Скарга майбутньому

Докія Гуменна

Сторінка 36 з 48

— 3 того, що ти розповідаєш, я бачу, що там нема чим цікавитись. Покинь уже про нього думати.

Мар’яну холодом облило від цього "христосика". Коли б хто інший, то іншому вона й не говорила б. Але щоб Васанта?..

Замість прикусити язичка, Мар’яна розпалилася.

— Це ж наше людське право — любити! І я хочу його мати. Сади цвітуть, а чому я — ні? Ніхто без цього не може, всім це потрібно, а чомусь соромно голосно сказати! Хіба ти не відчуваєш цього? Хіба ти можеш жити — і ні в кого ніколи не закохатися?

Що може на це відповісти Васанта? Коротко.

— Я влаштовуюсь!

Краще б Васанта бичами прогнала її, ніж цими двома словами!

XV

Нема вже того великого, незміренного… Воно, тому що його розбабрували, випарилось. Тепер знову усе на замок. Деяка тужавість, перенесення свого тепла в сухіші місця. Вже нема того почуття: як відмовитися — стає так безжиттьово кругом. Нема.

Мар’яна до коріння, до найглибших глибин пройнялася гіркістю й певністю: її любов нещаслива. Її треба переживати в собі. Це — єдине. Відігнати — не рація. Воно просто може повернутися.

І Мар’яна вже може сказати Звабливому: "Я пережила велику симфонію, від пасторалі до трагедії. Тепер її нема. Нікого в цьому не виную, тільки себе. Ви були й зосталися приємною мені людиною. Але моє серце вже тепер замкнене й ніколи перед вами не відімкнеться. Тоді воно було навстежень, хотіло випромінювати себе, — та це було вам непотрібне".

Мар’яна може вже зайти до інституту по таку земну справу, як гроші. Галина зустріла її лукаво:

— Мар’яночко, в кого ви закохані?

Ага! Мар’яна вже стала посміховищем.

— В Марра, — відповідає вона.

— Чи ви вже не закохані?

— Ні, то моя найбільша любов. Коли мені стає нестерпно, я зустрічаюся з Марром. Хоч ту кабалістику й важко втямити, але якось я з неї черпаю нову волю жити.

— Скажіть, то й я вам щось скажу. Я все знаю…

Приймай, Мар’яно, розплату! Не сором було писати листи, то й тепер нехай не буде сорому.

— А до Ремеза приїхала дружина. Він приводив хлопчика й показував: "Дивіться, який уже в мене син!"

Дружина? Син? Які дружина й син? Втім, яке це має значення?

Мар’яна невизначено всміхається. Дружина й син? Хоч би й сто! Чи то міняє справу? Галина ж, після такої передмови, каже:

— Я вас познайомлю, хочете?

Мар’яна думає: "Він міг би погасити цей сором і це був би найкращий вияв багатої особистости… А він роздзвонив… Скільки невтішного…" І каже:

— Це могло давно статися.

— Тоді не було приводу. А тепер є. Він мене запитав: "Ви не знаєте, чи знайомий я з Мар’яною Вересоч?" — "Здається, знайомі." — "А яка вона?" — "Ви її не раз бачили і напевно знаєте. Коли хочете, я вас познайомлю." — "Треба буде познайомитися…"

Після різних таких розмов Мар’яна запитала:

— Що казав ще Ремез?

— Він вдоволений…

От розмова! Галина, як і Мар’яна, щось не договорює до кінця, зовсім не про те вони там говорили. А про що? Чи говорили про її листи? Галина ж кілька разів натякає: "Реальніше беріться!" — І в одну душу: "прийдіть сьогодні о п’ятій, перед кінцем роботи…"

Та сконтролювавши Мар’янину зовнішність, додала:

— Я вами незадоволена. Що це в вас за старомодний жакет? Пошийте собі такий, як тепер носять. І треба трохи підмалювати губи, вам це буде дуже до лиця. Більше за собою стежте! То я вас о п’ятій чекаю…

Ні, Мар’яна не прийде. Вона не хоче "реальніше братися". Вона не хоче нічого казати більше, ніж вимагає хвилина. Вона відхиляє дальші розпитування. Не хочеться їй бабратися Галютиними руками в своїм скарбі. Ним вона володіє незалежно ні від кого. Наче це — частина її, їй повернута, на неї Мар’яна має природні права, без неї не може бути. А тому — тверда в цьому переконанні. Вона не винна, що до цього спричинилася непричетна людина. І цей скарб нематеріяльний. Не колір, не форма, не обриси. Це — вираз, запах конвалії. Це — щось невблаганно миле, чого не хочеться виганяти, забувати, бо воно потрібне.

Можна без кінця нанизувати слова, а до суті так і не добратися. І ніяка сила не відбере цього, бо це вже її.

Мар’яні хочеться втвердитися в своєму свавіллі. Вона весь час під п’ятою рабського почуття "непристойности" своїх вчинків. Сорому. — Нічого подібного! Так повинно було статися. І так повинно бути, що вона не "береться реальніше".

XVI

Вже вересень і осінь жовтозора. Такий спокійний настрій стиглої осени…

Вже все на віддалі, вже не так хвилює згадка про Звабливого. Мар’яна замирилася, що не може його бачити. Бо вона в самітній келії, а для самітників це звичайний режим. Оце й тільки, що може ходити по вулиці і працювати. Психологічно ж — за ґратами.

І досі Мар’яна обдумує свої химерики, що за них тепер довелося розплачуватися. Ще до кінця не обдумала, але в сухості своїй тепер диким все те видається. Не віриться, — невже вона могла все те робити? Мов сліпа, тикалася в стіни…

Тепер вона вже не така. Всі дні в тижні розподілені, навіть і неділь нема, бо все треба стенографувати чи розшифровувати якусь нараду. І шкода стає Мар’яні свого запропащого на метушню часу. Чи стає людина щаслива від нагромадження потреб та обов’язків? А може чулася щасливіше, коли була ближча до своїх хвостатих предків? Лежати на березі моря, під сонцем, — що може бути кращого за це щастя? Власна шкіра на підошвах, на черевики й одежу не треба заробляти тяжкою стенографією, не треба топити грубу, прийшовши, зморена, до хати…

Чому людина стала додатком до своїх клопотів і під їх склепінням іде все життя? Усе життя проводити у підвалах потреб, що наростають, і заради них не бачити сонця безжурности? Звільнити людину від клопотів!

З того всього, Мар’яна витягає кілька своїх одежин, міркує щось… Втім, міркування над одежинами знову непомітно переходять у настирливе: страшно теперішнього життя! Не "як буде", а "як є". Гнатися за копійкою, дбати про одежини — нащо це все, коли Мар’яна не те робить, що хоче? Чому ж невеличкий відтинок життя її не заповнений прийнятним змістом? Чи замиритися їй із своєю нудьгою? Ні, й замиритися не може.

Піти узавтра, спитати, скільки коштує місце до якоїсь санаторії над Чорним морем.

XVII

Уночі: вокзал, блищать рейки, багато яскравих електричних плям на тілі пітьми, їх застеляє дим чи пара від паротягів, гудки розказують про далекі краї…

А вранці: по один бік вагону блакитно-рожеві степи, по другий — краєчок моря. Ближче воно блакитне, а далі синє і різко відділене від сірувато-блакитного неба.

Повітря, як весняне. Птиці щебечуть шалено, небо в рожевих хмаринах, люди яскравіють кольорами без пальтів. Теплінь, особливі випари землі… А здається ж, у Києві осінь?

Мар’яна почуває себе на волі, ніде. Робить, що хоче, заходить, куди хоче. В Севастополі може купити собі квитка на екскурсію, а схоче — звідси відразу в санаторію.

На рішення її вплине якесь найостанніше враження. А покищо — Херсонес. Ось він перед тобою, наполовину затоплений у морі, а наполовину лежить у рожевому степу. Оце ж ті мармурові колони "з Корсуня", ось тут лежать. Це ж такі самі мандрували до Києва…

А ось і татари. З гиком, степовими піснями и говором, трохи нахабні, наче — ось поведи їх на розбій-грабунок, пожежі та ясир, вони підуть з великою охотою…

Інколи Мар’яна згадувала, що покинула разом із Києвом. Так. Квіточка вже не пахне, але цвіте. І в цім рожевім степу, серед татар, у грецькій колонії — Мар’яна раз-у-раз виймає її та радіє. Таке вже тут повітря, що не радіти не можна.

— А ви також самі подорожуєте? — урвалися її розмови з собою від вигуку поблизу.

То звертався до неї якийсь високий, сухорлявий і сивий, цілком пристойний стариґан. Не відповісти поштивій старості було б неввічливо, і Мар’яна відказала.

— Так.

— Чи можу я вам товаришити?

— Чому ні? — здивувалась Мар’яна.

Вона думала, що тільки по руїнах Херсонесу, а виявилося, ще й обідати, а потім по музеях та біля панорами Малахів Курган. Знайомство, видно, було розчислене на довше, бо панорамою не закінчилося. Мар’янина екскурсія збагатилася ще й цікавими розповідями бувальця.

За першу півгодину дізналася, що її супутник — старий член партії, з 1905-го року. О, то це рідкісний екземпляр! Повага її до підпільника із таким стажем ще підросла, коли почав розповідати про свої пригоди кур’єра, як то він продирався нелегально через кордони із секретною поштою. Три рази з Леніном говорив! Але це ще не все. Тринадцять разів жив у Америці, — от звідки в нього цей виточений, випрасуваний, виголений вигляд. І нарешті, був у сімнадцятьох країнах, а замолоду — фокусником у всесвітнього факіра Бен-Алібея.

Е, це вже щось забагато на першу півгодину! Мар’яна пропонує зайти в акваріюм, подивитися на дивовижне морське дно. Та ні, ще не все в діда. Він — орденоносець, дістав орден Леніна за проектування московського метро. Справді, орден висів на вилозі піджака, а для того, щоб його було видко, дід мав увесь час широко розкинуті поли пальта.

Мар’яна й на собі відчула орденоносницькі вигоди. Як треба було купувати квитки до акваріюму, то вся черга біля каси знала, що прийшов орденоносець і для нього черг не існує. Як треба було переїхати залізничкою з Херсонесу й вийти на перон, звідки гонив міліціонер, то дід зразу розкинув поли пальта й сказав: "Я — орденоносець". Міліціонер шанобливо пустив, а Мар’яна — ніби, як почет. Так само й у трамваї. Скрізь заходили вони перші, бо ж — орденоносець.

Мар’яні здалося — наче каліка, показує скрізь свій обрубок.

Але може б на цьому й скінчити? Ні, ще пароплавом з одної бухти до другої, а ще в проекті вимальовується спільна екскурсія узбережжям Севастопіль-Ялта. А тут тільки з бухти до бухти — і Мар’яні вже здалося, що досить із неї тих розмов. Тільки заважає! Де з’являється дід-орденоносець, всі сусіди також знають, що він — фокусник всесвітньовідомого факіра Бен-Алібея тощо, тощо.

То вже жах — за один день стільки разів почути про Бен-Алібея! Або оці відверті похвальби, що мовляв, як то спритно вміє він викручуватися й брехати.

Захоплений сам собою, дід не помічає, що без кінця говорить, — звичка старих виговоритися перед смертю. Мар’яна слухає. Інколи вставляє свою фразу — тоді він понуро тягне: "Ум-гу… ум-гу…", чекає, поки Мар’яна добереться до павзи, вихоплює щасливу хвилину і, не дожидаючи кінця Мар’яниної думки, знов цілу годину з екскурсами та відступами розважає супутницю спогадами своєї дорогоцінної особи.

Було б ще так-сяк, якби не… Можливо, Мар’яна перебільшує… Нічого в тих жестах, ненавмисних дотиках не було, звичайна випадковість.

33 34 35 36 37 38 39