У свої слова Франко вкладає зовсім інший зміст, ніж це йому можуть приписати, роблячи мало не захисником "русского міра".
Але підемо далі за текстом. "Надмірне відхрещування від російської літератури доводить чесного автора ще й до другого цікавого висказу. Він каже (і справедливо), що українська література під московським урядом не могла і не може добре розвиватися, пізнаючи всякого гніту". І все було би добре, якби Нечуй-Левицький не згадав галицьку літературу, яка, мовляв, "розвивалася самостійніше і нормальніше, бо тут не було великоруської літератури". Звісно, Франко краще за Нечуя-Левицького знав галицьку літературу, а тому не звернув увагу чи вдав, що не звернув увагу, на цілком справедливе зауваження свого опонента, бо й справді будь-яка література розвивається "самостійніше і нормальніше", якщо нема "московського гніту". Проте Франкові болить інший аспект розвитку галицької літератури: "Коли розуміти під самостійним розвитком пусте балакання о самостійності, — пише він, — а під нормальним розвитком – не обтяжування голови ні знанням, ні власною думкою, — ну, то я готов признати, що наша галицька література в такім розвитку зайшла дуже далеко. Очевидно, чесному авторові так важко дався взнаки гніт московський (чи урядовий, чи літературний?), що навів його на думку, зовсім односторонню і неправдиву, що де нема московського гніту, там, значить, іно жий, та будь, та розвивайся! Коли б чесний автор був у Галичині і бачив у нас свої гніти і гнітики, то порозумів би швидко, що так надто самостійно і нормально й нам нікуди розвиватися".
Як видно з полеміки, не обов'язково "московський гніт" є передумовою занепаду літератури. Внутрішні "гніти і гнітики" можуть сприяти цьому процесу. Мабуть, два автори це прекрасно розуміли, але полеміка на те й полеміка, аби опонувати одне одному. З іншого боку, все-таки Франко бачив далі і зсередини проблеми літератури, ніж його опонент, бо корисно керуватись не політичним, а насамперед літературознавчим критерієм при оцінці того чи іншого явища літератури. Можна із сучасних висот не сприймати позиції Франка, приписувати йому казна-що, але важко не погодитись з тим, що він об'єктивно, на відміну від Нечуя-Левицького, розглядає конкретний літературний факт.
Далі Франко пише: "Чесний автор статті в "Правді" мучиться і доказує, що література українська має бути зовсім самостійна і відрубна від московської. Для кого має бути ся відрубна література? Чи для самої інтелігенції? Очевидячки, ні, бо інтелігенція, вже коли хоче бути інтелігенцією, не може замкнутися в тіснім кружку одної літератури, але мусить студіювати, читати і порівнювати й твори других літератур – московської, німецької, французької і проч.". І далі: "Чесний автор, очевидно, в своїй статті декуди змішав літературу з державою, т.є. урядом та жандармами, а іменно там, де говорить про гніт московщини на українщину. Що тут винна московська література (розуміємо під літературою її найпередовішу, найчеснішу часть, про котру тільки й може у нас бути бесіда: доноси різних Каткових та глагольствія слов'янофілів ми сюди не вичислюємо і наслідувати їх нікому не радимо)? А коли московська література на вас, українську інтелігенцію, мала який вплив, коли вона вас куди-небудь повела, — га, то самі на себе нарікайте, що не виробили своїх власних, сильніших течій мислі, і розбирайте, чи вплив чужого був добрий, чи лихий. А такого розбору в чесного автора нема, хоть вплив московської літератури на українську інтелігенцію він, очевидячки, признає. Розуміється, держава московська, її жандарми та чиновники і їх гніт на всяку свобідну думку – одно діло, а література російська з Гоголями, Бєлінськими, Тургенєвими, Добролюбовими, Писарєвими, Щаповими, Решетниковими та Некрасовими – зовсім друге діло. І що ще дивніше! У чесного автора не бачимо (не виразно, а немов з-за сита) таке понімання: ставаймо не супроти московської держави, чиновників та жандармів, а проти московської бесіди та московських списателів, котрі-ді і по духу, і по думках нам – чужина. Се так значить, як коли б хто казав лишати в супокою того, хто нас б'є, а термосити того, хто, хоть і сам слабий, силується нас боронити. Ось до якої логіки доводить язикова та літературна самостійність. Чому? Бо нема в неї глибшої підстави, котра одна могла би надати їй значення серйозне, а тота підстава – се самостійність політична".
Франко приходить до висновку, що "язикова та літературна самостійність" неможливі без "політичної самостійності" – і саме цю просту істину слід розуміти багатьом нинішнім літераторам. Тоді би ми не мали чимало безплідних дискусій щодо російської та української літератури на тлі війни, розв'язаної російськими фашистами.
Нечуй-Левицький у своїй статті порушує ще чимало питань. Наприклад, про те, якою має бути нова література кожного самостійного народу, яка має бути нова українська література. Франко радо вступає в полеміку, ніби очікував від свого опонента саме такого нерозуміння літературного процесу: "Ах тото любе, чисто рутенське питання (рутенцями інтелігенти зневажливо називали галицьких українців, найбільш консервативних і вірнопідданих Австро-Угорської монархії – А.В.)… Ми звичайно відповідали, що має бути "висока", "поважна", "ідеально-потягаюча", а чесний автор "Сьогочасного літературного прямування" відповідає, що має бути "реальна, національні і народна". Не в тім діло, по чиїм боці більше правди, а в тім, що чесний автор стоїть на такім самім становищі, як і ми колись, т.є. не питає: "Для кого має робитися література? Чи має вона приносити яку-небудь користь, заступати які-небудь інтереси, чи ні?". Йому до сього діла мало, йому щоби лиш знати, яка має бути література, яка форма найкраща, які стихи найліпше надаються до ліричної, а які до епічної поезії".
Франко погоджується з Нечуєм-Левицьким, що література "повинна бути реальна", але важливо, що вкладають у цей зміст. За Нечуєм-Левицьким, "реальна література повинна бути одкидом правдивої, реальної жизні … повинна бути дзеркалом, в котрому б одсвічувалась правдива жизнь…". Франко каже, що це щира правда, але далі пише: "Але гов, — автор розрізнює таку реальну літературу від другої "ультрареальної", котра творить-ді тільки прості копії натури, прості фотографії, та й годі. А хіба дзеркало не вказує простої копії? Хіба "одкид берега в воді" щось більше, ніж фотографія? І чим копії та фотографії п р о с т і, а "одкиди" та "дзеркала" не п р о с т і?". Франко вважає, що реалізм Нечуя-Левицького "заїхав назад до старого ідеалізму і старої фантастики та сентиментальності. Що ж, сесі "пишні духи", вони й справді "витають" у нашій галицькій літературі, тільки ж не треба їх уважати якимись "новими прямуваннями". Вони – старе і зужите сміття і нікого тепер не заведуть наперед. Сказати одним словом, — реалізм яко принцип літературний неясний чесному авторові, котрий дармо силується сховати тоту неясність за грімкими фразами. З того, що він скаже про реалізм, кожний може вивести, що йому залюбиться…".
Нечуй-Левицький виводить ще два принципи літератури: вона повинна бути національною і народною. Здається, Франко сміється з автора, адже мова йде про фактично один і той же принцип: "Чесному авторові зовсім не ясні в голові і ті "принципи"; і таким способом виходить, що вся його робота була дуже плохо обдумана. Воно й не могло вийти інакше, коли хто береться судити о якім ділі і поперед усього ставить його догори ногами і починає від найпустіших, формальних питань. Розуміється, що тоді до питань основних він не дійде, а й самі формальні переплутає".
Франко заперечує своїм опонентам, які вважають, що література повинна стояти понад партіями: "— Стійте, добродії, — відповідаю рівнодушно. – Література, стояча понад партіями, — се тільки ваш сон, се ваша фантазія, але на ділі такої літератури не було ніколи. А ваші вічні закони естетики, се, шануючи день святий і вас яко гречних, — старе сміття, котре супокійно догниває на смітнику історії і котре перегризають тільки деякі платні осли – літерати, що пишуть на лікті повісті та фейлетони до німецьких та французьких газет. У нас єдиний кодекс естетичний – життя. Що воно зв'яже, те й буде зв'язане, а що воно розв'яже, те й буде розв'язане".
Наприкінці статті Франко дає своє розуміння літератури, розуміючи її насамперед як науку:
"Література, так як і наука сьогочасна, повинна бути робітницею на полі людського поступу. Її тенденція і метод повинні бути наукові. Вона громадить і описує факти щоденного життя, вважаючи тільки на правду, не на естетичні правила, а заразом аналізує їх і робить з них виводи, се її н а у к о в и й р е а л і з м. Вона через те вказує хиби суспільного устрою там, де не все може добратися наука (в житті щоденнім, в розвитку психологічнім страстей та нам'єтностей людських), і старається будити охоту і силу в читателях до усунення тих хиб – се її п о с т у п о в а т е н д е н ц і я. Розуміється, се посліднє вона може робити різними способами: то вліяючи на розум і переконання (реалісти французькі), то на чуття (Діккенс, Дженкінс і більша часть реалістів російських, так само і з наших Марко Вовчок і Федькович). Розуміється також, що вже само поняття "правди" вимагає, щоби в літературі змальовані були і всі національні окремішності даного народу, — а сама ціль літератури – служити народові – вимагає, щоби вона була для нього зрозумілою".
Стаття Івана Франка "Література, її завдання і найважніші ціхи" стала своєрідним літературним маніфестом молодого письменника. До цих принципів він ще не раз звертатиметься у своїй творчості.
ВЧИТИ ЧИТАЧА І ВЕСТИ ЗА СОБОЮ
Статті Франка, вміщені у 26-ому томі 50-томного Зібрання творів, різноманітні за характером і звучанням. Автор аналізує літературні твори українських і зарубіжних письменників, причому в нього нема або захвату, або огульної критики. Якщо письменник, на думку Франка, достойний похвальби, то автор не скупиться на гарні слова. Навіть якщо під розбір потрапляє маститий письменник, Франко не жаліє слів критики. Проте все об'єктивно, виважено, без образ, справедливо.
Взагалі майстерність Івана Франка як літературного критика – це тема окремої розмови.