Це видання, що має 272 сторінки, автор подарував мені з написом: "Моєму найдорожчому Другові Дмитрові Васильовичу Нитченкові. О. Кобець. Квітень 1961 року. В Америці".
Крім цього видання, на еміграції вийшли такі його книжки: "Снігурі", "Сова", "Про золотого зайчика", "Борис Му-л ярчук".
У 1934-му році, ще в Україні, Олекса Кобець видав роман "Люлі — люлі, дитино", а також сценарій під цією назвою та інший — "Червона хустина", які були сфільмовані, але останній був конфіскований як націоналістичний.
Ще в Німеччині і живучи вже в Австралії, майже з самого початку я листувався з Олексою Петровичем. З тих милих листів мені відомо, що він мав ще не друкований роман "Коли вишні цвітуть" та велику збірку віршів, мабуть, для дітей.
Як бачимо, доробок нашого автора досить великий і різноманітний, хоч тут не згадуємо ще багатьох його статтей, фейлетонів, гуморесок, що друкувалися по журналах та газетах. Його перу належить і текст улюбленої пластової пісні "Від синього Дону до сивих Карпат", яку поклав на ноти композитор Михайло Гайворонський.
В Америці Олекса Кобець з родиною оселився в Боффа-ло, де також брав участь у громадському й культурному житті: викладав у школі та на курсах для Пласту і СУМу, багато уваги й любови віддавав своїм онукам. Місцеві українці дуже шанували свого письменника. У 1959-му році місцева Громада дуже гарно відзначила 7С-річч : О. П. спсція-льним літературним вечором, де зібралося багато людей.
За два роки до смерти Олекса Петрович захворів, був частково спаралізований і мусив користуватися для руху
стільцем на колесах. Життьовий шлях цієї милої патріотичної людини закінчився вночі з 4-го на 5-ге вересня 1967-го р.
Знав я Олексу Петровича протягом багатьох років, зберігаю багато його щирих і цікавих листів. І яка буде шкода, коли родина та прихильники творчости Олекси Варавви-Кобця не спроможуться видати збірника спогадів та повне видання творів покійного, який цілком на це заслуговує.
БОРИС АНТОНЕНКО — ДАВИДОВИЧ
Нещодавно нашому видатному письменникові Борисо-
Давидовичу минуло 82 роки з дня народжен-
ня і 59 років літературної творчости. І, незважаючи на цю поважну дату в житті всім відомого літератора, що належить до тих перших, що почали писати свої талановиті твори за перших пореволюційних років, українська преса на рідних землях жодним словом не згадала про цю дату та про нашого літератора. Тож годиться, хоч коротко відзначити цю варту уваги подію в літературному житті.
Почавши свою літературну діяльність майже 60 років тому, письменник пройшов довгий і складний життьовий шлях, позначений не тільки творчими успіхами, а й тяжкими поневіряннями, такими характеристичними для багатьох талановитих творців української літератури. Тож і не дивно, що сьогодні, як кажуть "за творчим варстатом" він лишився один з небагатьох, що починали разом творчий шлях у літературу в перші пореволюційні роки. Борис Дмитрович здобув собі заслужене почесне місце. Найкращим доказом цього є той факт, що навіть його давні твори, написані 40-50 років тому, витримали іспит часу і сьогодні читаються з непослабною цікавістю, ставши вартісним першоджерелом у вивченні складних процесів на Україні, зокрема в перші по-
революційні роки.
Дмитрович Антоненко-Дав місті Ромнах на Полтавщи
машиніста-залізничника. Це сталося в Засуллі, на околиці Ромен, і його мати та баба Олена раділи, що народився
хлопчик.
сам письменник, час його народження стався
пише
межі
Шевченкове
Петербурзі гримнув був міністер Валуев: "Не было, нет и
может!"... та вже
шоі
Давидович
Юлії Максимівни Яновської, походив з Сорочи-[ій підставі її старші брати, його дядьки, пізніше
теж
го і теж з Сорочинець. Але Борис Дмитрович не надавав цьому ніякого значення, його більше цікавив батьків рід, де з оповідань діда Олександра, якийсь предок, козак Антоненко, визначався такою фізичною силою, що голіруч задавив ци-^".^пгп прттмрпя. який вийшов з послуху свого господаря
Б. Аптоненко-Давидович 1978 p.
и, замість показувати свої штуки, став трощити тин у Анто-ненковому дворі. Відтоді вражені односельці прозвали сила-ня Давидовичем, що стало спочатку йому за вуличне про-звисько, а далі приросло до офіційного прізвища.
Шкода тільки, підкреслює Борис Дмитрович, що рід завзятого козарлюги Антоненка-Давидовича після скасування козацтва здрібнів... а десь у середині 19-го століття один із нащадків, з волі харківського архиерея, змінив навіть своє українське прізвище на "культурніше" — Давидов. А через це в біографічних довідниках про нашого письменника й писалося ніби його справжнє прізвище Давидов, а в дійсності Антоненко-Давидович повернув собі в громадському житті й літературі прізвище його далеких, але близьких духом предків.
Перші роки дитинства малому Борисові довелося прожити у Брянську, за межами України, куди переїхала вся родина на місце батькової праці. А тому українську мову довелося йому вивчати вже, маючи шість років, від хлопчиків, з якими бавився в Охтирці, кл7тти він знову переїхав з батьками. А як тільки він навчився добре розмовляти рідною мовою, батьки віддали його до Охтирської гімназії, де вчителі настирливо виганяли з дітей українську мову й навіть акцент. Про ці часи письменник згадує так:
Мене це мало гнітило, бо я добре знав російську мову ще з Брянська, але почуття образи й протесту до тої офіційної Росії в Охтирці, що спиралася на школу, церкву й поліцію, рано ввійшло в мою душу.
У 1915 році батько Антоненка-Давидовича потрапляє на війну і, хоч був у тилових частинах, десь зник і вже ніколи не повернувся додому. Так 16-річний Борис лишився жити як одинак у матері без батька. Після закінчення Охтирської гімназії навесні 1917-го року, він їде добувати вищу освіту, вступає на природничий відділ фізико-математичного факультету Харківського університету, а потім переходить до Київського Інституту Народньої Освіти, який не закінчив.
Писати почав Антоненко-Давидович ще на гімназійній лавці в Охтирці, але спершу писав російською мовою, і перші його вірші були навіть надруковані в рос. юнацькому журналі "Ученик". В останніх клясах гімназії почав писати фейлетони на учнів та вчителів, в чому мав успіх і в учителів, і в учнів. У 1916-му році в гімназійному журналі "Школьный луч" помістив нарис "Моя поездка на Кавказ". Це була його перша поважніша прозова річ, що стала, на думку автора, прообразом пізнішого репортажу "Землею українською" та оповідання "Збруч".
у 1920-21-му роках Антоненко-Давидович завідує охтирською повітовою наросвітою. Доводилося багато "крутитись" по школах, дитячих будинках і садках.
Але роки революції, політична боротьба, що прогриміли тоді по Україні, повернули йому рідну мову в літературі й дали безліч тем для писання. Охтирське життя, обставини за часів воєнного комунізму, зміна влад, надворсклянські чудові околиці Охтирки дали письменникові невичерпне джерело матеріялу на кілька подальших років. "Сила гострих вражень від тих полум'яних бурхливих літ, — згадує письменник, — коли здавалося, сам час зірвався з віковічної колії і помчав через вибоїни, вирви і яри, знову штовхнули мене взятися за перо".
Тож цю тематику, ці враження, що наситили нашого письменника, події перших пореволюційних років, бачимо у більшості його творів першого десятиріччя: і в "Запорошених силуетах", і в "Тук-тук", і в драмі "Лицарі абсурду", і в оповіданні "Останні два", і в повісті "Смерть", і в оповіданні "Печатка", і навіть в незакінченому романі "Січ-мати" та в окремих оповіданнях для дітей.
Перше оповідання українською мовою "Останні два" (1923) було надруковане в київському журналі "Нова громада", де редактором працював Олекса Петрович Кобець (Ва-рава). Автор тут майстерно змалював напад махнівців на па-рхомську цукроварню, біля Охтирки. Своєю динамікою, напруженими ситуаціями оповідання викликало прихильні відгуки, серед яких найавторитетнішим був прихильний голос видатного Миколи Зерова.
Та найзначнішими творами цього першого десятиріччя, безперечно, були, зокрема, повість "Смерть" (1927), оповідання "Печатка" (1930) та книжка соковитих нарисів "Землею українською" (1930). Повість "Смерть" перевидана в 1929 році, а потім з'явилась у "Віснику" у Львові, а по війні четвертим виданням вийшла вона в Лондоні в 1954-му році накладом Української Видавничої Спілки.
Повість "Смерть" цікава тим, що в ній немає вигаданих або причесаних нереальних типів. Дія відбувається у повітовому місті, що дуже нагадує нам ту ж таки зросійщену Охтирку. Тут же згадуються й мальовничі краєвиди Ворскли.
В центрі всіх подій стоїть партійна організація з її людьми, що керують різними установами, життям міста і всього повіту. Становище досить напружене: навколо, ніби ворожі табори, розкинулися селища, що не бажають давати податків новій владі, що на кожного прибулого представника влади дивляться вороже, як на представників окупанта.
Автор змалював цілу низку типових постатей з їхніми позитивними й негативними сторонами. Більшість подій поколишнього петлюрівця Костя Горобенка, що
перейшов на радянську плятформу
жит
ках, в оцінці людей, подій, як і він сам думає, вічні непослідовності. Він хоче за всяку ціну довести свою відданість партії, але його раз-у-раз "підточують" численні сумніви. Ще так недавно це саме село було основою українства, а тепер він мусить їхати на села, брати контрибуції, арештовувати й розстрілювати. І в ньому прокидаються болючі думки:
"В тому річ, Костю, що ти йдеш проти села. Українсько-
сновувае
що
тікав з військом Директорії. Ти мусиш
Центральної
мішень
вав своїми власними руками, як певний щит. Ти мусиш роз-торощити цю мішень на тріски, спалити ті тріски, щоб не лишилось і сліду. Ти мусиш, Костю, стріляти в позавчорашнього самого себе!.."
Поруч Горобенка на зборах організації та в щоденній праці бачимо постаті міського активу: завсоцвиху Славіна, завкультвідділу сухітник Попельначенко, завюрвідділу Мі-ша Чернишов, командир кавескадрону Несторенко, секретар осередку Дружинін, голова деревообробників Фролов, також Фірсов, Завальний та інші. Більшість їх навіть не володіють
українською мовою.
В розмовах, в приватних суперечках у змалюванні поводження на праці та окремими рисами характеристики кожної постаті автор спостережливим оком подав портрети цих партійців.
Славіна зовсім не знала української мови, була набридлива, її не любили в жінвідділі.