Широкий імпортний ремінь навколо стану нагадував рушник, і Алла мимохіть засміялася:
— Що — гарна дівка засватана?
— Потрібна ти мені!
— Колись була потрібна... Добридень!
— Добридень. Я до тебе з серйозним ділом, а ти одразу в хіхоньки. Уже б пора...
— Не буду, Петю.
— Шеф тобі все сказав?
— Що саме?
Звільнилась лавочка, і Гресь майже бігом потягнув туди Аллу.
— Слухай, ми скільки років працювали у Левандов— ського?
— Чотири.
— Отак і маєш сказати на суді: ми працювали чотири роки над вдосконаленням виробництва базальтового волокна, і Хвильовий прийшов на все готове.
— Та на якому ще суді?
— Не прикидайся. Про що ж тоді ви говорили з шефом?
— Про особисте.
— Не дурій.
Діалог у такому тоні можна було б вести й до ранку, але вдома сидів Шамрай, від голоду особливо ревнивий.
— Петю,— лагідно сказала Алла.— Ти краще спокійно розкажи все, що маєш, а я послухаю. Буду серйозною, як тільки зможу.
"...Я виступлю, я вам виступлю! — думала Алла, сідаючи в автобус через п'ятнадцять хвилин.— Я їм усе розкажу— ох, і свідка ж вони з мене матимуть!"
Відчуття внутрішньої свободи хмелило її. Скільки жива, стільки й думатиме, як є, стільки й чинитиме, як велить совість, й ніхто не змусить її танцювати під чужу дудку. Як добре, що не продала колись цього природного людського права за липову кандидатську!
Петро Гресь, що прямував до підземного переходу з вікна автобуса, здався їй особливо комічним у своєму прагненні навіть ходою наслідувати Джиглюка.
"Я НЕ ХОЧУ ВІД ТЕБЕ НІЧОГО"
— Ось тобі подарунок.
Шамрай витягнув з-за пазухи крихітне кошеня, що безпорадно розчепірило на підлозі руді ніжно-смугасті лапки.
— Ти збожеволів? У нашу тісняву?
— А що, воно потребує окремого кабінету?
Алла схилилася над живою кульбабкою й побачила, що з рота й носа тваринки цебенить кров.
— Та воно ж хворе! Ще, чого доброго, на щось заразне.
— Ні. Якийсь негідник кинув його з п'ятого поверху.
— Чому негідник? І чому з п'ятого? Може, воно само впало з балкона, погнавшись за метеликом.
— Скинув. Негідник. З п'ятого.
Він таки не був подарунком, цей Шамрай.
Алла знайшла коробку з-під взуття, вистелила її й поклала туди кошеня. Воно болісно здригнулось у долонях, але, звівши пичку з на диво осмисленими зеленими очима, замуркотіло. Алла гладила м'якеньку шкірку, дослухаючись до спогадів. Мати... У них на обійсті завжди жили два пси: одного взяли щеням, а другий прибився сам, голодний та нещасний, і в матері не піднялась рука прогнати його. Саме другий і виявився найцікавішим, найрозумнішим, сповненим безмежної вдячності за прихисток та їжу.
— Не дивно, що в тебе така гармонія з тещею,— сказала Алла.— Вона також жаліє усіх тварин, хоч двір у нас невеликий, та й статки такі собі.
— Шкода, що ти в неї не вдалася,— буркнув Шамрай.
— Сашко, ти задираєшся... У місті тварин тримати страшно — мусиш від цього відмовлятися заради них самих.
— Авжеж. Краще їх викидати на вулицю й лишати там, аби не травмувати ніжну душу.
— Сашко...
Шамрай якось боком сидів за столом, затуливши очі долонею. Вже знала: задавнена гіркота у його душі підійшла до поверхні, до найболючіших нервів, і він тепер у всьому бачитиме лихе. Може, й справді це кошеня впало саме, Шамраєва ж уява намалювала картину людської жорстокості, й тепер ось мучитиметься від того кілька днів.
— Сашко...
Алла обхопила руками кучмасту голову й притискала до грудей доти, доки перестав опиратися, гладила Шам— раєві плечі, по-жіночому радіючи їх міцності.
— Сашко, дурненький... Світ далеко не такий, як тобі здається зараз. Не підібрав би ти це кошеня, знайшовся б інший. Та й я зовсім не зла. Колись і справді соромилася бути доброю, бо мала те за вияв сентиментальності — отже, слабкості. А тепер я бачу, що помилялась.
Він звів обличчя: просвітлене, воно дивно гарнішало.
— Ти зрозуміла?
— Біля тебе.
— І я біля тебе спокійнішаю. Ще трохи — й навчуся довіряти людям. Тоді мені легше житиметься.
— Ох, мій Шамраю!
Він справді був її — назавжди. Повсякчас відчувала владу над його душею, а що душа та лишалася вільною та гордою, то Алла в своїй любові виростала у власних очах. Це ж треба! Колись не пропустила б жодної нагоди показати свій характер, сварками та погрозами домагалася б свого, а тепер усе складається так просто. Образиш ненароком чоловіка, а заболить самій: хіба ж не контролюватимеш кожне своє слово? їй стало важливіше дбати про Шамрая, аніж відчувати його увагу до себе, те, що раніше здавалося принизливим для жінки, тепер набуло особливої величі. То слабка душа прагне брати, сильна завжди віддає й від цього тільки збагачується.
Вона народить дітей: одного, двох, трьох — стільки, скільки удвох з Шамраєм здужають поставити на ноги. Не могло бути інакше. У ній росло й ширилось щось таке, чим неодмінно мала поділитися, щедрість аж бризкала з неї. Вона таки народить дітей...
— Сашко,— спитала за вечерею.— Тебе тільки пригода з кошеням засмутила?
Він мовчки дістав з кишені й простягнув їй зіжмаканий разом з конвертом лист:
"Любий мій сину! Я знаю, що не маю права так звертатися до тебе, що взагалі не повинна нагадувати про своє існування, але стриматися не можу. Боятись мене не треба: я матеріально забезпечена, в мене є добротний котедж і все, що треба. Жити б та жити, але я часто думаю про тебе, який ти виріс та який став без мене. Я в тебе ніколи нічого не проситиму — ні грошей, ні подарунків, але не полишай мене одну морально. Будь до мене великодушний і прости мене. Твоя мати".
Алла розпростала папірець, вдивляючись у кривулясті лінії якогось нестабілізованого, невиписаного почерку.
— Рука мовби дитяча. Справді мати?
Шамрай стукнув долонею по столу:
— Вона! Не було дня, щоб я не мучився. І справді, хто тебе не зрадить у цьому світі, коли при самому народженні зрадила мати. Хай так. Але що їй тепер від мене треба?
— Вона боялася за свою долю,— тихо сказала Алла.— Аби ти знав, як це буває у дівчаток: хочеться всього багато — красивого вбрання, любові, музики — всього-всього. И здається, що ті розкоші тобі повинен дати чоловік — аби лиш вдало вийти заміж. А тут — дитина від іншого... Хто— зна, як це сталося, можливо, твоя мати дуже настраждалася при самому початку життя. Була ж такою юною...
— Ну то ж і мала згодом, чого зуміла досягти, я їй ні в чому не завадив. Тепер що треба? Що?
— Вона вже, мабуть, інша. І ми з тобою не були такими, якими стали один побіля одного. Я думаю, що протягом життя людина не раз народжує в собі нову душу: у муках. Вона себе покарала, а тепер знаряддям тяжкої покути станеш ти.
Шамрай схопився на рівні так рвучко, що на столі перекинулась вузенька череп'яна вазочка з польовими квітами — предмет Аллиної гордості, бо ж мала себе за неабиякого знавця ікебани. Рожеві смілки та волошки накрили тарелю з баклажанячим рагу.
— А я не хочу бути знаряддям покути,— сказав Шамрай.— Був би щасливий і простити. Але де мені взяти сил?
Стояв посеред кімнати з піднесеним догори пошерхлим обличчям, дивлячись у стелю гарячими й сухими очима.
— Давай поїдемо до неї,— запропонувала Алла.— На день. На два. Без цього ну ніяк не обійтися. Я ж бачу.
— Справді? — спитав Шамрай.
— Я певна.
— Тоді — якнайскоріше.
Кошеня напилось молока й заснуло в своїй коробочці: схоже було на те, що йому судилося стати цілком благополучним котярою, рудим, з веснянкуватою мордою.
"ЗДРАСТУЙТЕ. ЦЕ — ВАШ СИН"
Лісосмуги, зарості ліщини й лоху, часом серед луків — ставки, прихоплені ранковим туманцем: стомившись від цих краєвидів, Алла взялася до плетива. Сусіди по купе вийшли вночі, й вони лишилися вдвох: букетик ромашок, куплений на пероні, й кілька розкішних груш створювали цілком домашній затишок, але Шамрай не відривався од вікна. Його обличчям пробігали тіні, мовби на них лягало мигтіння незримих верств, які долав поїзд. Що там Сашка цікавило?
— Твій чай зовсім охолоне,— ще раз нагадала Алла. Вона зробила бутерброд і розпростала серветку, на якій лежав їхній сніданок.— Ти будеш їсти? А то прибиратиму.
Нарешті Шамрай обернувся — його очі, видряпавшись з-під насуплених брів, сяйнули ясною зеленню.
— Я хотів би знати, де край, у якому я народився,— сказав він, підсовуючи до себе склянку.
— Хіба не Київ?
— Ні. Туди мене привезли немовлям, бо в районі, де я народився, байстрюків приводили, тим більше кидали, надто рідко, аби споруджувати для них спеціальний будинок.
— Тобі конче треба послуговуватись цим словом?
— Що є, те є...
— І потім — інші життя кладуть, щоб завоювати столицю, ти ж її задаром маєш. Це, любий, вереди з розкошів.
— А не з розкошів! Як тобі пояснити... Київ, можливо, стане батьківщиною для моїх дітей, коли такі з'являться. Коріння ж мого роду в іншій землі, а мене від нього відітнули. Моя мати приїхала народжувати до чужого міста, сказавши батькам, що вступатиме там до технікуму. Повернулася, як і виїхала,— скромною дівчиною з порядної родини. Можливо, в мене були б добрі дід чи баба, так вона ж мені їх не залишила. Вона мені нічого не залишила, навіть назви міста, де я побачив світ, не залишила навіть відчуття батьківської землі. Як ще можна обібрати людину?
— Натомість маєш Київ.
— А він мені потрібний? Мені потрібне щось таке, що б належало тільки мені — маленьке, скромне, але — моє. Батьківський будиночок. Дерева біля нього — грушки чи вишні. Річка, де б я викисав у воді, доки верба виросте. Стежка, якою б міг бігати до школи... Стежки в мене не було, ми вчилися там, де жили, й за територію дитячого будинку нас не пускали — тільки цілою групою з вихователем на чолі. Велике ж місто! Транспортний рух і стільки небезпек. Один і справді скалічився, потрапивши під машину,— було... Ні, це неправильно. Покинутих дітей треба вирощувати десь за великим містом, аби вони могли доволі бігати, де собі схочуть, і щоб у кожного був свій улюблений куточок. У мене не було такого, до чого б я міг прирости душею — от і подався плавати. І плавав би, коли б ти не поставила мене на якір. Але душі моєї ти все одно не розумієш. Ти маєш, куди приїхати...
— Та ніби вже й ти знайшов той куточок біля своєї тещі.
— Це добре, але...
Поїзд вискочив на міст, і колеса застугоніли, глушачи останні Шамраєві слова.
За вікном, на дні глибокої улоговини, з'явилася маленька річечка — у правому її урвистому березі жили щурі.