Казка про синього птаха

Місто розросталося, невгамовний прибій його шуму дужче й дужче накочувався на тишу дачного селища, однак зрушити її не міг. Дерев'яні будиночки ховали за своїми плечима дрібні пепінки, боровинки та груші лимонки, які давно вже втратили попит на базарі; навіть квіти в палісадниках — резеда, нечесані панни й настурції належали вчорашньому дневі, бо на продаж вирощували показніші. Однак те мало обходило постійних мешканців селища: з діда-прадіда вони працювали дрібними службовцями по конторах та на маленькому маслозаводі й хисту до торгівлі не мали.

Селище було приречене, але хлопчик і дівчинка про те не здогадувалися, почуваючись цілком щасливими в своїх старих оселях. Вони давали уроки музики дроздятам, що вилуплювались на тополі; він — на скрипці, вона — на старенькому піаніно, й ніде не було таких співучих птахів, як на їхньому кутку. Пізньої осені, коли починав падати мокрий сніг, вони потай від матерів відчиняли при електричному світлі вікна, аби заманити в тепло останніх метеликів, а душними літніми вечорами тікали до міста.

Місто вони почали досліджувати задовго до того, як їм це дозволили. Майже бігом долали заросле роменом пустирисько — до недавнього там були склади, потім їх прибрали, однак землю так ніхто й не розорав — далі відтуляли прибиту лиш зверху планицю на високому паркані й, холонучи від страху, прокрадалися великим дворищем, заваленим будівельними матеріалами, врешті, вислизнувши у ще одну потайну лазівку, спинялись на дитячому майданчику поміж височенними будинками. Отам і починалося місто.

Міцно тримаючись за руки, роздивлялись інших дітей, що бавились у м'яча, гойдались на дерев'яних кониках чи бігали одне за одним, потім зупинялись перед вкопаним у землю столиком, де дорослі дядьки при світлі повішеної на гілці клена ламці — листя від того здавалось ніби вилитим із синього скла — грали у доміно. Хлопчик і дівчинка дослухалися до розмов та уривків телевізійних передач, що долинали водночас з багатьох вікон, і було їм так, ніби вони все те бачать і чують, лишаючись для інших невидимками. Одного разу вони відтягли в темінь розмальований квітами човник і трохи погойдались на ньому, сторожко дослухаючись до рипіння піску під полозами,— як і слід було сподіватись, того ніхто не завважив.

Далі ніби щось переносило їх через страшне дворище, через залите місячним світлом роменове поле, й вони опинялись перед своїми будинками саме тоді, коли вже не на жарт роздратовані матері гукали:

— Сашко!

— Раїна!

Вчителі часто возили їх на екскурсії, але місто вдень не мало нічого спільного з тим неймовірним міражем, що поставав перед ними увечері; як і годилось міражеві, воно щезало разом із росою у перших сонячних променях.

Якось, віддихуючись на самому краю вогнисто-шумного прибою, хлопчик і дівчинка водночас звели голови й побачили над собою чорне-чорне й кошлате, як шкура звіра, небо. Так ось чого матері не пускали їх самих до міста: коли там із ними й мало трапитися щось лихе, то — через небо, з якого пообсипалися усі зірки. До селища вони повернулись із особливою радістю і, сівши на лавицю, довго роздивлялись золоті письмена над собою — мабуть, ними було занотовано вічні закони краси й добра, про які розповідала на виховній годині класна керівничка.

— Ось Велика Ведмедиця,— показувала дівчинка.— Сім зірок складають ківш — бачиш? Ото Мала. А взимку я покажу тобі сузір'я Оріона.

Він кивав головою, засліплений, і вкотре дивувався, як же багато вона знає.

А ще дівчинка була дуже смілива.

Одйого разу, коли хлопчик лишався удома сам — мати, телеграфістка, пішла на чергування,— схопилась страшенна гроза. Він позатуляв фіранками вікна, замкнув подвійні двері, відгородивши від світу свій власний шмат спокою й безпеки, але вітер підхопив його будиночок, немов кораблик, і поніс по хвилях зливи разом із тим спокоєм, що усередені, шалено крутячи на вирвах. Га-ах! — на шляху зненацька виросла скеля грому, і, заплющившись, хлопчик упав на канапу, стараючись за щось учепитись, аби виплисти з цієї страшної круговерті, коли впадуть стіни. Га-ах! — лампочка під шовковим абажуром над ними дрібно мигтіла, збираючись погаснути. Згадавши материні настанови, він кинувся до вимикача й з подивом побачив, що все лишилось на своїх місцях.

У темряві сині змії блискавок прослизали в кожну шпаринку на фіранках — сичали, звивалися на підлозі, й він стояв посеред того кублиська, надто знесилений, щоб боятись.

Коли трохи стихло, почув, що деренчить дзвінок, надтріснутим, незнайомим звуком. "Мама прийшла!"

Де й сили взялися... Розчинивши важкі, обкуті міддю двері, він уже на порозі схопився й спитав:

— Хто?

Черговий удар грому ввігнав у передпокій Раю, як більярдну кульку в лузу; при світлі блискавки він роздивився її зіщулені під прозорим плащиком плечі, зсудомлене личко, та вже коли знов дав раду важкому засуву, вона дзвінко сміялася, кинувши на підлогу материн дощовик.

— Що діється, що діється! Грім ударив у стару тополю, де живуть дрозди, й верхівка — навпіл! Ти уявляєш? І це сталося на моїх очах. Цікаво, де заховалися птахи?

У напівсутіні — світло горіло тільки на кухні — дівчинка вся мерехтіла, і раптом, сівши на підлогу,— просто в калюжу, що набігла з її плаща, він притисся обличчям до її ніг і безгучно заплакав. Вона, мовби цього й чекала, опустилась на коліна поряд і, цілуючи його, обнімаючи мокрими руками, зашепотіла:

— Злякався, злякався, бідолахо? Я ж знала, що тобі страшно, тому й прийшла. Мені теж було страшно, а вдвох нічого, а вдвох нам нема чого боятися...

Дві сині змії ковзнули по її оголених руках і згинули в темному кутку: було так, ніби вона їх зняла у нього з плечей.

Потім, поставивши на плитку чайник, дівчинка діловито спитала, де в них цукор і заварка, лаштуючи стіл, сказала:

— Чого так дивишся? Я ж знаю, ми будемо чоловіком і .дружиною й ніколи, ніколи не покинем одне одного, як наші батьки покинули матерів.

— Правда? — спитав він.— Ти це справді знаєш?

— А ти хіба ні?

Він також знав, а проте сказав:

— Давай присягнемося.

Враз посерйознівши, вона вийшла на середину кімнати й простягнула йому руку:

— Стань тут. Стань і повторюй за мною: "Клянусь, я ніколи й ні з ким не одружуся, тільки з тобою, бо ніколи ні з ким мені не буде щастя: клянусь, клянусь, клянусь!" їх голоси дивно відлупились у великій кімнаті, ніби разом з ними ці слова повторили і старе трюмо, і портрет бабусі на стіні, й безліч інших речей, які брали участь у їхньому житті.

Вранці він прокинувся з відчуттям тихого й тривалого свята, з ним і поїхав до піонерського табору — на місяць. То була перша їхня розлука, але вона нею зовсім не засмутилась: чого варті якісь чотири тижні, коли попереду — ціле життя? Навіть писати одне одному не домовлялись: ще, чого доброго, хтось розпечатає листи, й тоді...

Думка, що дорослі можуть підгледіти їхню таємницю, здавалась нестерпною.

Коли через місяць він з рюкзаком за плечима й намистом з дрібненьких равликів у кишені перетнув ромено— ве поле, то здаля побачив, що з їхнім селищем щось негаразд. Добігши, переконався: так, йому не здалося — знесено кілька будинків, зруйновано навіть садки, й бульдозер згортав у купу залишки потрощених яблунь і груш. Кілька хвилин він безтямно дивився на місце, де стояла Раїна оселя,— там валялося лиш пліття дикого винограду, сплутане, як клубок ниток.

Він кинувся до чоловіка, котрий робив знаки шоферу, що підвозив цеглу, й несамовито затермосив його.

— Дядечку, де ці люди? Де люди, що жили тут? Де?

— А де ж? Стерли на порох, запорпали в землю. Он там...

Сміючись, він показав на вирівняне бульдозером місце, та, глянувши в обличчя хлопця, посерйознішав:

— Та що з тобою? Жартів не розумієш? Дивак! Одержали квартиру в місті та й перебрались. В новий район! Тут скоро усе позносять.

У власному його домі стояв рейвах. Мати, схвильована й ніби аж заплакана, пакувала у вузли начиння: вгледівши на порозі сина, гукнула:

— Чого стоїш? Ти ж бачиш, скільки роботи. Ану, вкладай у кузов речі!

І все, що настало по тому, відбувалося ніби не з ним: машина їхала через усе місто, а потім, вистрибнувши з кузова, хлопець почав роздивлятися великий будинок, що зненацька мов виріс перед ним, тим часом робітники потягли їхні меблі до іншого, ще більшого; отямившись, Сашко схопив у руки щось важке і, обливаючись потом, побіг слідом за рипінням, втомленим хеканням і роздратованим материним голосом; потім вони повернулися до садиби й там їх знову зустрів той чужуватий голос знервованої господині, просто дивно, коли це мати встигла водночас бути і тут, і там. Знов їхали...

Десь на цих шалених бігах Сашко спіткнувся, підтятий гострим болем у нозі, й полегшено заплющив очі, навіть не роблячи спроби звестися. Тепер уже нічого не треба було з'ясовувати, все мало завершитися без нього.

Лежачи в новій, так-сяк опорядженій квартирі, спитав заклопотану вже його здоров'ям маму:

— А Рая не приходила?

— Приходила, чого ж... Питала. Залишила свою нову адресу, тільки ж — куди це я її поділа? Здається, поклала до старого портмоне. Та ні, немає... Стривай... Можливо, запхала в котрусь із книжок? Але в яку? З цим переїздом — хіба не втратиш голови?

Він по сторінці перебрав усю їхню скромну бібліотеку, перегорнув усі папери — документи, квитанції, й врешті його перейняло відчуття якоїсь приреченості, глухе й звичне, як біль, що часом нагадував про поламану ногу. Виявилось до того ж, що мати знає тільки дівоче прізвище своєї сусідки — Джигурда — вона ж два рази виходила заміж: одужавши, хлопець звернувся до адресного бюро, але там такої не значилось.

Світ, у якому вони звикли жити з Раїною, надто мало дотикався до реального: Сашко навіть справжню назву селища — Райдуга — дізнався, коли його знесли: раніш гадав, що живе в Бурках. У цій плутанині також було щось фантасмагоричне: Райдугу зрівняли з землею, щоб збудувати новий мікрорайон, а Бурки продовжували існувати, але в іншому часовому вимірі, й нагально вихоплений звідти Сашко прагнув повернутися, але не міг. Гостра ностальгія по зарослих вербеною палісадниках, сюрчанню коників і шеберханню нічних літайчат у траві, по вечірніх розмовах під сліпуче зоряним небом переймала його часом — небо над ним тепер завжди було чорне, й він перестав лякатися, зводячи вгору погляд.