З трудом волокли його, підштовхуючи, два помічники ката. В ще недавно так сильній постаті боярина не було, здається, ні крихітки сили. Усі її останки зібралися в очах, цих страшних очах вмираючої людини, в яких малюється невимовне бажання життя та запалюються і гаснуть його останні проблиски.
Боярин обкинув поглядом усю кімнату і вмить зрозумів, що його жде. Але тільки брови стягнулися дещо над очима, а погляд спинився на каштеляні.
— Добрий вечір, достойний боярине! — сказав роблено приязно Заремба.— Не гнівайся, що так закували, але бачиш, ти вже раз поривався на мене, то міг би і другий...
— Брешеш, каштеляне! — відповів різко боярин.— Я не поривався на тебе, я вирвав тебе від неминучої смерті, а піймавши, не кидав у кайданах до льоху.
Каштелян зблід, але стримався.
— То ти зле зробив, боярине,— усміхнувся він,— бо я втік, а ти не втечеш звідсіля, хіба відповіси мені добровільно на деякі питання та згодишся на мої умови, або ...— тут каштелян вказав рукою вгору,— або захочеш піти туди.
— Бачу, що я зле зробив, ляше, бачу, та проте не жалію свого вчинку. Так хотів бог! — тут боярин похилив голову.— Може, жертва мого життя оплатить долю мого народу! Може, проклін, який тяжів на ньому, відвернеться і впаде на тебе, ляше, а твоя невдячність є найменшим з твоїх злочинів.
Заремба зморщив чоло.
— Уважай, рабе! — гукнув.— Я наказав вибити тобі клевцем усі зуби, щоб не кусав руку, яка тебе годуватиме. Бачу, що треба буде й вирвати язик, щоб не висловлював богохульства та брехень.
На лиці боярина з'явився легкий рум'янець.
— Чи гадаєш, собако, що я не знаю, навіщо те все? — вказав рухом голови на злагоджене знаряддя.— Знаю я тебе і твоє кодло. Тому запам'ятай собі, що останнє слово мого язика буде звернене до тебе!
— Яке ж то слово, боярине, може, "ласки"? — спитав глумливо каштелян.
— Ні! "Підляка". Ось це каже тобі людина перед смертю. А така людина каже тільки правду...
Каштелян скочив до закованого боярина, наче хто його штрикнув шилом у потилицю. Здавалося, він видряпає йому кігтями очі, у які не смів глянути своїми. Та пан Заремба навчився панувати над пристрастями, а честь не була його найвразливішою рисою. Хвилину сопів голосно, а далі заговорив хрипло:
— Не дражни мене, боярине, у мене є діло до тебе. Хай мене бог і його пшенайсвєнтша матка боронять, щоб я бажав тебе калічити або вбити. І я служу своєму народові, і в ім'я того народу питаю тебе.
— Ти служиш кільком вельможам і королеві, а не народові! — відповів боярин холодно.— Бо народ не бажає чужого і в чужу землю не піде, хіба заведете його сюди ви — шляхта. Ти служиш шляхті, в душах якої замешкав диявол, диявольська це служба, каштеляне, і диявол тобі за неї заплатить по заслузі. А тепер питай! Я сам цікавий, чого можуть від мене бажати польські верховоди.
Каштелян опустився на лаву, поклав меч на коліна, а в руки взяв другий.
— Боярине! — почав він.— Надумайся добре, поки відповіси мені на питання, на всі святощі заклинаю тебе, дай мені бажану відповідь! Бачиш цей меч?
— Бачу! — шепотом відповів боярин, і його ясні очі померкли, і він відвернувся.
— Так! — продовжував Заремба.— Це твій меч, і ти пізнав його. Від твоєї відповіді залежить, чи одержиш його назад, чи ні. Ти знаєш, що між нами війна, не знаєш, однак, що ні король, ні великий князь її не бажали. Тепер бажає її Свидригайло, але король по-старому і чути про неї не хоче. Та, проте, вона є, а почин її зробили ви, Юрша, Несвизький, Рогатинський, Ніс. Не ви самі ведете її. У вас є помічники і між галицьким, волинським та подільським боярством. У вас приятелі в Київщині та в Орді. Назви мені їх! Хоч трьох-чотирьох. Війни, бачиш, може не бути, та мусить бути кров. Інакше не заспокоїться Галицька земля. Нехай же цю кров проллють тільки самі троюдники. Огонь повстання погасне, а володарі погодяться. У нас є зілля, яким зуміємо приборкати Свидрика та задобрити Ягайла. Тільки вас, троюдників, треба скарати, і все буде гаразд... Боярине, іменем короля й сенату обіцяю тобі життя, свободу й усю Рогатинську волость у вічне, дідичне посідання по польському праву, обіцяю шляхетський герб, лицарський пояс та рогатинське староство, якщо послужиш королеві вірою та правдою. Одержиш від короля ратників і з ними поїдеш із наказу маєстату на схід. Від усіх наших залог одержиш підтримку, і без труднощів вдасться тобі дістати в руки зрадників ойчизни... Знаю я, однак, що ти, боярине, нерадо каляєш руки кров'ю беззбройних. Отже, знай, що суддею буду я, а катом ось цей.— І вказав на усміхненого Мацея Звержа: — Ми поїдемо з вами і здіймемо з твоєї совісті всю відповідальність за кров і смерть.
В міру того як говорив Заремба, змінювалося лице боярина, з блідого ставало червоним, потім посиніло', а кров'ю заплилі очі мало не вискочили з орбіт.
— Відповідальність за кров, за смерть... так! — вимовив з трудом.— Так, а зрада...
— Від зради виправдує тебе королівська ласка. Повинність його наказові змиває ганьбу з тебе і твого майбутнього герба...
— Ах, я не про цю зраду говорю! Тут ніякої нема. Але ця друга, страшна, підла, гадюча зрада... гей! Тільки у твоєму мозку, каштеляне, могла вилягтися така гадка.
— У цій ойчизні одної тільки зради не можна виправдати — це зради короля і держави,— відповів каштелян.— А те, що ти зробиш,— це не зрада, а служба, а до служби зобов'язані всі.
— Ха-ха-ха! — засміявся раптом боярин з Рудників.— Ха-ха-ха!
Він сміявся довго-довго. Всім тілом стрясали судороги сміху, аж забряжчали на ньому кайдани. Потім боярин замовк, і якусь хвилину не чути було нічого, крім тріску вогню та голосного дихання здавлених грудей боярина. Заспокоївшись, заговорив він тихим, спокійним голосом.
— Мене не дивує, що у твого короля і у твоїй голові могла зародитися така нечувано гидка зрада. Ти нездатний відчути всієї гадючої погані та гиді твоїх слів, бо ти сам падлюка, гірший нехристі, гірший скотини, гірший вовка, який пожирає та мордує, але не зраджує свого кодла собакам. Я знаю, що де ходить про гроші та наживу, там продасть шляхтич усіх і все! Але я не польський шляхтич, і для мене найвищим законом є закон любити вітчизну і народ, з якого хто зродився. Ніяка мука не видавить з мене ні словечка з усього того, чого ти заправив від мене. А коли випереш з мене нутрощі, то не забудь поглянути у серце. Побачиш, чим воно б'ється. Найдеш у ньому все те, чого нема у шляхетській душі, а також і пояснення моєї відповіді. Чи гадаєш, поганче, що я не охопив умови значення теперішньої хвилини. Зрозумів я його добре і знаю, що вирішення нашої долі тепер — це світанок або сумерк нашого життя на довгі-довгі століття. Свобода або рабство, життя або смерть. І ось приходиш ти, як нечистий, що брався спокусити спасителя, і обіцяєш мені золоті гори за вічну недолю всього народу... Згадай це, Зарембо, і зрозумієш, як слабою є людська мова, що не має навіть слова на цю безодню підлоти, облуди та брехні.
Голос боярина поволі міцнішав, аж при останніх словах загримів дзвінко під склепінням льоху. Лице каштеляна червоніло, очі блищали, як вуглики, а коли боярин замовк, Заремба встав з лави і кивнув на посіпаків:
— Зачинай! Побачимо, чи не видавимо з цієї впертої худобини чогось більш, крім великих слів та прокльонів. Юзва, підтягни його!
Юзва, великий, костистий парубок у брудній, вошивій сорочці та коротких шкіряних штанях, скрутив назад сковані ланцюгами руки боярина та причепив їх до мотуза, який переходив через нерухомий блок під стелею. Потім підтяг в'язня вгору, так що він повис на півсажня над землею. Але недовго висів боярин у повітрі. Битвою, голодом та побоями виснажені члени втратили свій звичайний опір. Чимраз нижче опускалося тіло боярина, чимраз вище піднімалися руки над його головою. Аж хруснуло щось у пахвах, рамена утворили з тілом одну лінію, і з уст боярина вирвався легкий стогін. Коловорот крутився все далі і далі, доки посинілі і задерев'янілі долоні не діткнулися стелі. А тоді одним рухом зсунув Юзва мотуз із валу, і боярин впав на земю. З уст і носа нещасного текла кров; Мацей вхопив лежачого ззаду за ланцюг від кайданів і ледве привів рамена до природного стану. Знову захрустіли сустави, але зойків не чути було вже. Боярин зімлів. Тоді другий пахолок вилив на лежачого відро холодної води.
Боярин розплющив очі. Лютий біль у суставах і в нозі стягнув його лице у зморшки, уста розхилилися, лак що видно було закривавлені ясна.
— Боярине,— почувся голос Заремби.— Ось тобі і проба того, що тебе жде, як по-доброму не зволиш мою волю. Поки що викручували тобі руки і ноги. Ще два-три роки згадуватимеш цей допит при кожній зміні погоди. Все-таки залишиться тобі життя, а опісля вернеться і здоров'я, і сила... Зізнайся, отже, у всьому, про що питаю, або попрощайся раз назавжди з цим світом. У тебе є малолітні сини, жінка... Згадай їх!
— Мої діти... — прошептав боярин і замкнув очі.— Мої діти, моя Ганнуся...— І раптом тривога стиснула його серце. Що буде з його дітьми, коли його не стане?.. Темні картини безпросвітної нужди, бездольної блуканини від двора до двора, побої, погорда, а може,, навіть ганьба — ось майбутнє його малолітніх. Завагався боярин, та тільки на хвилину. Що ж таке вся мука, ганьба, смерть його та рідні його проти поневолення й обездоления мільйонів? Хто спитає про причину, задля якої він допустився зради? Та й яка ця причина? Його власне щастя? Ха-ха-ха! І нагадалися йому в цю мить слова небіжчика боярина Василя Юрші: "Життя людини — це для народу гроші або товар. Треба за ці гроші купити якнайбільше або продати товар якнайдорожче". Боярин розплющив очі.
— Я виконую присягу,— сказав він слабим голосом,— а ти кінчай своє лайдацтво. Усякому своя дорога, людині й підлюці!
— Ах ти, гадюко! — засичав каштелян і штовхнув лежачого ногою.— Ти ще кусаєшся? На драбину його!
Пахолки зірвали з боярина одяг та посадили на лежачу драбину. До одного кінця прив'язали руки, а від ніг повели мотуз до коловорота. Жваво обертав Юзва колесо, доки тіло боярина не набрало того самого положення, що раніше під стелею. Та цього разу уже не хрустіли сустави, тільки біль, страшний, неописаний, рвав, наче розпаленими кліщами, усі члени лежачого.