Базальтові острови

Частина перша

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГА

Віктор Кирилович переступив поріг і ледь насупився: годинник у приймальні знов забіг уперед аж на десять хвилин. Клятий механізм не хотів коритись залізному правилу: точність — ввічливість не лише королів, а й керівників, і створював враження, що він, Клюев, не відзначається цією чеснотою. Тим більше у приймальні вже сидів одвідувач.

— Валентино Данилівно, негайно запросіть майстра! — кинув, швидко проходячи до кабінету. На Валі знов була дуже ефектна блузка — лілова, з вишивкою та прошвами.

Очоливши технічне управління главку, Віктор Кирилович полюбив ранки. Розпочинав би робочий день раніше графіка, коли б міг, сівши в крісло, включити увесь службовий механізм. Однак секретарка в кращому разі прибігала за п'ять хвилин до дев'ятої, найближчий помічник рівно о дев'ятій і ледь не до пів на десяту було чути скрадливі кроки тих, хто запізнювався. Клюев не дуже їх пас — досить було знати, що може будь-коли вийти в коридор і красномовно відігнути туго накрохмалений манжет над електронним годинником...

Повісив шкіряне пальто: чудова річ, лиш пахне від нього, як від свіжої пломби, поставленої на хворий зуб,— під час нарад дехто хапається за щелепу. Капелюха не носив до морозів...

Віктор Кирилович випив газованої води, причесався перед маленьким дзеркальцем біля шафи й подумки вступив у володіння своїм кабінетом, стараючись наскрізь проглянути сьогоднішній день з його великими та малими проблемами.

Усе, що його оточувало, Клюев продумав до дрібниць: щоб і не дуже пишно — не треба дратувати тих, хто стоїть на тій самій щабельці або ж і вище,— але добротно й вишукано. По кутках — кілька декоративних дармовисів, на шафі — невеличка колекція: шматок руди, пластмасові стендики, мініатюрний відбійний молоток, зразки виробів із супертонкого волокна — подарунки підприємств, з якими доводиться мати діло. На окремому столику давно висхлий, але на вигляд свіжий та апетитний коровай, прикритий вишитою серветкою.

Секретарку він також вибрав продумано: не якусь там молоденьку вертихвістку, а жінку середніх років, розумну, витриману й вродливу. Така не справить кепського враження, не наведе на думку, що начальник — людина порожня й ласа до сумнівних життєвих утіх.

Ще трохи посидів у кріслі й натиснув дзвоник.

Чоловік, що зайшов, мав напрочуд приємну зовнішність: Віктор Кирилович чогось аж знітився від погляду його променистих карих очей — навіть виразні зморшки в куточках додавали їм теплоти й сяєва. Втім, одразу опанував себе.

— Сідайте.

Початок розмови Віктора Кириловича ніколи не цікавив: як правило, то був період адаптації для обох сторін. Дивився в папери, зосереджено супився, кидаючи на од— відувача короткі проникливі погляди. Коли вловлював щось суттєве, просив його повторити. От і тепер...

— Мене призначили начальником цеху, а я того й не хочу.

Віктор Кирилович помовчав, обмірковуючи почуте, потім м'яко спитав:

— А ким би ви хотіли бути? Сподіваюсь, не директором підприємства?

— Звичайно, ні. Я хочу залишитись оператором або ж принаймні рядовим інженером.

— Цікаво! Чому?

— Я хочу мати умови для того, щоб завершити роботу, яку розпочав.

— Так...— Віктор Кирилович одкинувся в кріслі й нараз згадав, що про головне він і не спитав.

— А в кого ви працюєте?

— У Джиглюка Валерія Дмитровича.

— Знаю. Талановитий учений.

— Вчений?

Голос одвідувача прозвучав надто дивно, й Віктор Кирилович уважно на нього подивився.

— Так. А ви маєте щось проти?

— Ні. Точніш, це не просте питання й одразу на нього не відповіси.

Настала неприємна пауза, й Віктор Кирилович підштовхнув розмову до фінішу.

— А чим вас не влаштовує нова посада? Підвищення ж! Боїтеся, що не справитесь?

— І це є. Робота з людьми, оформлення паперів, проблеми постачання — це не для мене.

— Навчимо.

— Не в тім річ. Я не можу лишатись осторонь свого винаходу, бо маю його далі розвинути. А так — усе діло потрапляє в сторонні руки.

— Ви не довіряєте колегам?

— Я хочу зробити те, що можу, й тому прошу не призначати мене начальником,— з несподіваною рішучістю завершив чоловік і звівся.— До побачення.

— Ви говорили з Джиглюком?

— Аякже! І з Джиглюком, і з директором... Тому й звернувся зрештою до вас, а лист залишив у приймальні.

Цього ще бракувало... Лист! Чоловік, який від самого початку викликав якісь незрозумілі відчуття, тепер став одверто несимпатичний. Залишив лист — тепер займайся ним, з'ясовуй...

Він підійшов до вікна, відкинув штору. Які короткі дні. Літа мов не було, й на риболовлю не наїздився. А все робота...

Настрій у нього дедалі більше псувався. Раптом подумав, що цей чоловік хоче протилежного тому, чого прагнув він ціле своє життя: від рядового інженера рвався до керівника, бодай маленького, щоб потім стати більшим, ще більшим — вгору й вгору по службових східцях. "Принаймні рядовим інженером". Дивна байдужість до власної кар'єри, брак честолюбства, недостойний мислячої людини. Як можна таким бути?

Віктор Кирилович викликав секретарку.

— Валю, там цей добродій залишив якийсь папір, так ви його перешліть до Джиглюка, хай розбереться зі своїми кадрами. Тільки ж негайно, щоб не мав підстави скаржитися на зволікання. Винахід якийсь у нього!

— Ще один невизнаний геній?

— Мабуть. Більше нікого не прийматиму, готуюсь до виступу у міністерстві.

Доповіді йому ніхто не замовив, але як би так могло бути, щоб він не виступив?

"ПРИДИВЛЯЮСЬ..."

Левандовському шпигонуло під лопаткою, дряпнуло в грудях — він закашлявся, притискаючи до рота змочений одеколоном носовичок. "Клятий бронхіт..."

У вікно він бачив вузьку смагляву руку, об яку розбивались краплини дощу: Алла вистромила її, усівшись на підвіконня з книжкою. Уявивши, які протяги гуляють у сусідній кімнаті, Олександр Миколайович поморщився. "Скільки можна робити зауваження? Скільки просити?"

Знайшовши щіточки та розчин перманганату, заходився мити пробірки. З насолодою відчув імпульси, які заструменіли від кінчиків пальців, тішачи та заспокоюючи. Від поганого настрою завжди рятувався простою роботою... "О, скоро матимеш її доволі!"

Одного разу прокинешся з відчуттям завислості в просторі й часі — те, що залишилось позаду, втратить значення, майбутнє й не обіцятиме нічого — і відчуття це буде таким дискомфортним, що, долаючи його, забудеш і вчорашній день, і ті кілька делікатних фраз, які зронив на зборах директор, і як усі і на тебе дивились, і як тобі від того малося. Забудеш усі свої виробничі прикрощі.

Ти готуватимеш із старшеньким онуком уроки, гулятимеш з меншим — його кроки й визначать темп, у якому віднині минатиме твоє життя. Оброблятимеш пилососом квартиру й вдосконалюватимешся у безлічі господарських турбот — світ тобі зійдеться клином на тому, чому раніш не надавав значення, і цінність твого існування вимірюватиметься тим, наскільки ревно ти служитимеш своїй сім'ї. Насамперед — дочці Олені, яка й досі не змириться, що часи її безтурботного царювання скінчилися — має тепер будні дружини й матері двох дітей.

Ти їздитимеш містом у пошуках якогось дефіцитного продукту, пізніми вечорами заряджатимеш сифон газова— ною водою, а раз чи й двічі на тиждень, коли рідні даватимуть тобі відгул...

— Доброго ранку, Олександре Миколайовичу!

Заступник директора по науковій частині всміхався, як у добрі старі часи, коли щодня забігав сюди хвилин на десять — спитати про наслідки останніх аналізів, про настрій, здоров'я... Цього року таке траплялось нечасто — авжеж, надто спокійно їм жилось останній рік, добром це не могло скінчитися. Хто ж це з Онищенком?

— Ось, Валерію Дмитровичу, наш головний спеціаліст із супертонких волокон. Ас! Вивчив їх уздовж і впоперек. А це, Олександре Миколайовичу, прошу знайомитись: Валерій Дмитрович Джиглюк, у нього близька тема кандидатської. Природно, виявляє інтерес до ваших здобутків... Самі розкажете чи, може, Петра Греся покликати?

— А прошу, прошу... Петро все знає.

...Так от, коли ближні даватимуть тобі відгул, ти їздитимеш на Дніпро. О, ті заплавні луки, де маревом зависли блакитні місточки через болітця та потічки, що висихають улітку, де розлив незабудь-трави й свист лелечих крил над головою...

Про віщо вони ¡балакають за причиненими дверима? Голос у гостя стриманий, але розкотистий, багатий на модуляції... щось довго розповідає... анекдот? Аллочка сміється, як завжди, непристойно голосно.

Тобі не все одно? Вони — всі троє — іншого роду-пле— мені, бо молоді. Ще мають час — хто більше, а хто менше. Не те що він...

Ти винний перед Петром та Аллою: не забезпечив їм перспективи. Що вони здобули, працюючи під твоїм керівництвом? Нічого. їхні ж однолітки підготували кандидатські.

На зборах ніхто не дорікнув цими роками — навпаки, хвалили за чесність і скрупульозність у дослідженнях, казали, що й негативні результати мають неабияку наукову цінність: тепер зрозуміло, що базальтове волокно задоро— ге, аби виводити його на промислове виробництво. Продуктивність експериментальної печі, низька, й невідомо, чи вдасться її підвищити...

Ну, це вже схоже на зневіру, мабуть, у тому й вся біда, що ти зневірився й негоден запалити інших. Та й кого тут, власне, запалювать?

Три роки роботи...

Кепсько ти кінчаєш свій трудовий шлях. Але добре, що на світі є ще й сині луки, де можна бодай на часину стати таким, як у отроцтві, відсторонитись від усього, побути сам на сам із собою. Усамітнення — ось чого йому бракувало ціле життя. Заховався від самотності в сім'ю, щоб потім ціле життя її шукати.

Право на усамітнення — найдорожчий здобуток пенсійного віку. Але ж і це треба відвоювати у ближніхі

— Олександре Миколайовичу!

Тепер він роздивиться гостя. В самому розквіті чоловік, правильний профіль, світло-зелені очі гарно контрастують із темним волоссям. Хороший зріст.

Як же багато важить зовнішність, що б там про це не казали! Тобі не судилось...

— Олександре Миколайовичу! Ось Валерій Дмитрович ознайомився в загальних рисах з нашими дослідженнями. І він у захваті! Каже, що зроблено дуже багато й треба утверджувати, пробивати, закручувати діло. Не оцінили тут звертатись вище, зрештою показати дослідні зразки в Москві...