Оцих грошей він, не вважаючи на чесне слово, і досі (себто до липня р. 1857) мені не вернув. От звідкіль я довідався про вагу і вплив самовара на моральні сили чоловіка... Двічі я писав до Чужбинського у Київ про ті 23 крб., а він мені навіть віршами не відповів" 357.
357 Записки. — С. 41 — [42]. (Кобзар. — Т. III).
Так ото під впливом самоварного натхнення Чужбинський описав в формі квіток чернігівське жіноцтво. Коли проснувся Шевченко, Чужбинський перечитав йому ті вірші. Вони, як запевняє сам Чужбинський, так би то подобалися Тарасові, що він прохав перечитати їх вдруге і зараз же сів до столу, взяв олівець і намалював до віршів ілюстрації, на скільки пам’ятав тих, що бачив на балю. Похожості, звісно, не було, бо за одну годину часу, що був він на балю, не можна було добре закмітити лиця незнайомих людей. Але ж в інших фігурах рослин було чимало комізму; найбільш смішними вийшли капуста, морква і півонія. Шевченко, каже Чужбинський далі, пильно припав до тієї роботи, взяв би то її близько до серця і мовив до автора "Воспоминаний":
— Ось знаєш що: перепиши ти гарненько да лиши мені більш місця на малюнки, я гарненько ілюструю.
Заким Шевченко пив чай, Чужбинський переписував свої /187/ вірші. К обіду була готова ілюстрація, зроблена Тарасом помайстерськи. Небавом зайшов до них хтось з провідачів, помітив зшиток з тими віршами і з ілюстраціями і почав читати. Хоча в тих віршах не було нічого образливого і нічиє наймення не було назване, до того ж ми, каже Чужбинський, за два тижні гадали покинути Чернігів, а проте — кількох людей довідалися про наші пустоти. Хоча Шевченко й нагадав тому провідачеві, що "хата — покришка", і він дав слово не простати по місті звісток про ті вірші й малюнки, одначе з тієї обіцянки нічого не вийшло і небавом гутірка покотилася по місті. Винна тому була і необачність самого Чужбинського. Один знайомий став їх прохати, щоб дали йому ті вірші додому прочитати жінці. Чужбинський згодивсь, уважаючи на те, як каже він, що "нам за кілько день приходилося покинути місто, і, може, навіки".
— А він (той, що випрохав вірші) збреше, — мовив Тарас до Чужбинського, — не самій тільки жінці покаже він їх, та дарма вже!
Так воно і сталося. І не диво, що частина чернігівської публіки була обурена проти авторів віршів і малюнків. Мабуть, обурення було доволі таки значне, бо Чужбинський признається, що вони "стали були на тому, щоб жити в Чернігові анахоретами, але небавом усе те втихомирилося".
Переказуючи оці всі епізоди, так, як їх переказав Чужбинський, я мушу, одначе, сказати, що у мене нема до їх певної віри. Ми вже бачили, яка противоріч виходить, коли порівняти споминки Чужбинського до "Записок" Шевченка щодо грошей; а тепер не можна не звернути уваги ще й от на що. В усякому разі, ті вірші про чернігівський баль були сатирою, а може, й просто пасквілем. Коли сього не розумів автор їх, так певна річ, що розумів те Шевченко, і коли він жартом, може, й намалював до їх ілюстрації, то вже ж ні за що б він не згодився давати і вірші, й малюнки возити по місту. Вчинок щонайменш був не ввічливий, Шевченкові не можна було йому спочувати. Та нарешті помітимо, що й до самого Чужбинського не було у Шевченка таких симпатій, про які розповідає Чужбинський. Вкупі з ним Шевченко прожив у Чернігові увесь Великий піст, і я вже мав нагоду наводити слова Шевченка про час перебування їх в Чернігові. "Не було в Чернігові не тільки панночки або молодиці, а навіть старої баби, щоб Чужбинський не написав в альбом їй віршів, та не на чотири рядки (він дрібницею нехтував), а величезну ідилію. Коли ж /188/ у якої-будь чарівниці браковало альбом а, як-от було, напр[иклад], з старенькою Дороховою, вдовою відомого з року 1812 генерала, так він (Чужбинський) на шістьох чи й більш аркушах просто підносив найсентиментальніше "посланіє".
Не високої думки був Шевченко і взагалі про Афанасьєва-Чужбинського, і думку свою він висловив у "Записках" 2/14 липня 1858 р.: "Торішньої зими, — пише він, — на безкраїх аркушах "Русского инвалида" бачу я безкраї вірші українською мовою. Не згадаю тепер, яка нагода викликала ті вірші, пам’ятаю тільки, що то було гидке і підле влещування московській армії. Ба, подумав я собі: чи не мій оце приятель так відзначується? Дивлюся: справді, він — А. Чужбинський! Так ти, мій голубе, живий і здоровий, та ще й підхліблювати навчився! Зичу тобі успіху на сій ниві, але стрічатися з тобою не бажаю". Перегодом, одначе, довелося Шевченкові зустрітися з Чужбинським: останній провідав його в Академії в Петербурзі і, як се знати з тих же самих "Воспоминаний" Чужбинського, Шевченко не ховав своєї неприхильності до його і стосовався до його холодно.
Все оце дає мені основу ще раз висловити непевність, щоб Тарас брав в отій чернігівській "сатирі" таку участь, як розповідає Чужбинський.
Далі споминки Чужбинського про час перебування Шевченка в Чернігові сходяться з тим, що й мені доводилося чути від старих людей. Шевченка вітали чернігівці щиро, приязно: скрізь він був бажаним гостем. Інакше й не могло бути. Слава Шевченка яко українського поета була дорогою для чернігівців, що свідомо почували себе українцями. "Шмат гнилої ковбаси" тоді ще між чернігівцями не пановав. Люде освічені, тримаючись поступу, не бігли за вітром в якусь "шир та глуб", не лякалися прилюдно своєї рідної мови і не відрікалися від своєї національності. Тим-то й між вищими урядниками до таких українців була повага, тим-то і такий миколаївський слугакріпак, як чернігівський губернатор того часу Павло Гессе, мусив вітати і шановати Шевченка — українського поета. На вечорах у губернатора і у губернського маршалка Шевченка завжди вітали радо.
Того часу в Чернігові перебував і спізнався з Шевченком відомий потім жандар, а далі, здається, сідлицький губернатор і гнобитель уніатів Степан Громека. Він тоді був молодим підпоручником у війську і, певна річ, що жодного ні /189/ доброго, ні лихого впливу на Шевченка не зробив. Принаймні і натякання на те я нігде не спостеріг.
За піст разів кільки Шевченко їздив гостювати в Седнів 358 до Лизогубів; а на останньому тижні він поїхав туди на всі Великодні свята.
В Седневі Шевченко прожив увесь Великдень, на проводах поїхав до Києва. Тут він закватировав укупі з Чужбинським і з своїм товаришем-художником Михайлом Сажиним. Небавом він спізнався і сприятелювався з іншим чоловіком, до якого тягло його непомірно більш, ніж до кого другого з тодішніх його приятелів київських. То був Костомаров...
358 Седнів — стародавнє, колись і сотенне містечко, стоїть за три милі від Чернігова на правому березі річки Снові. Рід Лизогубів, теж давній козацький, надбав собі маєтності у Седневі вже в XVIII віці. Рід Лизогубів вперше стрічаємо з початку другої половини XVII в. Між козаками містечка Глемязова (нині в Золотоноському повіті) був козак Кіндрат Лизогуб; а у його два сини: Іван та Яків; обидва люде вдатні, з військовим хистом. Небавом вони стали полковниками на Правобережжю: Іван 1661 р. уманським, а Яків — 1662 р. канівським. Під час усобиці між гетьманами Петром Дорошенком і Йваном Самойловичем, коли останній з військом московським забрав Канів, Лизогуб перейшов під руку лівобережного гетьмана.
На Лівобережжі Лизогуб осівся в Конотошцині і став дбати на себе "вольні" та "пустовські" землі. Надбав їх силу силющу. От від сього Лизогуба і пішли ті Лизогуби, яких ми застаємо в Седиеві. Хто цікавий знати, яких заходів уживав Лизогуб, щоб нагарбати собі силу земель, і як він "підвертав" в кріпацтво вольних козаків, той нехай перечитає працю д. Лазаревського "Нежинский полк". Ту працю автор скінчив Іваном Лизогубом, що родився р. 1762. Я подам про сей рід далі коротесенькі звістки. Іван одружився 12 листопада р. 1783 з донею Василя Дуніна-Борковського Ганною; у їх було шість синів, сьома доня. Між синами мусимо помітити Іллю (род. 1787) і Андрія (род. 1804 червня 17 в селі Сорочинцях Миргородського повіту). Знати, що брати Лизогуби були люде добре освічені, добре розвинені; обидва дилетанти: Ілля — музика, а Андрій — маляр. З одного листа, писаного Андрієм 29 червня р. 1836, знати, що вдача його була проста, щира, гуманна і незалежна. Страх, як не шановав він оцієї служби в канцеляріях, просто гидував нею. Йому "нудно було жити з темним натовпом"; його тягло на село до господарства; одначе ж — тоді ще пановали на Україні звичаї /190/ патріархальні і слухняність до старішого в родині: а старіший в родині брат його Яків вимагав, щоб Андрій взяв собі службу в Одесі. Шануючи брата і родинні традиції, Андрій вволив його волю і записався на якийсь вельми короткий час на службу. Потім він побрався з донею Дмитра Дуніна-Борковського — Надією. Природу рідного краю, рідну мову, пісню обидва Лизогуби яко люди освічені і не до пня ще попсовані чужою псевдоцивілізацією — ще любили. В домі Лизогубів часто було можна чути українські пісні. Часто там влітку гостювали художники, артисти і інші. Відомий Л. М. Жемчужников, приятелюючи з обома Лизогубами, перебував там по два й по три місяці. Певна річ, що таких людей, як Шевченко, Жемчужников і т. ін., вабила до Седнева не тільки сама гостинність щира Лизогубів і їх освічене товариство, а й сама краса природи. У Лизогубів був прегарний будинок (згорів 19 березіля р. 1883; огонь пожер тоді силу книжок, силу стародавніх актів і мемуарів і всі ті малюнки, що лишив Шевченко). Будинок виходив у великий сад, розкинений на горі, поетично підперезаний річкою. Вліворуч на кінці саду прехороша мурована церква, а недалеко біля неї — останок старої козацької будівлі, прозваної "каменицею". Опріч усього іншого, головою краси і оздоби седнівського саду не можна не вважати — липу. Ніхто не скаже, не вгадає її віку. Досить сказати, що навкруги її стовбура ступнів з двадцять буде. На вишині більш саженя з стовбура йде широчезне гілля, віття його покривають велике просторонище землі. Сівши у холодку під тією липою да задивившись на Снов, на луги за нею, гадаю я, що й людина ве з поетичною душею перейметься впливом краси природи. Що ж дивного, що Шевченко упивався в Седневі красою природи і гостинністю Лизогубів і любив і Седнів, і Лизогубів, найпаче ж Андрія, про котрого буде ще у нас бесіда.