День до дня ось у місяць складається, – він заходився показувати Кришневі свої рядки та стовпці, – а місяць до місяця і рік набирається. От складу я цей календар і хто хоч, хто мене і в очі ніколи не бачив, але грамоту знає, погляне сюди і все зрозуміє: що зі мною сталося й коли.
Кришень і собі сів на колоду – справа від Авдія.
– Ми дні числимо по сонцю, суть онуки Дажбожі єсмь. Місяць тут ні до чого. Дажбог сам по собі, Хорс[332] сам по собі.
– Як же без місяців дні лічити? – не здавався Авдій, – Якщо є день і місяць, кожен знає наперед коли свято настане і всякий знатиме коли що сталося, хай і сотню літ назад. Якщо, звісно, він грамоту відає і те у вівліо записане буде.
– Що є вівліо?
– Оце зветься вівліо або ж книгою, – Авдій поклав руку на Служебник і підняв тростину, – а це писало, а тут чорнила. Письменами оцими, буками[333], слова чиїсь записані може й десять століть назад, нині ж кожен, хто розбирається в них, тобто грамоту[334] знає, слово в слово їх повторить.
– Хто ж у вас грамоту відає?
– Багато. Кожен може навчитись, коли схоче.
– Коли багато, то вже не відання, – як відрізав Кришень.
Авдій тоді його не зрозумів, утім виду не подав і знову перейшов на своє:
– То як же ви дні без місяців лічите?
– Тижнями. Від Різдва до Різдва їх чотири рази по п'ять на десять[335] буде і ще один неповний.
– А місяць як же? – знову причепився осмілілий Авдій.
– А що місяць? Одне він, – Кришень вказав рукою на блідий лик світила, що почав проявлятись в небесній синяві вечоріючого вже неба, – се листопад[336]; учора на останню чверть перейшов.
"Он воно що... – здогадався нарешті Авдій. – Вони не знають умовностей юліанського календаря. Для них новий місяць починається з появою молодика на небі. А чого ж, загалом логічно. От тільки яка прірва між нами: щонайменше в дванадцять століть! Виходить, вони не заглядають наперед, лічать тільки ті дні, що вже минули – тому й місяць у них той, що на небі. Як не мають потреби в замислі наперед що й коли вчинити, то й місяця юліанського їм не треба. Але хіба таке можливо? Це лише відставання з їхнього боку чи взагалі нездатність до будь-якого руху вперед? Ні, останнє моє припущення, звісно ж, неправильне. Мій покійний батько рос, я сам теж наполовину рос, а в Києві й Чернігові теж роси живуть, втім вони вірять в Єдиного Бога. Тоді що є причиною небажання з боку цих язичників жити по-новому? Чому вони не впустили в своє серце Христа?"
Проте щось доводити, переконувати в чомусь волхва Авдієві не бачилось жодного сенсу і він знову взявся до свого письма. Кришень ще трохи посидів поряд, спостерігаючи, а потім мовчки подався кудись у справах.
– Хочеш навчу тебе грамоті? – поцікавився у Благині.
– Що таке грамота?
– Ось бачиш ці закарлючки?Це буки. З них складаються слова.
– То й що? – здивувалась вона.
– Коли знатимеш грамоту, взнаєш, що тут написано.
– Хочу! – аж загорілась дівчина.
Він узявся за її науку і час, проведений ними над книгою, неабияк їх зблизив. Часом Благиня здавалась Авдієві сестрою, котру він несподівано віднайшов і тоді на душі його ставало так світло та радісно, що він на якийсь час забував про всю скруту свого становища.
Не одразу, поволі, проте Авдій усе ж таки вживався в своє нове середовище. А можливо, то й не він вживався, можливо, то те середовище огортало його зо всих боків – як ото, трапляється, живе дерево вбирає в себе залізо, що притулилось до нього. Та так міцно його обростає, що з часом і не виокремиш те залізо – хіба що дерево спалиш і тоді лише знайдеш у попелі, хай і пошкоджене часом та деревними соками, а все ж мало змінене чужорідне тіло. Недарма молив він Господа, щоб поміг йому попри все лишитись незмінним – як врослому в дерево залізному хресту.
Почалися морози, ліг на мерзлу землю перший сніг, за тим ще і ще – такої зими Авдій навіть у Києві не бачив. Попри острахи його перед холодом, Кришневе житло виявилось куди теплішим, аніж келії Печерського монастиря. Хоч і дошкуляв дим, часом очі виїдаючи, часом в горлі деручи, хоч і дратувала іноді сажа, що жирною кіптявою осідала скрізь на стінах і полицях над лавами, де спали, а все ж було в такому житлі тепло та сухо – "як у вусі", казала Благиня.
Все життя тут, у пущі, для язичників зосереджене було в одному – постійному намаганні вижити. Виживання їхнє полягало в щоденній праці, часом, на Авдієву думку, аж надміру важкій – дійсно, в поті чола свого здобували вони прожиток: саме так, як означив Господь долю першолюдей, що згрішили в Едемі, пізнавши добро і зло, поділивши навпіл цілісний до того світ і були за те вигнані з раю. Втім, коли дивитись неупереджено, безпросвітним воно все ж не було. П'ять днів роботи від смерку до смерку, а на шостий, в язичницьку неділю, обов'язкове свято: велике або мале. Тоді вклонялися своїм божкам, рубали голови півням і кров'ю мазали лики дерев'яних ідолів[337], потім старші йшли до головної хоромини храмувати – творити пожертву кумирам, без міри п'ючи та обжираючись скоромним.[338] Авдієві несила було дивитись на все те первісне, грубе та до неможливості спрощене поклоніння неживим кумирам і на ті огидні язичницькі треби[339] й на бісівські ігрища юних, котрі щонеділі вчинялися двома десятками незаміжньої молоді, але спів, що лився від тих ігрищ, попри власну його волю, як не дивно, причаровував.
Було в нім щось таке... незрозумілим чином близьке, за серце беручке, бентежне часом і навіть красиве у своїй простій мелодиці. Він добре розумівся на церковному співі, а тому і чув у язичницьких піснях більше, ніж хтось би міг собі уявити. Колись константинопольські розспіви підносили Авдієву душу в горні висі, очищували її там від пилу й бруду повсякдення, наче дощем омивали; цей же спів, здавалося, живив її земними соками: зачувши його, хотілося... Гріх, гріх, гріх! Авдій лякався того, що творилось в його грішнім тілі, котре оживало, наполегливо вимагаючи собі земної людської поживи. Понад усе він боявся, що після цього душа його вже не зможе злетіти увись, але й подітися кудись не міг, бо не було такого дня, щоб не співала Благиня, про неділю ж і казати нічого – спів линув звідусюди: первісний, дикий, чуттєвий та збудливий.
Хоч і випав сніг, а труда ні в Кришня, ні в Благині не поменшало. Старий пропадав у лісі на ловах, або ж коло своїх кумирів, онука пряла і ткала – звична жіноча справа чи не по всьому білому світу. За мало не чотири місяці свого вимушеного перебування в Кришневій весі, Авдій вже добре розумів, що свій прокорм людина тут має заробити постійною щоденною працею. Втім вони не сподівалися на один лише труд: постійно просили помочі в своїх ідолів-богів і у всьому шукали знак їхньої прихильності, чи навпаки – немилості, гніву. Ішли у пущу – на узліссі просили дозволу в того огидного Лісовика, збирались рубати дерево – просили його за те не ображатись, стрічався першим заєць, а не якийсь інший звір – могли і взагалі повернутись додому, бо вважали, що це на невдачу. Геть в усьому, що ставалось для них неочікувано, вбачали вони попередження добрих чи лихих сил, все намагались витолкувати і провести якусь залежність між тим знаком та своїм прийдешнім, навіть долею.
Вони з Кришнем, не кажучи вже про Благиню, все-таки якось притерлись один до одного – Авдій це добре бачив. Він не дуже й ховався зі своєю вірою, але волхв терпляче зносив її скороминущі прояви, хоча було добре помітно, що його це неабияк напружувало чи навіть дратувало. Та Авдій, окрилений підтримкою Господа, на те майже не заважав, а одного разу вперше завів розмову про язичницькі моління і прикмети.
– Чому ви, – люди! – просите в якоїсь пущі дозволу щось взяти у неї? Отець наш небесний сотворив людей за подобою своєю, а все, що живе на землі, віддав у володіння їм: "Плодітеся і розмножайтеся, – сказав Він, – і наповнюйте землю, оволодійте нею, і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над кожним плазуючим живим на землі!"
Кришень пильно поглянув на Христового вірного і нічого не сказав. Та Авдій уже знав його звички, тож терпляче чекав на відповідь.
– Ви, греки, не такі, як усі, – почав згодом волхв, – бо давно чув, що прагнете вивищитись над цілим світом,..
"Вивищитись... – кольнуло Авдія і запекла в душі свіжа згадка про страшне спустошення:" Як спав ти з небес, о, ясная зоре, сину зірниці досвітньої, об землю розбившись, колишній погромнику людів... "
– ... а тепер і ти сказав, гадаючи, що у вас на те право є. Усе при Роді[340] жити хоче не менше, ніж ми, люде. Усе не саме по собі породилось, тому помисли: чим ти ліпший, ніж оте дерево? Лиш тим, що сокира в руці? Тож, коли йдеш до пущі – попроси у неї, живої, помочі, скажи, що маєш, аби вижити, потребу в чомусь, вибачся за смерть чужу і зроби так, аби була вона не марною, користь тобі дала, на яку сподівався, чуже життя віднімаючи.
– Людина вінець творіння Божого, – не здавався Авдій, – образ Його і подоба: чи пристало їй молитись окрім Господа ще і цій природі вашій, над котрою самим Богом поставлена, як володар? Нема у дерева чи звіра безсмертної душі, а відтак і не рівні вони людині. Володар не чинить молитву перед рабом своїм.
Волхв насупився. Авдій бачив: якась боротьба точилась всередині нього. Та все ж Кришень оволодів собою.
– Хто раб, а хто володар нашої пущі – не пришлецю судити.