На його крик істота спинилась і озирнулась.
– Свят-свят-свят!! – осіняв перед собою повітря Авдій і шепотів тремтячими губами: – Згинь! Згинь, нечиста сило!
Істота ще раз свиснула, ступила за кущ і ніби розчинилась у повітрі.
Він рвонув, забувши про все на світі, мчав схилом нагору, не розбираючи дороги, майже не відстаючи від Рябка. Влетів у весь, розполохавши курей, примчав до Кришневого житла і ледь не збив з ніг Благиню, що саме вийшла із сіней.
– Що сталося? – здивувалась дівчина. – На тобі лиця немає.
– Там... – Авдій безтямно тицяв рукою в бік пущі: – Там...
Підійшов Кришень.
– Ведмідь, чи що? – насмішкувато поцікавився волхв.
Авдій лише головою махав: "Ні!" і тремтів, мов у пропасниці.
– Сокирка моя де? – переживав за своє добро Кришень.
Яка там сокира? Він убий, не міг пригадати куди вона поділась: чи на місці покинув, чи по дорозі згубив. Лише коли сяк-так заспокоївся, зумів якось повідати про страшну потвору з пущі.
– А-а-а, он воно що! – усміхнувся волхв. – То ти Чугайстра бачив.
– Кого?!
– Чугайстра, заклятого чоловіка. Ти ж позавчора насміхався над Благинею, оповідав нам тут, що духів немає: ні Домовика, ні Мавок, ні Злиднів[325] – от тобі Чугайстер і явився. Ти, як до пущі йшов, пожертву Лісовику не робив? Не просив дозволу тичок насікти?
– Н-ні... – прошелестів Авдій.
– Отож. На перший раз пожалів він тебе. Міг би й вовків навести. Або ведмедя. А перед сокирою Чугайстер безсилий – ото тебе і врятувало. Ех, така сокирка була!
Того вечора Авдій довго не міг заснути. Зустріч в пущі, подумалось йому, сталась через втрату наймогутнішої зброї: натільного хреста. Потім згадав, що вже міркував над цим і прийшов тоді до висновку, що Господь все ж лишив єдино необхідне йому – Слово Боже: Біблію та Служебник, а ще Своє благословення і що в такому разі зовсім не хрестик на шиї наймогутніша зброя його, а віра в Христа. І якщо виникла перед ним та потвора, а в душі зродився страх перед нею, то означає це лише одне: він віру свою втратив! Страшнішого, аніж усвідомлення цього, нема нічого. Як могло таке статися? Навколишній світ виявився настільки приголомшливим, що не вбачалося в ньому геть нічого, на що можна було би опертись, аби хоч вижити якось, не те, що віру Христову ширити. Страх наповзав поволі, наче туман осіннім вечором: страх марно прожити життя, безслідно згинути, щезнути зі світу без сповіді, невідспіваним, так нічого в ньому після себе й не полишивши. Сумніви й зневіра пожирали душу.
В нього не лишалось вибору: або повернути втрачену віру, або бути поглинутим трясовиною цього варварського світу – без жодного сліду. Як віднайти опертя? Тут, в осередку зла нема нікого, хто би йому порадив, чи підказав – ні архиєпископа, ні настоятеля, ні мудрого самітника. Нікого, окрім Господа.
І Авдій серед ночі тихо підвівся з лави, обернувшись лицем до дверей житла – там був схід, став навколішки та заходився молитись. Уперше, відколи потрапив до язичників, робив це не потай, навіть наміру не мав ховатись. Пошепки просив у Христа допомоги. Хоч і очікував її всим серцем, проте видіння не було, янгол з темряви перед ним не постав, тільки сопіння сплячого Кришня й чулося. Невже ж Бог відвернувся від нього?! Туман страху та відчаю лише ставав густішим...
А тоді згадалось раптом, що писав колись Блаженний Августин[326]: страх перед злом є необґрунтованим і що необґрунтований страх сам по собі є зло. Авдій так і вкляк навколішках: забув про все, занурившись у свій глибокий розмисел. Звідки в світі зло? Хіба від Бога? Ні, каже Августин, навіть не від сатани. Зло від людини. Бог всеблагий, Він – добро. Творець дав, довірив людині свободу самостійного вибору, втім наперед знаючи, що вона коїтиме зло. А якби людина не мала свободи волі? Та вона була би тоді просто μηχανή[327] – нежива! Це ж сама людина почала оцінювати, що є добре, а що зле і тим розділила подарований їй світ навпіл, сповзла у гріх. Зло, каже Августин, це лише відсутність добра, тобто Бога; це ніщо, метафізична[328] порожнеча. Вчиняючи зло, людина пориває з Богом, провалюється в ту порожнечу. І коли його, Авдія, страх є злом, то це означає відпадіння від Бога. Де ж тоді вірі взятися, коли не стало в серці Бога?
Світло осяяло темінь закіпченого до чорноти житла. Господь, заславши його, як новітнього апостола свого, в ці нетрі, в пущу, до язичників, не дасть і волосині з його голови впасти, відтак нема чого й боятись. І з тим розумінням до Авдієвого серця повернулась віра. Заспокоєний та навіть піднесений, він ліг на лаву і згодом поринув у сон – уперше від позаминулої осені спокійний та безтурботний. Вранці він підвівся з лави зовсім іншою людиною; як не дивно, Благиня одразу ж помітила в ньому цю переміну.
Воно й не дивно, адже обидвоє майже весь час проводили разом. Коли помислити, то Авдій не міг навіть уявити, що би з ним було, якби не Благиня. Інші ровесники з ним майже не спілкувались, від них віяло чимось первісним, ледь не диким і він відчував себе немічним, слабким проти них фізично, вони ж були слабкі проти нього в розмислі. Благиня брала своєю безпосередністю, щирістю, дитячою наївністю, непідробним бажанням слухати його оповіді про що завгодно на світі: в неї був нестримний потяг до знань.
– Що ти робиш?
– Готую чорнило, – Авдій, віднайшовши в своїх речах малесенький горщик, що слугував йому за чорнильницю, насипав туди сажі, підлив трохи конопляної олії й заходився ретельно перемішувати суміш маленькою паличкою.
– Навіщо?
– Писати буду. Дні лічитиму.
– Що таке "писати"?
– Сідай, скоро побачиш.
Вона не сіла: схилилась біля нього, спершись руками на коліна й уважно, як завжди, спостерігала. Авдій скоса зиркнув, угледів в прорізі сорочки голе дівоче тіло, злякавшись, тут же опустив очі й густо почервонів – навіть вуха запалали. Коли чорнила були готові, витягнув зі свого мішка Служебник і тростину для письма, що зберігалась в тонкій берестяній дудці, відкрив вівліо в самісінькім її кінці: там кілька пергаментних листів були вільними від тексту – той, хто робив Служебник, зумисно вклав їх до оправи, аби пресвітер міг у подальшому щось записати.
Уночі він твердо вирішив не ховатись зі своєю вірою. Весь у вузликах моток вервечки, що його Авдій стільки часу ховав у пазусі, щодня нагадував про нагальну необхідність взятись за календар. Нікому й слова не сказавши, пішов уранці в пущу, знайшов і тички, і навіть Кришневу сокирку, приніс і мовчки віддав Благині.
– Ти нині не такий якийсь... – тільки й мовила дівчина, проте в голосі її вчувалась похвала.
– Ні. Саме такий, – Авдій ще хотів додати: "Нема більше в мені страху", проте передумав.
В душі він торжествував перемогу над собою, своїми недавніми страхами, втішався тим, як ось щойно без жодного сліду боязні пройшов по хащах і навіть познаходив там усе, що погубив учора та ще й назад повернувся, не заблукав. "Нема чого відкладати, – вирішив, натхненний власною сміливістю, – по обіді берусь за календар!"
Тепер ось все було готове до письма і Авдій, примостившись під повіткою біля великого пенька, що слугував часом Благині за стіл для роботи, та розклавши на ньому Служебник і свою вервечку з вузликами, взявся творити календар.
"Літа 6713[329], місяця августоса 15 дня, в понеділок, за Божого благословення виїхав з Чернігова."– написав він кирилицею аби закарбувати висхідну свою дату, від якої мав вести весь подальший лік дням: і тим, що минули, й тим, що будуть. Благиня не відводячи очей, мовчки дивилась на його дійство. Авдій старанно виводив далі: "В четвер тієї ж седмиці порубаний був татями, а очнувся в суботу, місяця августоса 20 дня."
Тільки стиха шурхотів по пергаменту кінчик тростини, коли на ньому лишалось мало чорнила, та ще чути було десь недалеко самотнє цінькання синичок – стихло все в Кришневій господі, навіть Благинині кури не сокоріли. Сама вона, прикипівши очима до розгорнутої чужинської дивовижі, вже не стояла, а сиділа поруч із Авдієм на колоді, у забутті по-дитячому тулячись ланітою[330] до його лівого плеча – мов до брата. Та він не вбачав у тому чогось гріховного, взагалі дивився на Благиню зовсім, як на уношу чи навіть отрока. За все своє життя не доводилось йому стрічати такої відкритої, щирої й безпосередньої людини, хай і дівчини – навіть не уявляв, що такі бувають.
Він і в Константинополі не задивлявся на дівчат, просто часу не мав, до того ж майже не перетинався з ними у повсякденні, хіба що інколи, як допомагав батькові в їхньому садку, вітався через горожу вілли з двома меншими від себе дочками їхнього сусіда – навікуларія[331] Пармена. В нього й гріховних думок, притаманних ровесникам, ніколи не було. Тож і розчервонівся, коли впало йому в око голе тіло Благині: соромно було, ніби нишком від усих скоїв бозна-яку капость.
Авдій уже низав у стовпчик рядки – дні минулих седмиць, підкреслюючи суботи й неділі, роблячи помітки свят, коли до них із Благинею підійшов Кришень. Через переміну, що сталась із ним уночі, Авдій і не помислив ховатись від волхва зі своїм заняттям, але й той мовчав, вочевидь зацікавлено спостерігаючи.
– Овдій дні лічить, – подала нарешті голос Благиня.
– Виджу. – озвався Кришень і спитав раптом: – Не второпаю тільки, пощо ти, Овдію, колись у Благині про місяць питав?
Зосереджений Авдій, аби не збитися, спершу дописав рядок стовпця, зробив потрібні помітки біля чисел і потім уже глянув знизу вгору на волхва.
– Як же? День без місяця губиться.