Медитація на красу

Ось і завулочок. Тернослив та вишні ще більше розрослися, геть затуливши нетрища городів. Під глухим і високим, зачучверілим від старих лишайників парканом, як і раніш, стоїть салатова дитяча коляска, але той, хто хазяйнував у ній, сидить зараз верхи на сусідньому паркані, тримаючи в руках футбольного м'яча. Але ж і виріс! Тільки по рудій — хоч замість семафора став — голові й пізнати.

Олекса відчинив хвіртку.

— Ой лишенько, Олексо!

...Вона ступила на веранду й спинилась, розкривши обійми, та, доки Олекса вмощував м'яку й безформну свою валізку, злякано опустила руки, ніби простягла їх по щось чуже. І він також не зважився ближче приступитися, а лиш почервонів по самі вуха й мовив:

— Ну, здрастуйте, Оксаночко Петрівно!

Будиночок, котрий Олекса запам'ятав зовсім крихітним, справді був непоказний зовні, але розпросторювався для кожного, хто сюди заходив. Доки придивлявся до знайомих речей, Оксана Петрівна лаштувала стіл, принісши повний кошик городини для чарівного натюрморту з перших, ще зеленуватих помідорів, огірків, горошку та кропу.

— Розказуй, як ти, що ти? Але... що ж це я? Може, стомився?

— Ні, ось, Оксано Петрівно, приїхав... захотілось на могилу батька...

— Це добре.

Вона посміхнулась, і щасливе відчуття розкутості пойняло Олексу. Авжеж, тут йому не будуть докоряти, що надумався так пізно.

— Коли ти не стомився, відповідай. Вірші пишеш?

— То вже минулося. Поетом я не народився.

— Не помиляєшся?

— На жаль... Навіть не хочеться.

Вона й сама здогадувалась, що поет з нього ніякий, але ж була вчителькою мови та літератури, тож їй хотілося виховати визначного майстра слова, а досі серед її учнів такий не трапився.

— Це так, сам маєш відчувати своє покликання, тим більше, ти закінчив художній інститут. А з цією спробою як?

— А можна не відповідати?

— Коли не хочеться, звичайно.

Вони випили по келиху сухого вина й довго мовчали, думаючи про того, чиє улюблене крісло, плетене з лози, було присунуто до столу.

Крізь вікно на розшиту хрестиком подушку застрибнув кіт, вивчаючи стіл,— вегетаріанські його окраси в парадних порцелянових салатничках явно розчарували сірого. Подаючи Олексі тарілку із смаженою картоплею, Оксана Петрівна сказала:

— Я сподіваюсь, ти на відпустку? У твоїй кімнаті все, як було,— я навіть недавно купила свіжих фарб. Дозріли вишні, смородина, вода у річці, як літепло,— ти добре відпочинеш. І заслужив. Усе ж таки перший по студентстві твій рік.

— Спасибі. Звичайно, трохи поживу. Чому Панька не чути?

— Здох Панько невдовзі після смерті батька. Старенький був, що зробиш... Пробував з дому сходити, та я його розшукала в заростях — скінчив свій вік у власній буді.

У його кімнатці все, як було,— в кутку навіть вудлища, що їх він колись налаштував. Олекса розібрав валізку й гукнув Оксані Петрівні, що піде гуляти містом.

— Таки не хочеш відпочити?

— Після якого діла?

Містечко було зовсім невеликим і добре знайомим, а проте щораз дивувало, ніби, як і батькова хата, розпросторювалось перед його очима. Ось старовинна кам'яничка з баштою, ще одна — з грецькими масками... Продуктовий кіоск, завжди замкнений: булки, тістечка та макаронні вироби, виставлені на його вітрині, здаються бутафорськими, а може, і є такими. Звідки це зарості високих рослин з густим хмільним духом? О, та це ж він вийшов на задвірки місцевої електростанції, перетвореної на склад,— невеличкий майдан, зарослий валеріаною. Тут колись бавились у жмурки...

Чи знайде він когось із колишніх друзів? Повиростали, пороз'їжджалися...

Дорога до нового кладовища пролягає крізь невеличке старе, геть заросле здичавілим бузком, дропаками та кропивою. Щось не пускало його до батькової могили — не готовий був, чи що, неочищений після останньої сварки з матір'ю, після безглуздих загравань до жвавенької сусідки по купе,— тож вирішив спочатку затриматись тут, на

старому цвинтарі. Наскрізь проіржавлена залізна хвіртка лежала долі, але стіною постали цупкі кущі — заледве прошилився крізь них до крихітної галявини, де біля запало!* могили біліла постать мініатюрного янгола з одним крилом, друге лежало долі. Олекса спробував його зрушити з місця, однак не зміг, ніби воно пустило корені в землю.

Він захотів пропитати напис на сувої, що спускався до янголових колін, і довго розчищав його від лишайників.

Доки упорався, сіло сонце. Темінь, як вода, виступала з затягнутої барвінком землі, просочувалась крізь бузкові хащі: впритул нахилившись до напису, Олекса прочитав:

Родився я, Бо хотів ти, Помер я, Бо велів ти, Прости, бо — можеш.

Його аж у дріж кинуло від цих сповнених стриманої гідності слів, від простоти, з якою невідомий минувшини розрубав гордіїв вузол проблеми гріха й покари, що волею церкви віками тяжіла над людиною. Ще й форму знайшов, гідну сучасного поета-модерніста.

Олекса глибоко вдихнув запах свіжого зела й нагрітого сонцем каменю, чолом торкнувшись жорстких лишайників. Запах одвічної коловерті життя.

За огорожею він сподівався застати день, але й там споночіло. Від містечка долинали звуки, дивно підсилені прозорим повітрям: дитячий сміх, куряче кудкудакання, уривки мелодій — хтось ставив і ставив ту ж саму платівку.

Йти до батька було пізно.

Його збудив дзвінкий дівочий голос. Оксана Петрівна шикала на ранню відвідувачку, але та — чи не вміючи розмовляти інакше, чи не бажаючи,— й не збиралася збавляти того дзвону, засипаючи співрозмовницю короткими запитаннями, зрозумілими, либонь, їй одній.

— Як стиль, як фраза? Неоковирна? От біда! Ніякого прогресу? Я схожа на собаку, чи не так? Усе розумію, а висловитись до пуття не годна. Як ви гадаєте, коли-небудь навчуся? Ще маю час навчитися?

Оксана Петрівна відповідала пошепки.

Кімната була оклеена тими самими шпалерами, що й кілька років тому: рожеві, блакитні й кремові птахи серед листя салатового кольору. Здаля — такі собі пастельні роз— 198

води, зовсім не вигорілі від сонця: мабуть, штору тут тримали завжди опущеною. Єдине в кімнаті віконце з часів його останнього приїзду було оповите летаргічним сном.

Та й справді тут усе дрімало: маленький — під його тодішній зріст — мольберт, скринька з фарбами, не дуже цікава книжка, розкрита на тій самій сторінці, де він її покинув. Сонне царство колись улюблених речей...

Олекса вдягнувся й вийшов на веранду. Та, котру він уявляв дівчиною, зовсім юною та меткою, насправді виявилась особою похилого віку з костуриком у руках і навіть трохи горбатою.

Ця жінка мала шоколадне обличчя — на його первісний колір вказувала лиш вузенька смужечка шкіри, неприродно білої під дашком коротко стриженого чорно-сивого волосся. Величезні сині очі, несподівані серед тієї креольської смаги, були такі красиві, що вгадувалося: років двадцять тому на них ще не один задивлявся. Білосніжне вбрання гості виглядало так, ніби його щойно випрали та висушили на сонці, олександрит на старовинній брошці, яка зчеплю— вала комір, мінився світло-зеленими барвами.

— Олексочко, ми тебе таки розбудили,— зітхнула Оксана Петрівна, проте це аж ніяк не збентежило її співрозмовницю.

— То й добре! — заявила вона.— Спати в такий ранок, надто художнику,— це безсовісно обкрадати себе. Ви ж професійний художник, Олексо, так?

— Я закінчив художній інститут, ото й тільки,— сухо відповів Олекса.

— Ага! Ви хочете сказати, що не встигли намалювати чогось путящого? Нічого. Це питання часу й роботи над собою. Художник має багато працювати.

"Кефір корисний, двічі по два — чотири, а йдучи з дому, неодмінно вимикайте світло".— Олекса подумки продовжив перелік прописних істин, але незнайомка роззброїла його своєю усмішкою.

— Олексо,— сказала вона,— хай там як, а ви маєте допомогти Севі. Клуб стоїть зачинений, а молоді без нього важко. Розберіться удвох, чого там бракує, бо ж далі так тривати не може.

— Хто такий Сева? Я його знаю?

— Не певна. Він до нас прибув порівняно недавно, наскільки пригадую, після вашого від'їзду. Але яке це має значення? Ви з ним подружитесь.

Вже з ганку вона гукнула, аж Олексі задзвеніло у вухах:

— Оксаночко, красно дякую!

— Хто це така? — спитав Олекса, сідаючи за сніданок. **

— Тетяна Кравець, донька відомого сходознавця й мандрівника. Він звідси родом. Останні роки вона тут жила місяцями, а потім і зовсім переселилась, відкупивши старий батьків будинок. Перекладає з хінді. Своєрідна й дуже симпатична жінка.

— Хінді? Ого! А звідки мову знає?

— Навчилась біля батька, до того ж була в Індії. З ним разом.

— Навіть аж так! А що перекладає?

— Різне. Останнім часом захопилась давньою філософією.

Наливаючи в розетку свіжого акацієвого меду, Оксана Петрівна зітхнула:

— Хінді вона добряче знає, але ж і стиль у неї... Робить такі підрядники, що часом не можна нічого зрозуміти. Ото я й мушу... перекладати далі. На людську мову. Я — редактор і за сумісництвом коректор, а ще маємо друкарку.

— А потім?

— Що потім? Хочеш спитати, що з цим перекладом робитимем? Звичайно, як годиться, запропонуємо якомусь видавництву, але... Які шанси на успіх? Не знаю і, правду кажучи, не хочу цим перейматись. Працювати над перекладами мені подобається — отож і маю винагороду, досить. Гадаєш, ні? Праці шкода? Е-е, хлопче, спасибі, що вона існує на світі, та праця. Тетянині переклади мене фактично врятували, коли спустіло моє життя. Звичайно, ще — робота з учнями, гуртки, літературна студія... Все, що збагачує духовно, уже несе в собі винагороду.

— Літературна студія! Бачу, у вас тут, у провінції, життя буяє.

— Голубчику, переважна більшість людей живе у провінції...

Олекса квапливо вибачився, й Оксана Петрівна лагідно торкнулася його руки.

— Що ти, я ж не образилась.

Провінція... Він пригадав їхній великий будинок серед кількох подібних із спільним двором — на лавочках завжди сиділи бабусі, що проводжали цікавими очима кожного перехожого, а часом верескливо гукали:

— Діти, діти! Бавтесь так, щоб м'яч не потрапляв на квіти! Для вас майданчик он побудували — мало?

Майданчик був затісний: коли туди набігали підлітки, малеча мусила кидати свої забавки й розбігатися по домівках, аби вередами зіпсувати батькам вечір. Що за люди жили вгорі й внизу під їхньою квартирою? Спілкувалися здебільшого через перестукування по трубах, у такий спосіб виявляючи невдоволення, коли хто перетягував меблі або ж влаштовував "гуцалку".