, трохи збентежену — і на кінець сказати правду. Все.
І вона дійсно так робила кілька днів підряд: зітхала, задумувалася, підкочувала очі під лоба, або спускала їх вниз, особливо тоді, коли була близько сестра і хресний батько. Та ні дона Ізабела, ні дон Ґабрієль, ні хто інший не надавав цим мінам особливого значення, і ніхто не догадувався спитати молодої панни, що її бентежить. На це знаходилися цілком природні пояснення, і питання були зайвими.
Одинокий лишень Антоніо справді бентежив Анну-Марію. Він часто зиркав на неї допитливо й іронічно, ледве помітно похитував головою і щось беззвучно шептав. У перших днях молодий де Лара тримався виключно товариства Себастьяна, лишаючи Жібальда зі своєю "тітонькою", але після візити у Квевезу, він почав робити якраз навпаки: з Себастьяном говорив лишень принагідно, натомість всю увагу переніс на Жібальда. Витягав його двічі денно на поїздки верхи кудись за місто, грав з ним у шахи і зовсім поважно пропонував — взяти участь у праці золотої копальні. Коли ж Жібальдо відкидав цю пропозицію під різними претекстами, Антоніо обіцяв також покинути копальні на руки батька і вирушити з Жібальдом у його найближчу виправу. Себастьяна при тому не згадував, мов би молодший брат і зовсім не існував. При спільних же зустрічах за столом Антоніо жартома просив у дона Елеодора "руки Жібальда", або, навпаки, просив свого батька, щоб той дозволив йому стати "доною Антонією" і одружитися з Жібальдом. Ці одноманітні й настирливі жарти викликали несмак і здивовання, хоч всі давно вже звикли до постійних дотепів і кпинів молодшого де Лара. Але нікому не прийшло в голову, що вони мають певний сенс і певну ціль. Коли б хтось мав охоту ближче придивитися і прислухатися до всього, що робив і казав Антоніо, — той би відразу зрозумів, що Антоніо старається підготовити Жібальда до розчарування і своєю підкресленою увагою наперед його осолодити.
Не розуміла його й Анна-Марія, але при тому була вдячна сестрінкові за те, що рятував її від товариства немилого тепер старшого брата. Його присутність гнітила її, оповідання нудили, а компліменти й зітхання — просто ображали.
Зовсім інакше почувала себе в товаристві Себастьяна. З тим могла сидіти хоч би й круглу добу, залюбки ловлячи кожне його слово. Та, на жаль, Себастьян не користав з нагоди. Коли не можна було взагалі кудись вислизнути без образи баронівни, він говорив про найбайдужіші й найневинніші речі, не розумів, або не хотів розуміти натяків, а в драстичних випадках, коли натяки й заохота до одвертости ставали надто прозорими, викручувався вужем і сходив спритно на інші теми.
Анна-Марія в досаді кусала губи:
"Гордий, — думала собі. — Гордий, скритий і впертий. Як же дати йому до зрозуміння, що я за Жібальда все одно не вийду? Адже Жібальдо мене ще не сватає, то під яким же претекстом реклямуватиму наперед свою відмову?"
І от одного дня по вечері дона Ізабела затримала сестру й повідомила:
— Завтра дон Елеодоро офіційно проситиме твоєї руки для дона Жібальда.
— Вже?! — жахнулася Анна-Марія. — Так скоро?!
— Чому ж скоро? — здивувалася дона Ізабела. — Ви ж уже обидвоє приглянулися одне одному добре. Крім того, кавалери Ебани за два-три дні виїжджають. Зволікати не можна.
— Але ж, доно Ізабело! — залепетала Анна-Марія, почуваючи свою повну розгубленість. — Я ще... Просто не знаю...
— Ну, ну! — потішила старша сестра. — Не маєш чого так боятися. Раніше, чи пізніше, для дівчини приходить цей момент, і до нього треба поставитися сміливо. Дон Жібальдо, як ти сама переконалася, є вимріяною для тебе партією, то ж ніяким страхам нема місця.
— Але все ж таки... Таке відповідальне слово... Я мушу наперед добре все обдумати... — крутила Анна-Марія й мало не плакала.
Дона Ізабела лишень засміялася:
— Іди й думай. Помолись гарно і здайся на Божу ласку. Все буде добре, не журись і не хвилюйся непотрібно. Дай поцілую тебе і поблагословлю на ніч.
Вернувшись до своїх кімнат, Анна-Марія справді таки розплакалася. Як же бути тепер? Сестра навіть не підозріває, що Жібальдо взагалі не входить в рахунок. І що сказати завтра? Не можна ж заявити: "Не хочу за Жібальда, хочу, щоб мене посватав Себастьян!" Як це виглядатиме, коли Себастьян ані словом не зрадив, що має охоту одружитися з нею?!
— Дурень, дурень! — злостилася баронівна. — І сам мучиться непотрібно, і мене мучить! Поставив у положення, з якого не знати, як шукати виходу!
Тим часом пізній вечір увійшов у свої права, і темінь запавутинила всі кутки, потягнула умоченим у синьо-сіру фарбу віхтем по всіх предметах, змазавши їх у невиразні плями.
Прийшла й Жарі, пропонуючи свої звичайні послуги на ніч. Але роздосадувана й пригноблена сеньйоріта відмовилася. Не дозволила навіть засвітити, щоб рабиня не побачила її сліз.
— Не треба мені нічого! — сказала різко. — Іди собі й дай мені спокій.
— Тоді, як ласка сеньйоріти, я піду в сензал до батьків.
— Можеш іти й не заважай мені молитися.
— Слухаю, сеньйоріто...
Але, як тільки Жануарія вийшла, в голову Анни-Марії прийшла думка, що все це можна було б полагодити при допомозі рабині. Адже, Себастьян власне їй звірився зі своїми муками, і нікому іншому, лишень Жануарії, тепер найлегше було б до нього доступити й вияснити стан справи. За таку послугу Анна-Марія згодна навіть звільнити рабиню і дати їй посаг. Як же це вона раніше не догадалася?!
Анна-Марія схопилася з місця й вихилилася у вікно, щоб крикнути й завернути Жарі, але своєчасно втрималася. Не завернула. Жарі, відпросившись до батьків у сензал, тепер хильцем пробиралася в садок, на секунду зупинилася біля якоїсь постаті й побігла далі.
Серце Анни-Марії здригнулося від якогось поганого передчуття, і вона, сховавшись за фіранкою, старалася пильніше розглянути того, з ким напевне Жануарія вспіла обмінятися кількома тихими словами.
У той самий момент рипнула фіртка від вулиці, і в ній з'явився Жібальдо. Вертався додому, маючи намір зайти з чорного ходу від двору. Тоді з садка виринула і та друга постать, і Анна-Марія пізнала в ній Себастьяна.
— Це ви, Жібальде? — обізвався він до брата.
— А це ви, Себастьяне? Добре, що я вас зустрів. Маю з вами поважно говорити.
— Так? Що ж то за поважні справи?
— А от, ходімо в дім і поговоримо. Тут незручно... — голос його звучав строго й урочисто.
Анна-Марія зрозуміла, що розмова торкатиметься її, і в одну мить прийняла одчайдушне рішення: підслухати! Поки брати обійдуть дім, можна коридором проскочити наперед, вийти через двері великої їдальні на балькон і там, сховавшись поміж великими вазонами квітів, сісти просто під вікном кімнати братів Ебанів. Щоб її не впіймали, вона замкне за собою двері, а, зрештою, коли б хтось її й побачив там, то можна оправдатися, що вона вийшла собі на свіже повітря. Але хто побачить? Сестра вже напевне в ліжку, або молиться в капличці, обидва де Лара разом зі старим Ебаном пішли в гості, Жануарії нема, а Барбара й Саломея разом з куховарками миють начиння в кухні й так тарабанять баняками, що напевне й самі себе не чують.
Всі ці міркування пролетіли через голову Анни-Марії за одну мить, і вона, перехрестившись, вислизнула в коридор.
Але, як все в таких випадках буває, зла сила підкинула саме проти скруту до кухні якусь вилку, чи ложку, й Анна-Марія, в поспіху зачепивши її ногою, мало що не дала сторчака. В кухні ж, як на злість, ні з того, ні з сього, раптом стихло, і брязкіт злощасної ложки, відкиненої на кілька ліктів ногою, голосною луною розлігся в цілому домі.
— Гей, а кого це там носить? — грубим голосом крикнула куховарка.
Мов куля, Анна-Марія полетіла далі й знову спіткнулася на ту саму вилку, чи ложку, на цей раз з розмаху закинувши її аж в протилежний кінець коридору.
Деренчання злощасного предмету змішалося з вигуками на кухні й чиїмись поспішними кроками. Але Анна-Марія вже допала до дверей їдальні, проскочила в них, замкнула їх зсередини і, обливаючись холодним потом, прилипла до одвірка.
— А що це у вас? Чого кричите? — почувся в коридорі голос Себастьяна.
— Та щось лазить в домі, чимсь кидається, мало стіни не валяться, — відповів інший голос, і по ньому Анна-Марія пізнала Барбару.
— А-а, то певне домовик! — зажартував Себастьян.
— Домовик, сеньйоре?
— А певне! Хочеш його піймати?
— О, сеньйоре, я його не хочу бачити! — злякалася Барбара. — Я вмру зі страху!
— Ну, то давай сюди свічку і йди собі до своєї роботи...
Тепер вийти крізь відчинені двері на балькон і підкрастися до відкритого вікна з кімнати братів було зовсім легко. Під стіною стояв фотель, і Анна-Марія зараз же з нього скористала.
Спочатку через хвилювання й голосне биття власногосерця не чула нічого. Скоріше догадувалася, що брати умовляються відкинути всі зобов'язуючі форми з "доне", "мій шляхетний брате" і звертання через третю особу, а говорити щиро і просто, як колись вони говорили між собою в дитинстві. І тільки тоді, коли впіймала кінець фрази "...завтра один з нас має стати нареченим дони Анни-Марії...", вимовленої Жібальдом, серце її, здавалося, зупинилось, і вся вона обернулася в суцільне чуйне вухо.
— Чому ж "один з нас"? — спитав Себастьян.