Воно й зрозуміло: в чехоні спина від хвоста до голови рівна, як струна, лише губи підняті вгору над лінією спини – хапає все, що пливе на поверхні; у підуста ж навпаки – ніс тупий, неначе обрубаний, а маленький рот прорізаний знизу, немов у акули, тому він тільки й може, що збирати корм із самого дна, попередньо порившись в піску своїм хрящуватим міцним носом.
Тож, почепивши на гачок черв'яка, закидаєш вудку вище по течії і вона несе наживку вниз. Ось вже поплавець навпроти тебе, ось минув і мандрує далі і далі, доки на вудці вистачає волосіні. Коли ж весь її вільний запас вибрано, течія починає піднімати гачок з наживкою та притоплювати поплавець. Пора перекидати! І знову все спочатку. Така вона – проводка. Тут не подрімаєш, встигай лише працювати.
...Холодненька вода; добре, хоч сонечко пече в спину, аж сорочку довелось зняти. Солов'їний чоловічий деснянський хор старається зо всіх сил аби догодити своїм половинкам, котрі в цей час висиджують пташенят в затишних кубелечках. Над повноводою Десною линуть натхненні до самозабуття нескінченні трелі, виверти та колінця. Кожен соліст намагається сповна віддатись своєму співові і він, змішуючись із, здавалось би, безладним співом інших, без ліку, маленьких співаків – щигликів, вільшанок, малинівок, очеретянок, зябликів, що несеться чи не з кожного куща верболозу, дивним чином набуває малозбагненної для людини природної гармонії.
Початок літа: лугове повітря до задушливого важке від пересиченості життями, що зародились, освячені життєдайним Духом Десни. Все, до чого долинув, доторкнувся, куди увійшов під час повені Дух Десни, росте, квітне, набирається сил, радіє життю і прагне будь-що втриматись на цьому світі. Лоза вкрилася молоденькими блискучими листочками, пустила навсибіч цьоголітні пагони, навіть тичка, ввіткнута ще торік в береговий пісок котримось із рибалок-доночників, яку, здавалось би, давно полишило життя, і та, виявляється, за зиму примудрилась пустити коріння і теж викинула з дивом уцілілої бруньки слабенький пагінчик. Якщо людина не стане їй на заваді, дивись, і закріпиться на новому місці лозовий кущик. Хтозна, як складеться його доля, швидше за все, одинака забере із собою прибутна, бо Десна не дозволяє верболозові за просто так переступати дозволені межі, або рибалка знову використає тичку за призначенням, тільки вже на новому місці, але ж і винятки трапляються...
По краю кручі протилежного правого берега вже добре піднялись лугові трави. Понад самою кручею приглушено торохтить підвода. Дядько, на голові якого, незважаючи на спеку, красується темний картуз-восьмиклинка, підклавши оберемок торішнього ще сіна, напівлежить на возі, і, попустивши віжки, споглядає чарівну картину: вкрите молодою зеленню деснянське річище, перекинуте у Десну синє небо з ріденькими білими хмаринками, відбиток якого від подиху пустотливого вітерця раптом втрачає чіткі обриси; чи не чоту хлопчаків-рибалок, що, забрівши у воду, розтягнулися під лівим берегом на цілу сотню метрів і стьобають вудками поверхню води... Думається, мабуть, тому дядькові про минуле своє дитинство, коли і він отак міг, якщо заманеться, половити на Десні чехоню... Запряжена в підводу молода кобилка, поряд з якою вже вибрикує цибате та нескладне, народжене лише цієї весни, лошатко, загледівши десь у лузі колгоспних коней, раптом подала грайливо голос і її дзвінке іржання розляглось над деснянською водою від Шпиля, що в Бирині, аж до Кози. У відповідь із глибини лугу донеслось таке ж, тільки відстанню приглушене, протяжливе: "І-і-і-і-го-го-го!". Проторохкотіла підвода і над рікою знову чути лише пташиний невгамовний спів.
А тим часом чехоня вже пішла! Раз по раз то в одного, то в іншого ковзне по воді поплавець і тут же зникне з очей, щоб за якусь мить з'явитись над поверхнею на натягненій вже як струна волосіні. Кілька разів лише метнеться під водою в різні боки рибина і тут же вилітає, піднята рибалкою в повітря. Подивитись отак зі сторони – ого, яку рибу тягають хлопчаки! – ледь не з лікоть завдовжки. Тільки що там тієї чехоні – тріска тріскою: худюща, живіт біля голови аж гострий, порізатись, здається, можна. Зате виглядає чималою, на сонці ясним сріблом відливає, на гачку вертка, крутюча, зривається часто, то в одного, то в іншого впаде у воду біля самих ніг – дарма! Ніхто не переймається – зараз наступна клюне. Вхопиш таку в руку, відчепиш з гачка, покладеш у торбину, а рука – вся в сріблястій малесенькій лусці, котра надто вже слабо тримається на рибині. Але ж зате яке задоволення! Ех, якби отак завжди риба брала! І не чехоня, а лящі... Мабуть, колись, дуже давно, саме так і було. Пожити б у ті часи, тільки щоб снасті були сучасні: волосінь німецька триколірна, а не плетена з кінського хвоста, київські ковані гачки на горох, п'ятого номера...
Весело отак, компанією, рибалити на Десні. Тим паче, коли клює. В когось банка з черв'яками впала у воду – сміх. Хтось смішне щось промовив – вибух сміху. Як кльов добрий, такий, як оце сьогодні, то й заздрощів ні в кого немає, і настрій – кращого не буває.
Більшає і більшає в торбині риби, інколи вона і до води починає діставати під вагою здобичі. Та й час вже обідній – он як високо сонце піднялось, пора й додому. То в одного, то в іншого закінчуються черви, і слава Богові, бо їсти ж хочеться! Тож, полишивши нарешті вудки, починаємо купатись, незважаючи на ще холодну воду. Був би сам – не наважився, а за компанію... Та все ж довго не витримує ніхто і ми, посинівши від холоду, тремтячи та клацаючи зубами, намагаємось якомога швидше вдягнутись. Нарешті вся компанія знову так само гамірно, немов яка зграя граків, рушає. Додому завжди чомусь їхати швидше, аніж з дому, тому незчувшись і коли за перегуками та обміном враженнями від вдалої риболовлі, опиняємось перед рідними хвіртками.
Куди стільки риби – кілька десятків кістлявої чехоні? Баба півдесятка відкладає на юшку, а решта просолюється в погребі під гнітом – і вже за два дні, нанизана за хвости, щоб сіль стікала в голову, а не навпаки, вивішується на сонечко, – в'ялитись. А десь за тиждень, як захочеться солоненького, знімеш одну зі шворки, знайдеш у грядці молоденького зеленого, ніжинського сорту, огірка, відріжеш шматок сірого хліба, зубами біля хвоста надгризеш шкірку і, зідравши її разом із лускою, побачиш напівпрозору під сонцем, пров'ялену риб'ячу плоть. Віддереш із спини, вище хвилястої бокової лінії, довгу смужку солонинки, огірочком захрумтиш, – незчувшись і коли, з'їси з апетитом всю рибину.
... Вітряне видалось нині літо. Котрий вже день із самого ранку дме і дме то з півдня, то зі сходу, крутить по дорозі вихори пилюки, хитає дерева, а на Панському і Коноплянці від цього вітру вже сторчака попіднімалось із води зелене латаття та так і залишилось, звикнувши до цього незручного і неприроднього для себе становища. Нема навіть бажання їхати на озеро – вітер гонить таку хвилю, що або поплавця до пуття на ній не розгледиш, або занесе снасть у водяні хащі і жилку там заплутає.
А плес все зринає в пам'яті, манить до себе іншою спокусою – половити на донки. Донкам ніякий вітер не заважає. Нарешті, через кілька днів обговорень та планувань, компанію охоче складає Толя. Донка – снасть проста у виготовленні. Придбаний у магазині "Спорттовари" стометровий моток волосіні нуль шість десятих міліметра ділиться по довжині навпіл. У вологому піску за допомогою столової ложки видавлюється форма майбутнього грузила, в яку виливається розплавлений на керогазі свинець. Ввіткнуті в форму по обом її краям тоненькі палички утворюють у грузилі два отвори. На кінці волосіні зав'язується сантиметрів з десять завдовжки петля, за допомогою якої, через отвір на своєму вужчому краї, і кріпиться грузило. Відступивши від грузила метрів зо два, на основній волосіні, з проміжком десь півтора метри прив'язуються два чи три повідці з гачками. Залишається через вільну дірку в грузилі прив'язати недовгу, з півметра, міцну шворку із невеликою паличкою на кінці і снасть готова.
Додавши до чотирьох донок ще й знайдені у комірчині три батькові перемети, виготовлені з міцного капронового шнура, на десять гачків кожен, та накопавши півлітрову банку черв'яків, складаю все це господарство в кошик, який одразу ж виявляється замалим: снасті та харчі ще якось вмістились, а рибу ж куди подіти, якщо кльов буде? Доводиться замінити кошика, випросивши у баби рогозяного, з котрим вона полюбляє ходити на базар.
Толя прибуває вчасно, як і домовлялись, хоча і в нього була та ж проблема. Та нічого, тепер вперед! І ми, десятки вже разів їждженою дорогою, рушаємо до Десни. Звична, люба серцю картина вранішнього лугу постає перед нашими очима, варто лише перетнути оту межу, що відділяє його від Коропа. В якусь мить все змінюється: інші запахи, сильніші, свіжіші, одним словом, – лугові; інші звуки – не приглушені тиснявою вулиць; інший простір – не обмежений парканами та будинками, в який ми раптом влітаємо на повному ходу наших велосипедів. Воля! Ми не просто їдемо – мчимо щодуху. Чому? А хто зна, чому. Можливо, тому, що вдвох і в кожного прокинувся дух змагання; можливо, тому, що молода сила, яка наростає в тілі і постійно шукає виходу, штовхає нас вперед. Не надто роззираючись навкруги, сповнені однієї мети – якомога швидше дістатись Десни, ми мчимо рідним лугом, немов на велокросі. Висохли вже лугові стежки і навіть у вербняку, перед плесом, видолинки, які ще днів двадцять назад були у воді, нині майже просохли і ми долаємо їх на велосипедах.
Биринський плес, хоча вже і шоста ранку, сьогодні, на наше щастя, вільний – нема жодного рибалки. На плесу не те, що в кручі – на кількасот метрів простір! Ходи собі, розмовляй, скільки заманеться, навіть, коли час видасться, поплавати можна, а позагоряти – так просто обов'язково потрібно, бо під таким сонцем хіба ж можливо проходити півдня одягненим? Потом зійдеш. А коли захочеться їсти так, що несила буде терпіти далі – насмажимо сала. Ох, і смачне ж виходить те сало на лузі, вдома жодного разу не вдавалось скуштувати нічого подібного. Як каже дід – "об'їдіння"! І все це – поміж ділом.