А тоді Зверж вхопив корбу від коловорота і натис. Страхітливий крик вирвався з уст нещасного, але тільки один. Після цього чулися тільки тихі хриплі стогони. Мацей взяв тоді смолоскип і приклав його до натягненого, мов струна, тіла. Сморід паленого м'яса наповнив кімнату, а з грудей боярина, замість стогону, виходив з короткими перервами хриплий рев. Зверж зачерпнув залізною варехою кипучої смоли і звільна став її наливати на черево лежачого.
— Очі, очі! — скреготав зубами Заремба, якого опанував шал.
І тоді, коли Зверж випалював очі лежачому, каштелян, вхопивши розпечені кліщі, почав ними підщипувати раз у раз тіло боярина.
Крик катованого ставав чимраз сильніший, йому вторував регіт озвірілого каштеляна та його помічника.
Не бачили вони, як Юзва непомітно видобув з-за пазухи довгий, гострий та вузький, наче дудиця пера, італійський стилет. Коли обидва кати вибирали цвяхи, якими мали набити тіло мученика, а другий помічник роздував вогонь, він з-під споду ударив боярина ножем у саме серце. Зробив він це надзвичайно швидко, а потім стилет зник за пазухою Юзви, який холоднокровно підняв остиглі кліщі і поніс до вогню.
Стогін катованого замовк, а коли налякані і розчаровані кати підбігли до нього, все тіло випружилося ще раз і опало безсило на драбину.
— Мої діти... Ганнуся... зрада... господи! — зітхнув тільки боярин і замовк... навіки!
— Здох собака! — плюнув з досадою каштелян.
— Ха-ха-ха! — зареготався Зверж.— Зашвидко до нього бралися. Треба було з очима заждати. Стільки смоли у мозку — то смерть.
Помічник прибирав знаряддя та здіймав з вогню казан із смолою. Юзва відв'язував мерця від драбини.
— Поховати? — розлютився каштелян.— Ще чого забаглося! Недосить, що нічого не сказав і так швидко задер копита, та ще й ховай його. Може, ще й попа забагається? Пустий із тебе парубок, Юзва! Краще було б тобі няньчити діти ксьондза біскупа, ніж карати його ворогів. Ха-ха-ха! Це стерво четвертувати й розвісити за львівською брамою на чотирьох стовпах. Голову на кіл!
Заремба вийшов, за ним Мацей, потім другий помічник з мечем боярина, який Заремба залишив на лаві.
Труп боярина остався у катівні.
Довго дивився Юзва на покалічене, скатоване тіло боярина, потім укляк і помолився, а з очей потекли дві чисті сльози і впали на чорні плями, що заповнювали очні ямини небіжчика.
XVI
Луцький замок опустів значно після виїзду пані Офки з Мариною. Одноманітно потекло життя у понурих стінах. Удень до полудня прибували у замок міщани, купці, бояри, селяни на суд воєводи; майдан роївся від чужих лиць, строкатих одягів, гомонів усякими мовами. Андрійко брав тоді у руку тростинку і допомагав воєводі як писар, пишучи грамоти, присуди, завіщання. Заняття це будило чималий подив у молодого Горностая. Він не розумів, як можна бути так знаменитим борцем і водночас орудувати пером та вміти так справно укладати те, над чим ламали собі голови грамотії. Деколи Юрша виїжджав у Володимир, Белз, Дубно, і тоді брама замку залишалась замкненою. Щоднини після обіду Юрша відпочивав, їхав у город або до своїх ближчих волостей, і Андрійко лишався сам. А тоді на його бліде лице виступав рум'янець, очі палали гарячковим вогнем, руки шукали заняття. Молодець робився тоді зовсім іншою людиною. На місці ученого грамотія, що так складно вирисовував початкові букви і титли, з'являвся жвавий, моторний, може, навіть дещо дикий, молодик. Клаптями падала піна з коней, які брався об'їжджати він, а перед їх несподіваними скоками з криком тікали ратники, кухарі, пахолки та жіноча прислуга, якщо хто з них відважувався вийти на майдан. Іншим разом одягав Андрійко зброю і брався до лицарських вправ разом із Горностаєм, який швидко зіскакував з коня і спльовував, переводячми дух:
— У тебе, Юршо, хіба чорт за пазухою сидить! За чотири отченаші втомить чоловіка, що й у битві так не буває. Ігі! Дай боже швидко війну, а то ще коли застукаєш мене де мимохіть...
І справді. Дика енергія, яка назбиралася у молодця, розбуджувала велику вроджену силу його тіла і надавала членам тугості та пружності сталі. Градом летіли удари на дерев'яний щит противника у двобою так, що по кількох хвилинах тріски тільки та порвані ремінці теліпалися на лівому рамені Горностая. Часом бралися молодці до лицарського турніру. Заковані в латиу наскакували один на одного тупими списами і намагалися вибити з кульбаки. Але при першій зустрічі Андрійко ударив так сильно, що і кінь, і Горностай попадали на землю. При дальшій грі тричі раз за разом поломилися списи на щитах, а при п'ятій зустрічі лопнула попруга під Горностаєм, спис Андрійка відкинув його на шість кроків назад у пісок, кінь зарив ніздрями у землю. Андрійко навіть не здригнувся у високій лицарській кульбаці, а Горностай довгенько-таки слухав джмелів, поки зібрався і встав.
Коли ліси, поля, стави та ріки зароїлися від водяної птиці, Андрійко став кожну вільну хвилину посвячувати ловам. У високих, непромокаючих чоботах з луком та рогатиною блукав він тоді по нетрях, багнах, мокляках, лозах, вільшинах. З завзяттям продирався він крізь найбільшу гущавину, ножем проторював собі дорогу поміж поплутаними кущами ліщини, тернини, іви, перескакував за допомогою ратища через потоки та річки і вертався пізно вночі, стомлений до нестями. Почував і Горностай у собі весняний неспокій, але на нього впливав величний гімн воскреслої природи зовсім інакше: Горностай вилежувався на печі або на сонці, був невдоволений із усього світу, їв за двох, а ніччю не міг найти сну, ні спочинку. Аж углядівши одної днини Грету, жінку німецького ароматарія Геца Зуфлінгера з Луцька, ожив раптом і тієї самої днини потяг у город. Майстер Гец був, щоправда, сутулуватий і мав сивавий волос на голові, але все-таки нічим було для нього взяти на плечі антал мальвазійського вина вагою у десять каменів. Треба було, отже, бути обережним, щоб по солодких обіймах пухкенької Трети не зустрітися з ведмежими лабами Геца. Однак так, як любов ломить стіни й кайдани, перепливає моря, перелітає простори, так стрункий чорнявий Горностай знайшов швиденько доріжку у душну гарячу постіль Грети. Скільки разів ароматарій сидів у шинку, стільки разів послужна покоївочка проводила Горностая запорошеними задніми східцями у запашну кімнатку Грети, де багряний оксамитний намет ховав білі розкішні, прикриті тільки розпушеним чудовим золотистим волоссям члени палаючого тугою та пристрастю тіла. Отут гасив Горностай жадобу любові, пестощів, ніжності, яка буває у мужа тим більшою, чим більшою сила та жвавість його тіла... Андрійко залишився сам, сам один з своїми бажаннями, мріями та споминами.
Гей, ці спомини! Вони приводили перед розпалену уяву молодця всі найменші подробиці сходин, які мав із Офкою. Її очі, які обіцяли все, а не додержували нічого, її розкішні форми, круглі груди, гнучкий стан, видатні бедра та чудово виточена повна ніжка, яку не раз аж до колін траплялося йому бачити на стільчику,— все те оп'яняло душу його, розпалювало у ньому вогні незаспокоєних, аж досі незнаних пристрастей та бажань. Дарма прикликував Андрійко у пам'ять події, у яких виявилася була вся внутрішня гниль, уся погань душі шляхтянки... Дарма! "На чорта мені душа! — відповіла уява,— мені сниться тільки блиск її краси, запах її тіла та ця нечувана, незрозуміла розкіш її обіймів". Ах, цих обіймів, за які здоровий палкий молодяк віддав би у хвилину слабості все, забув би рідню, зрадив би вітчизну... Даремно вмовляв себе Андрійко, що він цього не зробив би, хоч би й довелося згоріти в огні невгасимого бажання. "Так, я знаю це,— казала уява,— але Ті тут нема, а мріяти про те, чого нема, не було й не буде, це ж моя царина!"
І мучив хлопець сам себе картинами минулого, але одягав його у нові барви. Зразу залишилось з неї тільки ім'я Офки символом розкоші, якої зажадало все його єство. Потім забулося й ім'я, а бажання закрили собою бажане. Лишилася тільки туга і неспокій, що гнав молодця у багна та нетрі, давав його рукам силу велетня, побуджував ум до невпинної діяльності.
Аж ось наспів з Чарторийська бирич з вісткою, що великий князь Свидригайло приїде у Луцьк десь з кінцем червня, а за ним наспіють литовські і руські князі та допоміжний татарський полк. Наче хто уткнув ціпок у муравлище — так засуєтилося у Луцьку все, що жило. Побігли посланці до всіх волинських та найближчих подільських округів з наказами накосити якнайбільше сіна. Від Луцька аж по Степань не стало ні одної лісної прогалини, ні одного узбережжя, на якому не клали б покосів мужики. Так само звозили підводами поживу в Луцьк та Степань. Над Володимирським передмістям день і ніч стояли хмари диму. То різники в'ялили м'ясо й сушили рибу.
Та й на цьому не кінець. Якраз, коли робота була у повному розпалі, на Володимирському шляху заграли труби, і під великим прапором надоспів посол короля. Окличник оповістив його іменем, що пан Заремба, серадський каштелян, приїздить як заступник і "alter ego" * короля Владислава і тому домагається від каштеляна у замку кімнат, призначених для володаря, у яких міг би заждати на прибуття великого князя.
Юрша, який вийшов на стіни замку з Андрійком, Горностаєм та великокняжим биричем, відповів, що замок Луцька великокняжий, а не королівський, володарем його є великий князь, а не король, а тому й кімнати у замку для Свидригайла, а не для короля якоїсь Польщі або для його посла. Великого князя, між іншим, нема, тож треба заждати, аж коли він приїде і вирішить справу. Годі, щоб господар через непрошеного гостя ночував у челядній. На це заявив герольд, що володарем Литво-Русі є король, а Свидригайло тільки його підвладний. Тому нехай Юрша не гне кирпу та впустить королівських ратників у ворота.
Відповіддю на це був рев рога, що скликував залогу на стіни, які за мить вкрилися збройними людьми.
— Город Луцьк стоїть відкритий для посла його королівської величності! Увесь видаток на людей та коней за час гостювання покриє його великокняжа милість Свидригайло, володар Литви, Жмуді та руських земель, за законом гостинності, із своєї калити. У мене є обов'язок приймати послів, звідкіля б вони не були, але я маю і наказ не пускати чужинців у великокняжий замок.
— Його милість князь Свидригайло велів послам з'явитися у Луцьку! — крикнув з досадою Заремба, якому набридло слухати довжелезні базікання окличника.
* Друге "я" (лат.).
Юрша спалахнув.
— Вибачайте, достойний "пане".