Буревій бушує далі. Ще в "Правді" цілий підвал, — погромна стаття на неї. "Лживый рассказ". Далі вже й фантазія не видумає. На столі лежить ще один відкинутий рукопис. "Річ непогана, але друкувати не будемо", — така на ньому резолюція. Повернули її самоініціятивно зроблений переклад "У пісках пустелі Ґобі" Свен Гедіна. З поясненням: нема в видавничому пляні.
Зіна із своїми порадами вже осточортіла. Все те саме: конче мусить Гаїна йти кудись, просити когось...
— Ти можеш свої засоби залишити для себе, — не було вже сили слухати Гаїні. — Ні в кого нічого просити я не буду! Це мерзенно — бігати по принципалах, сльозу пускати, підлабузнюватися, принижуватися…
— Ти просто заздриш усім, хто хоч трохи має який успіх! — прийняла останні слова на свій рахунок Зіна. — То я тобі щось скажу: цими днями я їду до Галичини, побачу Львів, Карпати, Гуцульщину, Черемош... Маю перепустку на два місяці. А ти сиди на колгоспній тематиці!
Повернулася і пішла. Але ні, вона ще не все виклала. Вернулася.
— Забула тобі сказати… Я просила за тебе Мікадовича, а він, знаєш, як висловився? "Нам баляст непотрібен!" От!
І Зіна тріюмфально повернулася спиною.
Чи це вже остання краплина в цій гіркій рідині? Не те, що прорік Мікадович, — він же, як папуга, повторює за Шмульзоном, — а що й Зіна… Воно може й нічого не змінить у її долі, оця втрата приятельки, але так болить. Це ж уже всі. Соня більше їй не дає роботи, відтоді, як Гаїна гонорно відмовилася від ордера на дрова. А тепер, після "Білої хустини"... Ой-ой! Хто ж у неї ще є?
Згадала. Є ще в неї у Бучі двоюрідна сестра. Вона й її чоловік, Яриней, працюють на будівництві. Мають свою конячину, то він підвозить цеглу, а вона носить на плечах ту цеглу на поверхи. Тільки, що ж вони можуть? Самі з чотирма дітьми туляться в малій хатині, а їх гарна, простора хата у Троянах була під залізною покрівлею, то потрібна стала колгоспові. Хоч Яриней із Настею й безземельні, але вперлися й не захотіли вступати до колгоспу. То їх і виперли із села. Добре, що ще коня не відібрали...
Але це Гаїні ні до чого. Що ж у неї ще є?
13
Миколі пощастило. За кілька днів він уже мав адресу своєї Ляодіки. Навіть більше: довідався при тій нагоді, що вона посідає дуже гарну, хоч невеличку, кімнату з круглим вікном-ліхтарем, у вікно зазирає столітня тополя, а за нею — краєвид на весь Поділ. Тепер уже не втечеш, дика козо! Побачу, як вона живе. А що, як вижене?
І ось він уже стукає в двері. Що то буде?
Двері відчинив... Василь. Не уявний, а живий і реальний, із широкою й підступно-лукавою водночас усмішкою Василь. Микола поточився назад. То ось, що воно означало, те кілька разів повторене: "Не раджу тобі ангажуватися в Гаїну Сай!"
— Заходь, заходь! — широко й гостинно розчинив Василь двері навстіж, сам відстроняючись. — Я тобі безмірно вдячний!
Але як же Микола може зайти, коли цей тут удома? Шибнула тільки одна думка: як тепер викараскатися з цих широко розчинених дверей, що ось-ось покажуть і Гаїну Сай?
— Я не знав, що ти одружився! — в пориві відчаю й ще чогось терпкого змолов Микола. — Ти не признавався! Та ще й насміхався...
Але Василь у своєму райдужному захваті тягнув Миколу за руку всередину й гукав:
— Та подивись же, яку чудесну кімнату купив я в тієї дивачки! Випадково зустрів на вулиці, зачепив… хотів же тобі подати вірну адресу… А вона раптом каже: "Продаю кімнату! Купіть!" Спочатку я видивився на неї, чи вона притомна, а потім… Чому ж би й не купити? Ти ж знаєш, як я мучився в тій комірчині...
— А де ж вона сама? — вже не слухаючи Василевих теревенів, питав Микола, обшукуючи очима кімнату.
— Звідки я знаю? — байдужо знизав плечима Василь. — Гроші я заплатив, домоуправа мене приписала… Яке мені до неї діло?
14
Треба забути те лице, ті очі. Вони не бачать Гаїни. Нікого й нічого не треба, крім того лиця й тих очей, — а от забудь!
Як забути? Написане воно незмивними барвами, й ніякі барви не постануть на тому місці. Це травма. Гаїна суцільно травматизована. Та треба усвідомити, що сила душі все повинна перемогти. Ні, не ламатися від цих нескінченних травм! Велич душі має бути!
Людина весь час живе з думкою, що це — несправжнє життя, а справжнє ще прийде. Цікаво, яке ж те справжнє? Може, якби подивитися на сьогоднішнє, як на "справжнє", то й велич душі знайшлася б та й стала вища за вал?
Може це й є велич, що руки вже огрубіли від торфяних цеглин, набилося в них чимало остюків? Це Настя їй дала знати, що в Бучі набирають до торфяних розробок багато робочих рук. А Гаїні це не первина, вона студенткою теж колись працювала на торфрозробках. От і тепер тут. Київ не для неї. Через те, що вони люблять Київ, їй у ньому нема місця.
Та й от збирає вона висушені на сонці торфові цеглини, складає їх у п’ятки, а потім збирає в кіш ці п’ятки й носить до штабелів, будує піраміди. Увечорі йде вона до Насті, там у неї повна хата школярів, то на всіх після роботи треба наварити їсти. І Гаїні смачні житні галушки на рижієвій олії. Настя має коло хати городець, скоро помідори наспіють… Корівчина доїться… А садок залишився удома, навколо хати під зеленою бляхою.
А потім Гаїна йде до гуртожитку і від втоми відразу засинає. Але часом от такі дурні думки довбуть і довбуть мозок. Буча не Київ, тут нема книгозбірні, нема чим живити думку.
А може саме в тому й велич, щоб уміти знайти в собі повноту, коли нема чим живити думку?
15
Через золотистий океан біжить чорний ланцюжок-змійка, загублений межи буйними м’якими хвилями.
Якщо тут було море, то так воно й виглядало, тільки тоді хвиля була піняво-синя, а тепер іде з крайнеба на Миколу золота і, не доходячи, зникає. Херсонщина, Мелітопільщина, Одещина — рівний степ, тільки обрії горбляться далекими могилами. Це ж ті могили, що про них цілу зиму думав, читав, що їх уявляв. Тепер бачить увіч із вікна поїзду.
Позаду десь зосталася книгозбірня, Ляодіка, що слід її загубив, — вона, як мариво, що ось стоїть над ланами. Відпливають десь у минуле і ті двоє, Тарас із Аріядною, що в їхньому товаристві так любив останніми часами бувати Микола. Десь і Майю завіяло, хвала Аллахові. Вона напевно загубила його слід. Відомо було, що його призначають за його бажанням у Кам’янку, а в останню хвилину він довідався, що призначили його десь на Одещину, у містечко Вознесенське. Це близько Одеси, от Микола й їде тепер до цього міста, потім буде екскурсія морем, а тоді вже добереться до Вознесенського та й почне влаштовуватись на новому місці...
Аж на душі легше, що втік від своєї "жони", як вона себе величала. Самозванно і скрізь! "Жона"! Кожен раз наче нагайкою сікло по виду, як чув це слово.
Алеж таке життя. Губиш щось одне, знаходиш інше. Доводиться петляти в житті, щоб свою мрію здійснювати. Микола — книжний мрійник, що петляє, а Гаїна Сай — простодушна мрійниця, що петляти не вміє. Може несвідомо, але сам же Микола перейняв у Гаїни її стоїчність. Хоч і дивачна буває мрія, але обстоювати її й не поступатись, — такий стиль Гаїни Сай. Може й дивачні його намагання просвердлити своїм духовим оком темінь минувшини і знайти там доісторичні підвалини українського народу... Може. Але що ж у тому злого, чому він цього не може здійсню-вати? Це — його радість.
Ось і тепер, загублений із своїм ланцюжком-по-їздом у золотому океані, він, отака собі точечка в ньому, хоче обняти думкою вісімсотлітній скитський період у цих степах. Це ж тоді, замість оцього жовтого океану, росли тут трави повище людського зросту, вершники ховалися з головою в них. І все це належало їм. Кому? Всім, всьому племені, чи царям? їх було сімнадцять, — легендарних і засвідчених історією... Ні, це не те... Микола покидає цю лінію й перескакує на ту, що найчастіше займала думку, — таємницю їх етнічного кореня. Хто вони? Іранці, туранці? Деякі навіть вбачають в них монголів. Ну, це вже абсурд! Подивитися тільки на їхні лиця, хоч би й на вазах із воронізьких могил. Чиста, гарна європейська раса…
Алеж наші предки — осілий хліборобський нарід, що вже вісім тисяч років обробляє та культивує український чорнозем, плекає мистецтво хліборобства, — цього ж ніяк не обійти! — заперечує сам собі Микола. — А ці — кочовики.
В цьому золотому океані пригадує собі раптом одну Аріядно-Тарасову суперечку. Дещо в іншому світлі виглядає вона тепер, під зливою сонця.
Це ж і є той Аріяднин центр, — від Карпат до Кубані, — що виповнював схід, захід і південь новими народами. На периферіях цього центру швидше складалися й формувалися нації, схрещені з тими, кого вони застали. А в центрі ще довго-довго затримується стара традиція. Яка ж то та традиція? Та мабуть, ще з палеоліту, коли ще живий був тотемний лад із предкинею-берегинею на чолі. Звідси й культ могил, звідси й славетний звіриний стиль, гордість і морока скитологів.
Звіриний стиль! Ось, де ключ! — ухопився Микола за нову ниточку. — Та як же це вони не бачать, що повсюдне й повсякчасне зображення звірів, — магія мисливства, така сама, як і в мадленських розмальованих печерах? В степу нема печер, але є шкіра, кора, дерево, камінь… Це з роду в рід, з покоління до покоління відтворювання звіриного світу, започатковане в млі віків, у часи останнього льодовика — виробило певний, неповторний стиль, що його не сплутаєш із іншим. Скільки ж то тисячоліть треба було, щоб все-народньо дійти до такої майстерности! Мисливці бачили звірине царство щодня, в усіх моментальних станах спокою й руху і, — так, як уміли майстерно стріляти з луку всі, від найстаршого до найменшого, — уміли відтворювати звірину.
Ну, нехай, може в скитів давно вже вигасла віра в тотеми. Назвімо їх "оберегами", оті олені, пантери, бики, барани і всяке таке інше, — але чи це не те саме? Тотем і є опікун, оберігач від зла, давач усякого добра. Ці повсякчасні відтворення опікунів і добродійників не збереглися, бо були з нетривкого матеріялу, а може креслилися при потребі просто на землі. Дійшли до нас ті, що в металі, як він увійшов у побут. А дослідники шукають походження звіриного стилю по всіх усюдах — на стародавньому Сході, в Малій Азії, Китаї, у Сибірі, і де тільки не шукають. Шукайте в минувшині!
Всі оті незчисленні шедеври скитського стилю, що дійшли до нас, — олені, барани, бики, грифони, кінські голови, всілякі птахи і так без кінця-краю, — показують, що творці цього стилю якнайщільніше зрослися з своїм оточенням.