На прикладах того, як Франко розбирає твори письменників, мали би вчитися сучасні літературознавці. Схоже, нині літературна критика і літературознавство як наука вмерли і займаються або обслуговуванням письменників, або їхньою розгромною критикою на догоду іншим авторам. Проте в більшості випадків маємо справу з нерозумінням природи літературної критики, коли той, хто вважає себе літературознавцем, діє за принципом "подобається літературний твір – не подобається". Звісно, за таких обставин годі говорити про об'єктивність, намагання зрозуміти автора, донести до читача основні тези його творчості. З іншого боку, постійно стикаємося з явищем, коли літературний критик чи літературознавець намагається вкласти в уста письменника те, про що він навіть не думав, а не те що написав. Таке звиродніння літературної критики зокрема та літературознавства загалом збиває з пантелику пересічного читача, який просто позбавлений можливості орієнтуватися в літературному процесі й або читає все підряд, або купується на рекламу того чи іншого видавця, що намагається продати за будь-яку ціну свій товар.
Вивчення Франка як літературознавця і літературного критика дає більшу поживу для розуму й серця, ніж просто читання його віршів і прози. Це, можна сказати, вищий ступінь пізнання письменника. Франко не лише творив, а й знав елементарні прийоми творення, чого позбавлені, на жаль, менш удатні його колеги по цеху тоді й зараз. Крім осяяння, потрібні ще й механізми донесення свого творчого задуму до читача. Франко філігранно володів цим даром, але не зупинявся на досягнутому, а щоденно шліфував свою майстерність. Саме чорнова робота літератора здебільшого приносить успіх, якщо ти маєш талант. Навіть так: талант, помножений на щоденну чорнову роботу, — це типовий шлях генія.
Але повернімося до аналізу літературних творів, запропонованих Франком.
У статті "Слівце критики" Франко робить розбір книжечки "Письма К.Н. Устияновича". відзначаючи, що молодий автор вклав у свої твори "безмірний скарб слов'янської міфології і старинних преданій". Франко все ж не стримується від гострих слів, заявляючи, що "автор сам, властиво, не знає, чого хоче і що пише": "Господин Устиянович хоче писати епос, і взагалі – епічнії твори. До того потреба передовсім об'єктивності, котрої ніт у нього".
Бачимо в цій статті своєрідну полеміку Франка з Бєлінським. Так, Франко закидає Устияновичу поверховість, незнання історичного матеріалу, нелогічність думок і образів: "Перед сильним світом власного Я гаснуть всі іниї лиця". На думку Бєлінського, суб'єктивність є смертю поезії. Занурюючись у приватні, особисті почуття, поет обмежується лише цим. У Франка суб'єктивність має трохи інше значення, коли особисте поета не дає зрозуміти більшого, що мало би бути закладеним у творі.
Франко не шкодує критичних слів для автора: "Сподіваюсь, що г.У. знає добре, що лінивство і недбальство оддавна губить русинів. Єсли ж поет, котрий стає на чолі народу, яко його предводитель, яко ехо його мислей, стремліній і бажань, дасть йому і в лінивстві примір, то цікавий я, що скаже історія на такий народ і таких його представителей? В поемах г.У. форма (метрична) крайнє занедбана. Поминувши тоє, що акцент у премногих місцях злий, не знаю, чи найдеться в цілій спорій книжці (376 стор.) десяток стихів належито римованих. Кромі того, оповідання повзе якось так мертво, без верви, що три рази скорше знудить, як заінтересує".
Отже, за Франком, літератор насамперед повинен дбати про те, щоби його твір був цікавий пересічному читачеві. Можна викласти не знати які геніальні думки, але якщо вони не зацікавлять людей, то й зникнуть з поля нашої уваги. Вже від літератора залежить, чи зможе він майстерно передати свої думки, аби зацікавити читача.
У цій статті Франко закидає Устияновичу й намагання "вляти в нас ненависть проти імені Русь, русин … і знищити віру в святість княгині Ольги… Проти первого попросту повстає наше власне чувство. Історія усвятила назву Русь. Під тою назвою предки наші боролись і голови клали, та назва і віра в її святість охоронила нас од національної і моральної погибелі. А чи ж тая назва єсть так постидна для нас, як твердить г.У.? Противно, вона єсть тріумфом елемента слов'янського, котрий в собі позлотив і розтопив наїзників-русів! З виреченням тої засади г.У. зступив з поля поета народного, на котрім ісключно міг вище взрости. Но нам здається, що г.У. не здолав того зо злої волі, но скорше, яко молодий поет, от, для висказання якоїсь оригінальної гадки. Я пригадаю г.У., що найгеніальнішії поети саме в представленні найщоденніших, звичайних речей найбільшу заявляють оригінальність. Наведу тут тільки Гете і Гоголя".
Проте Франко дає шанс молодому поетові: "Тут також належить заявити, що г.У. в слові дедикаційнім обіцяє нам в дальшій часті своїх "Поезій" напечатати свої твори драматичнії, котрих з нетерпеливістю ожидаєм. Ми в праві обіцювати собі в них більше артизму і викінчення, як в творах епічних, которії сам автор називає введенієм і приготуванням до драм".
Критикуючи той чи інший літературний твір, Франко дає зрозуміти, що має об'єктивні підстави для цього. Він терпляче роз'яснює невдатним авторам, яких пекельних помилок вони припустилися. Розумний послухає і виправиться, інший – образиться і набундючиться. Для Франка справедливість і об'єктивність оцінки не є самоціллю. Він виховує автора, дає йому можливість зробити правильні висновки. Тут Франко завжди виступає як справедливий учитель. Він не бавиться з учнями у піддавки, але завжди дає їм шанс стати вищим на голову від самого учителя.
Розбираючи збірку Івана Щипавки, Франко у статті "Стрижок" не лінується нагадати автору, що таке сатира, бо той назвав своє творіння "збірником поезій сатиричних…": "Сатира – то твір поезії, котрий виказує слабі і смішні сторони общества, висміює їх, щоб через те улічити. Сатиру розлічаєм двояку: перший рід просто тикає зичностей, що через своє становище, свій характер, свої особенності і навички сталися всім ізвісними, і хоть представляють собою і ізвісний рід, або тип людей, то все-таки виступають в сатирі з всіми своїми особенностями і личними свойствами. Той рід сатири ми назвали б гречеською, або старою сатирою, бо, піднесена до достоїнства правдивої поезії, являється вона тільки у греків під видом "старої комедії". У нас охрещено сей рід ненависним іменем "пасквіля". Другий, пізніше вироблений рід сатири, єсть той, що представляє вправді людей в сатирі, но таких, — а властиво в таких моментах, — що тоті їх свойства, тоту їх діятельність однести мож до цілого подібного розряду людей – і, що в сатирі не видно ніяких личних особенностей. Сатира єсть майже єдиним, кромі епосу, родом поезії, котрий здужає нам представити життя домашнє, сімейне, як заразом поступи розвою умственного народу, — і то повинно бути її найголовнішою задачею, бо чи жартами і сатирами так легко направити зіпсуття, о тім сумніваємся, о тім навіть каже нам сумніватися історія".
Провівши своєрідний лікнеп, коли навіть пересічний читач розуміє, що ж таке сатира (і тут Франко залишається вірним своєму принципу, що "сама ціль літератури – служити народові – вимагає, щоби вона була для нього зрозумілою") – він переходить до сатир Щипавки і запитує, "чи сповняють вони задачі творів поетичних взагалі, а сатир в особенності".
Франко виділяє "кусники", "котрі ще найскоріше назвати б мож сатирами, суть переважно слабі сторони нашої інтелігенції, а особливо життя "літерацького". От які там типи найчастіше встрічаються: "Пан Ляскун" – критик, що лиш судить, а написати сам не втне; "Пан Чванько" – теж критик, котрий о каждім сочиненію каже: "Я з многим годжуся, но годжусь не зо всім", — а коли його приперти, щоби спеціальніше виразився, то закине в не достатку чого другого, бодай те, що – "задрібний в тій книжці друк"; "Пан Тупець" – учений, у котрого із-за шумних фраз годі і гадки добачити; "Пан Хвалько-Писарківський", що береться писати сонети та, убачивши у Шевченка деякі місця викрапковані, крапкує цілий сонет; "Рецензенти", котрих мнінія – то вавилонське замішання, і такі подібні".
Ніби між іншим, Франко зазначає, що "правда, у нас до писання беруться люди, не маючії не раз найменшого понятія о літературі, о ході умственного і культурного розвою в історії і о дорозі, на яку би їм на будуще вступити; люди о поняттях тісних до того ступеня, що не можуть знести, єсли хто обіч них інакше думає і пише, як вони…".
Франко задає риторичне запитання: "чи г. Щипавка обробив піднятий предмет по-майстерськи?". Мабуть, відповідь є очевидною, тому не будемо переобтяжувати читача цитатами із "поезій" Щипавки, які можна знайти у 26-ому томі 50-томного Зібрання творів Івана Франка.
Як це зазвичай буває у Франка, крім уїдливої критики, він дає автору шанс на подальше удосконалення. В даному випадку Франко радить зайнятись іншими жанрами красного письменства: "Взагалі то лиш можем сказати о "Стрижку", що автор його – не поет. Видумати кілька небувалих назв і ситуацій і склемезити кількасот стихів потрафить леда-хто, но овладіти предметом, унести з собою читателя в свій широкий ідеальний світ – потрапить лиш правдивий поет. Судячи по язиці, чистім і гарнім, по множестві рідкоуживаних народних слів, ми скорше б думали, що г.Щипавка – то язикослов або іний учений, і радили б йому просто покинути стихи, а взятись за прозу, за научні письма та за працю над малоруською граматикою і словарем".
Більш прихильно у статті "Тріолети" Франко поставився до Любарта Співомира, який видав книжечку поезій. Знову Франко проводить своєрідний лікнеп, аби й пересічний читач зрозумів, що таке, власне, тріолет: "Тріолети – се стихотворна форма, що постала у народів романських – французів і італіян. Тріолет складається з восьми стихів. Перший повторюється в нім яко четвертий, а перший і другий – яко сьомий і восьмий. Тріолети можуть бути або лиш восьмистихові, або можуть бути довші кусники, будовані із таких тріолетових строф".
Франко визнає, що авторові вдалося дотриматися форми, "но годі нам тут не запримітити, що при всій своїй старанності о форму автор забув, відай, про друге, рівно, єсли і не більш важне в поезії, — про содержання.