Та й бути такого не може ніяк, бо як же це так? Жив собі рід та й жив, мав землю свою, племенщину й судерев, кров'ю і потом политу, оружною рукою пращурів добуту й у бранях кривавих відстояну, на котру навіть торки не зазіхали, аж тут навідується князь і торків тих побивши, каже нібито: "Звільнив я вас нині, а відтак усе, що тут є – мені належить!" Не може такого бути! Брешуть усе, бо ж як це – забрати землю отак просто: тут рід живе і нею володіє, ніхто його звідси не виганяв та й що робив би той князь із таким величезним шматом землі? Сам не оре, не сіє й не жне, то що – й іншим не дасть? Не може нива пустувати, а розорана Мати-Сира Земля, доки силу рождати має, отак просто гуляти – дурниці то все, брехня й хула!
Троє ходили городом і нишком розливали поміж людом жовч своєї образи: Давило зі звернутим набік від удару важкої княжої руки носом та вибитими зубами, Шумиха, котра ніяк не могла чи, швидше, не хотіла второпати, за що ж присудив їй князь виру в три гривні, а ще Жилята, змушений присудом великого князя Володимира Святославича за переорану помилково, як він казав, межу, через що вліз на якихось нещасних три лікті до Благояра Любимича, онука старійшини, сплатити аж два на десять гривень срібла.
Їх слухали мовчки, підтакували тільки й головами кивали на знак згоди, думаючи при цьому кожен про своє, найбільше – як зиму пережити і що навесні в землю кинути та де наступної осені на посів озимини зерна взяти. Доки був рід меншим, без пришлеців, усе робилося гуртом і хоча жилося тоді, ніде правди діти, важче, проте кожен відчував опору – коли не на братнє, так на дружнє рамено. Нині немов сама земля почала тріскатись навколо города: княжий оброк вбив хіба ж такий клин поміж Коропом і городищами!
– Як же се?! – дивувалися жорновці з задесенцями: – Нам і данину плати, і дитинець зводь? Коли вже поставали ви такими городськими, що й данину платити не будете, то самі й зиждіть!
– Еге, еге! – підхоплювали з Сохачевого: – Коли б не ми, вас би торки сонними взяли! Не будемо теслів давати: ми страждали, городище наше за вітром пішло – в самих роботи вище голови!
– Чи ж наша в тім вина?! – розводили руками коропці: – Та коли розібратися, то найбільше саме Короп і страждав: полеглих більше двох десятків, озимина кіньми вибита, посад палено, стіну... Пощо, заздрячи нам, котору сієте, братове? Княжа воля такою була!
Княжа воля... Немов ішов лісом подорожній, мурашник побачив, взяв та й посох свій у нього встромив: ураз там світ догори дриґом став!
ІІ
... Двоє гриднів, стоячи на носі головної лодії, упершись довгими гребками в дно Ятриці, з натугою відштовхнули насад від берега, Волхитці здалося тоді, що то берег посунув раптом від них; тим часом однорукий варяг Орм повернув кормило одесну, гребці по один бік подали весла від себе, по інший – навпаки і лодія швидко стала носом по течії. Котрийсь із дружинників почав рівномірно вистукувати на коліні двома ложицями і гребці під той стукіт заходились розмірено піднімати та опускати свої гребки. Перед Волхитчиними очима поплив посад і обгоріла городська стіна за ним, а в самому кінці посаду вона раптом угледіла під вербою, на зеленому лужку, свою матір. Орогостя явно очікувала на доньку й коли лодія з Волхиткою пропливала мимо, в якихось п'яти чи шести сажнях від неї, ворожбитка, ухопившись шуйцею за товсту вербову гілку, подалася вперед над водою, немов прагла дотягнутись так до самої лодії і стрівшись очима з дочкою, неголосно промовила:
– Хай легкою буде твоя дорога, Волхитко. Пам'ятай, що я тобі казала: завжди будь вірною собі! Завжди, доню!
Волхитку від тих слів охопив раптом невимовний сум, ледь не розпач, їй навіть схотілося кинутись з лодії у воду й назавжди лишитися вдома, та тієї ж миті вона й подолала свою слабкість. Нізащо! Шлях її до судженого лежить і ніякого вороття бути не може, то все одно, що руки на себе накласти! А тим часом майнуло віддалік рідне житло, ще видно було матір і Волхитка все-таки не втрималась, махнула їй на прощання рукою, а далі верболози з поріділим, жовтувато-бурим листям закрили від дівочих очей і Орогостю, й рідний город, течія винесла лодію в Короп, за гузкою її показався вдалині Плавучий міст, потім задні лодії затулили і його... Волхитка закліпала очима, аби стримати непрохані сльози й відвернувшись, підвела очі до неба, з якого вже накрапав сумний осінній дощик. Прощай, уність!...
Лодії з княжою долею ратної здобичі у в'ятицьких землях ішли до Києва ледь не цілий тиждень. Попервах гридні на веслах задивлялись на Волхитку, часом котрийсь і підморгував їй нишком, щоб інші не побачили – побоювались, щоб не здалося комусь, ніби він поклав око на те, що тільки князеві й належить. Волхитка тоді хмурила брови й відверталася сердито – хто ти такий, щоб очі свої безсоромні в княжу суджену втуплювати?! Та згодом на головній лодії усі звиклися з її присутністю, тож дівчина вже почувалась вільно, спокійно. Часом вона розмовляла зі старим Ормом і видно було по всьому, що варяг, а за ним і гридні на веслах почали ставитись до Волхитки зі щирою повагою, дивуючись її твердому норову та дівочій непохитній впевненості, що саме вона є судженою великого князя Володимира Святославича.
Униз по течії лодіями на веслах йти легко та швидко. Дощило тільки першу половину шляху, а за тим золоті Дажбожі промені знову гріли холонучу Матір-землю і як-не-як звеселяли людські душі. Деснянська вода жебоніла під насадом, завивалася круговертями за його гузном, часом, коли здіймався вітер, хлюпала хвилею об ніс лодії, поверхня ріки золотилась під променями старого Подателя вдень, пускала блискітки й сліпила очі, коли Дажбожа колісниця спускалась до західної брами, темніла таємничою чорнотою у світлі Хорса, нічного сонця, і здавалась густою, мов кисіль в непевному світлі зір. Пращури з темної височіні Сварги дивились на Волхитку очима-зорями чи то з подивом, чи навіть із захватом.., а може – з осудом?
Одного дня, десь перед полуднем, ожили раптом гребці, перемовлятися стали між собою і з тих розмов Волхитка зрозуміла, що лодії їхні з Десни увійшли вже в Дніпро-Славуту. Одесну них вкритий густим лісом берег був таким високим, якого дівчина не те, що не бачила, а й чути навіть про таке не чула. З-за тої височенної кручі почала висуватись зловісна темна хмара, яку лише восени й можна побачити, стемніло враз, здійнявся полуденний вітер і дніпровська хвиля заходилась потужно плескати в ніс лодії, по течії попливла брудна піна й Волхитка з острахом подумала, що то є погана ознака для неї: не хоче чужа полянська ріка, аби дівчина з сіверської землі ступила на її берег...
– Отсе вперіщить... – захвилювався котрийсь із гребців.
– Ні! – заперечив Орм: – Вітром пережене, хіба не бачиш, вже на Вишґард[221] посунувся край?
Княжі насади увійшли в нешироку протоку, що відходила від Дніпра одесну і вже просувалися по ній обережно, бо все більше траплялося їм у тій протоці лодій: крутобоких, з високими носами й вітрилами на щоглах насадів, великих, але простецьких дубів та зовсім маленьких однодеревок. Все частіше по обох берегах Почайни[222], як називали ту протоку гридні, з'являвся люд, що їхав кіньми чи волами у якихось своїх справах, а потім Волхитка побачила ціле скупчення тих насадів. Їх було стільки, ніби там зібралися лодії всього світу; на лодіях тих і на березі ворушився велетенський людський мурашник...
– Ось і Притика[223], дякувати Перунові! – повернув стерно Орм і підняв угору культю десниці, даючи гребцям знак. – Вдома ми.
Дівчина раптом відчула себе зовсім маленькою й нікчемною, та найгірше – самотньою, непотрібною нікому. Коли на Ятриці розпач від розлуки з рідним Коропом заповз в її душу лиш на мить, то тепер справжній страх міцно стискав дівоче серце своєю волохатою лапою: "Що я наробила?! Пропаду..."
– Куди Волхитку подінемо? – спитав на Притиці у старого Орма Бурлій і рудий варяг, замислившись на мить, махнув рукою:
– Вечорітиме скоро. Веди в Берестове.
Вони рушили від води піскуватим шляхом в гору, туди, де здіймалися, здавалося Волхитці – до самого неба, височезні сірі стіни Києва.
– Отсе Боричів узвіз, а там, – кивнув гридень на стіни, – Гора: князі з боярами та ліпшими мужами живуть. І ми, звісно, – гридниця наша там. Он, бачиш? – показав він рукою на повоз із двох десятків підвод: – Меди нам везуть! Ех, і скучив же я за київськими медами!
– То пощо ж ми туди не йдемо, коли княжий терем там? – здивувалася Волхитка, коли вони звернули з узвозу ошую.
Бурлій зиркнув на неї, пом'явся, пом'явся, потім мовив:
– У князя нашого не один двір. Є й на Берестовому, і у Вишгороді, і в Білгороді.
Приголомшена побаченим, Волхитка, доки вони йшли якимось посадом, потім наддніпрянською дорогою, опускалися й піднімалися на гори, проходили через пущу, більше вже нічого не розпитувала в гридня, лише роззиралась на всі боки. Якась незрозуміла тривога весь час не давала їй спокою. Вже добре смерклось, коли Бурлій привів Волхитку під рублену вежу воріт якогось невеликого, проте з високими та міцними стінами, города. Навіть в сутінках помітно було, що дубові його стіни, рублені зовсім не так, як у Коропі, були зведені недавно – ще й дерево як слід не посіріло. Міст вже підняли й між ними та ворітьми проліг глибокий, наповнений водою рів. Гридень, піднісши до рота обидві длані, тільки намірився гукнути до сторожі, як згори хтось його випередив:
– Хто такі?! Пощо тиняєтесь тут поночі?
– Княже слово і діло! Гридень я, Бурлій!
– Речи!
– Велів Володимир Святославич ось отсю дівчину доправити вам. – Бурлій замовк, а потім, немов схаменувшись, додав: – Вельми люба вона князеві! Волхиткою звати.
Чути було, як угорі кудись потупали, міст почав повільно, зі скрипом опускатись, гупнув нарешті об настил перед пришлецями, а одна стулка воріт трохи прочинилася й дві постаті зі смолоскипами та списами виступили вперед.
– Ну, йди. – Бурлій тихенько підштовхнув дівчину: – Сва з тя[224], Волхитко!
Та озирнулася на посумнілого чомусь Бурлія, через силу йому всміхнулась і рушила мостом до воріт, пройшла зі своїм вузликом поміж двома воями княжої сторожі, а далі важка стулка на добре змащених завісах безшумно зачинилась, почувся скрегіт залізного засува, міст почав підійматися вгору, доки повністю не затулив собою ворота, знову щось брязнуло і все навкруги стихло: Берестове поглинуло Волхитку.
Бурлій повертався до гридниці, що третє літо була йому за рідне житло та радості від того чомусь не мав.