— А от чого ти так стараєшся? Чуєщ, оно: гримає вже! — кивнув у той бік, звідки долинала артилерійська канонада. — Гадаєш, що то на дощ?
— Та про мене хоч утопи його! — махнув рукою вартовий, поспішаючи на свій пост. — Аби тільки не скавчав мені під будкою.
"Прихопити б тебе з собою! — подумки відповів йому Оснач. — Ти б у мене іншої заспівав! Хоч, бачиться, особливої любові фашисти в тебе теж не викликають".
— Топити мене якраз не варто, — сказав він капітанові по— українському, щойно вони відшвартувалися. — Тим паче, що я можу й пручатися. Краще веди катер в кінець озера.
Капітан очманіло подивився на німця, та так і застиг з відкритим ротом.
— А... В який кінець? — майже заїкаючись, перепитав він.
— У той, звичайно... — кивнув на схід. — Поближче до фронту.
— Е, то ти, хлопче, справді не німець? Не унтер-офіцер?
— Не всім же ходити при німцях-румунах у капітанах. Давно служиш?
— Вважай, з дитинства. Не німцям одначе — озерові. На ньому народився, на ньому зріс. І ти мені в судді не набивайся. Суддів і без тебе вистачить. Хто такий? Кажи вже прямо.
— А той, ваш Охрімчук?
— Наш Охрімчук, наш... Чого зайве допитуватися?
— Сам же й допитуєшся.
— Тут чутка пішла, що нібито десант висадився. Ти часом?..
— Може й часом...
— Цікава розмова у нас з тобою виходить — нервово сіпнув головою капітан, вчепившись руками за штурвал. — А тільки та ж таки чутка нашіптує, що весь десант загинув. Двох чи трьох останніх уже тут, на озері, виловили. Мо одразу й постріляли.
— Тоді вважай, батьку, що везеш воскреслого.
— Правду кажеш? — наївно перепитав капітан, недовірливо виважуючи Оснача поглядом. — Гаразд: воскреслого то воскреслого...
Капітан мовчки обминув очеретяні зарості, провів катер між цілим архіпелагом острівців і знову вивів своє суденце на відкриту воду.
— До краю озера тут недалеко, — пояснив він, зацікавлено поглядаючи на десантника, що навмисне розстібнув кітель, аби капітан міг бачити поруділу від поту тільняшку — Тобі б до моря пробитися. Але й там далеко відійти не дадуть. Німецькі й румунські катери, підводні човни, берегова охорона... Перехоплять. Це я тобі, як господь бог напророкую: перехоплять.
— Що ж порадите? Як пробитися через Дністер?
— А ти один, чи на тому боці ще хтось?
— Один.
— Останній, отже, — розуміюче кивнув капітан. — І багато вас було? Чи не велено казати таке?
— Тепер це вже не таємниця. Висаджувався двадять один.
— Бач, як тобі пощастило! Не сподівався, мабуть? Гадав: упертій сутичці... Хіба не так?
— Гадалося по-різному, — Зітхнув Святослав. — Бо й велося теж по-всякому.
— Та ото ж... Не проб'єшся зараз Буджаком нашим. У кожному селі — поліцаї, жандарми, військо... Фронт — он він. Сюди з-за Дністра стільки понавтікало, що не протиснутися. Вночі звідкись звідти з-під Рибані стрілянина долинала. Не тебе "відспівували"?
— Не мене. Я їх.
— Ага, чутно було, чутно... Тепер вони всі плавні наскрізь простріляють. Кожен острівець обнишпорять. Тут уже було таке, в серпні сорок другого. Тоді наші теж висадили кількох. З літаків. Мабуть, щоб партизанам підмогти. Кажуть, що ніби й рацію мали. На Ізмаїл ішли, до Дунаю. Ото біда: не дійшли.
Вітер затих, але озерне плесо все ще переорювали мінливі борозни, які робили його схожим на свіжовиораний лан. Берег уже поряд, одначе пробитися до нього через плавні було дуже важко, отож капітан по-черепашачому проштовхував своє суденце попід очеретяною стіною, все ближче й ближе підкрадаючись до вузької горловини, що, прорізаючи узвишшя, вела в степ, до невидимої звідси річки.
— Ану глянь туди, — раптом порушив мовчання капітан. — Чи то, може, мені ввижається?
Оснач оглянувся назад і побачив на узгір'ї цеп постатей, що повільно рухався схилом долини до плавнів.
— А ти в окуляр... — подав йому капітан старий облізлий бінокль, що зберігся в нього, мабуть, ще з часів громадянської.
— Здається, румуни. Наступають на плавні. Ого, он ще один цеп! Невже в два цепи, наче справжній наступ?
— І в три підуть, аби тільки виловити десант. Вчасно ми з тобою відчалили, десантнику. Дуже вчасно.
— Так, на цьому березі поки що тихо. — Оснач повів біноклем праворуч, ліворуч, оглянув вершину пагорба, що вимальовувався попереду, наче конус вулкану.
— Не хвилюйся, з часом і тут усе облазять. Особливо, якщо вартовий доповість про дивного німця, якому вдосвіта раптом знадобився катер. А він чоловік язикатий, обов'язково доповість.
— То й що порадите?
Капітан не відповів. Кілька хвилин він замислено оглядав берег, що нарешті відкрився їм у просіці між очеретами, аж тоді наважився підігнати катер якомога ближче, так що мало не зарився носом у мілину.
— Скакати доведеться через ніс. Мілко, як бачиш.
— Зрозумів. Що порадите, питаю?
— За два кілометри звідси — село. Обійдеш його так, щоб увійти від ліска. Невеличкий лісочок акацієвий... Як ітимеш по вулиці, ліворуч п'ята хата... Господиня — стара самотня жінка, Забариха. Скажеш, від Оксанича. Від Петра Оксанича скажеш, вона зрозуміє. Тільки навідайся до неї ввечері, або вночі. Занадто вже ти примітний у цій формі. Та й без форми теж. Німців там нібито нема. Але румуни обов'язково поцікавляться, що за унтер-офіцер, звідки взявся.
— Зрозумів. Буду остерігатися.
— Не проб'єшся ти зараз, хлопче, до наших. Ні через Дністер, ні морем. Пересидів би десь тут, у надійних людей, та дочекався, поки твої морячки сюди підійдуть. А чекати, судячи з усього, недовго. Я б тебе з кількома хлопцями звів, молодими, але ранніми. Та й били б фашиста у плавнях, по балках. їх тут он скільки! Яка різниця, де їх бити. Я такий, що й сам поміг би.
— Дякую за пораду. Але мені треба за лінію фронту. П'ята хата, кажете? Забариха? Запам'ятаю.
— Потерпи ще трішечки, попід берегом проповзу, бо чоботи сушити довго. А тобі ще йти і йти. Пересидіти можеш тут, у плавнях. Підеш понад озером он до тих двох вербичок. За ними побачиш рибальську хатку-розвалюху. У ній і вудочку знайдеш. І казанок. Не ти
перший відсиджуєшся. Ну а далі сам дивись. Через два дні навідаюсь до Забарихи. Якщо затримаєшся, поговоримо.
Цього разу капітан зумів підійти так, що легкий трап ліг прямо на кручу, й Осначеві навіть не довелося мочити ніг. Вони попрощалися, і десантник одразу подався плавнями туди, де виднілися вершечки верб.
— Якщо розживешся на автомат чи хоча б гвинтівку — залити в хатині на горищі! — гукнув йому навздогін Оксанич. — Раптом фронт на Дністрі затримається! Знадобиться!
— Розживуся! — пообіцяв Святослав, стежачи, як катер відходить від берега.
За десять хвилин Оснач добувся верб, але ніякої хатини біля них не виявив. Плавні в цьому місці були неширокі і хатину він помітив би одразу.
Десантник піднявся на пагорб і роззирнувся. Десь за кілометр ви— днілося ще кілька дерев. "Може, капітан помилився? — сяйнула рятівна думка. — Насправді хатина біля тих дерев?" Добуватися до них довелося довго, обережно промацуючи підступні купини, бо все тут нагадувало кричинецьку трясовину. Зате, підходячи до півострівця, на якому, під могутньою кроною верби, справді чорніла перекособо— чена очеретяна стріха.
Оснач натрапив на тверду стежку, і до хатини підкрався вже зовсім нечутно. По той бік озера розгорялася безладна стрілянина: карателі прочісували плавні кулями, вважаючи, що так буде надійніше. Одначе в плавнях по цей бік не було видно жодної людини. І він був страшенно здивований, коли, причаївшись за рогом, побачив за якихось двадцять кроків од себе двох чоловіків, що, присівши за кущами, вдивлялися в той берег, намагаючись зрозуміти, що там відбувається. По пілотках Оснач одразу визначив: "королівські вояки", румуни! Невже засідка?
Румуни помітили "німецького унтер-офіцера" тільки тоді, коли він зазирнув до хатини і, переконавшись, що там справді нікого нема, зачаївся за стовбуром верби, біля вогневища. Вони якось одночасно відчули його присутність, різко озирнулися і один присів ще нижче, а другий метнувся в очерети.
— Хальт! — гаркнув Оснач. — Хенде хох!
Тієї миті куля зірвала кору на долоню вище від голови десантника, і він автоматично натне на спусковий гачок, відповідаючи на постріл довгою чергою.
Другий постріл румуна злився з його болісним криком і там, у заростях, раптом все затихло: ні пострілів, ні крику, ні чавкання болота під чобітьми. І тільки тепер Святослав зрозумів, що цей, другий "королівський гусар", який так, напівприсівши, з піднятими руками, й завмер, був беззбройний. Тільки це, мабуть і врятувало Оснача.
— Підійди! — по-німецькому покликав його десантник. — Я сказав: підійди!
Той покірно підійшов та вийшов на галявину, зупинившись за три кроки від "німця".
— Хо такий? Де зброя? Чому тут? — різко запитував Оснач, але румун тільки глибше вбирав голову в плечі та осідав, мовби сподівався увійти, врости в землю, щоб хоч у такий спосіб урятуватися від своєї долі. — Чому твій товариш стріляв у мене, в союзника? Ти що, не розумієш по-німецькому?! — підвищив голос унтер-офіцер, поводячи стволом шмайсера.
— Погано розумію, пане унтер-офіцер, — промимрив нарешті той, вимовляючи слова з жахливим акцентом.
— Вас було двоє? Я запитую: тільки двоє?!
— Так, — кивнув переляканий солдат.
— І навкруги нікого: ні румун, ні німців?
— Вони там, — кивнув солдат у бік того берега. — Стріляють.
— Чую, що стріляють. На кого вони там полюють? — Румун не зрозумів його. — Чому стріляють? Ти тут у засідці? Де твоя зброя? Зброя де, зброя? — поплескав по стволу автомата.
— Нема, — відповів румун, геть знітившись. — Загубив.
— Що, зброю загубив?! — аж розсміявся Оснач. — Він уже знав, що уявляють з себе ці "королівські гусари", і знав, що й німці теж відгукуються про своїх союзників з презирством... Але щоб губити зброю!.. — Почекай, то ти що, дезертир? Я питаю: ти-дезертир?!
— Ні, ні, — перелякано похитав головою румун. — Я не дезертир, пане унтер-офіцер. — Я загубив карабін. Упав в болото. — Він додав ще щось по-румунськи, але, відчуваючи, що німець усе ще не розуміє його, кілька разів повторив по-німецькому: "Він упав у болото", і раптом у відчаї, теж саме вигукнув по-російському.
— Ти знаєш російську? — здивувався Оснач, навмисне перекручуючи слова так, мовби говорить з сильним акцентом.
— Знаю. Дуже добре.
— Отже, ти не румун? Ти звідси, з Бесарабії?
— Ні, з Молдавії.