Але ось підійшли вони ближе, дивимось, а це наші. Питаємо: хто, звідкіля, чого? Вони кажуть, що йдуть на Перемишль із підгірських громад. Панів, мовляв, прогнали та повивішували, а тепер прийшли й сюди. Дарма силкувався боярин відвести їх від наміру йти приступом на львівський та угорський тракти. Там рівно, то правда, але зате після невдалого нападу нема куди заховатися, хоч гинь... Підгіряни не послухали, тільки просили, щоб і ми вдарили на замок з півдня. Десь опівдні підійшли ми під город, притягли драбини і йдемо приступом через підміські яруги на стіни. Міщани бороняться розпачливо, та дарма: ми таки вдерлися у місто.
Але тут така юрба всілякої міської наволочі кинулася на нас, що годі було зробити і крок. Баби лили на голову воду, смолу, кидали каміння, лави, столи, міщани стріляли з луків, метавок, пращ, метали списи, келепи, молоти. Чортяка не такий, а мазюкою був би розлився від таких дарунків. Ми обставили людьми здобуту частину стін та башту, яка стоїть біля владичої палати, а тоді боярин сів на коня та чвалом помчав на угорський тракт до підгірян та боярської кінноти, яка там мала зібратися, щоб захищати юрбу піхотинців від польського лицарства. Але ба... їй-богу не знаю, що спершу розказувати. Чи за бояр, чи за підгірян?
Коструба замовк і перевів дух. Грицько обтер уста та напився води з кухля, який подав йому ратник.
— Починай з бояр! — сказав він.
— Про бояр? Хай буде про бояр. Як тільки боярин від'їхав, почали міщани наступ на наш стан. Ми відбили його та наперіщили їх вчетверо стільки, як нас упало при наступі. Після цієї науки вони тільки викрикували здалека, шпурляли каміння та стріли. Дехто з-поміж них мав ще й таке німецьке бухало, що то гуде й смердить, а навіть зуба не виб'є. Пам'ятаєте, як ми цього боялися... Аж ось задудніло позад нас, і ми злякалися, хто б це міг бути. А то наші бояри приїхали допомагати бояринові, бо, мовляв, під наказом хамів не гадають служити. Вони об'їхали город довкола, бо їм сказали, що боярин здобуває замок... Мене взяла злість, і я питаю: "То ви, достойні, на конях бажаєте лізти на стіни? Ну, нічого, пробуйте!" Вони прийшли, поглянули, а далі кажуть: "Ні, це не наше діло битися по вулицях з голотою! Де боярин?" Я в сміх, вони в крик, а там поїхали далі за боярином. Але вже було запізно. Заремба зібрав усіх коней, які були у місті, посадив на них своїх голоп'ятих шляхтичів і двома відділами з обох брам, угорської та львівської, виїхали вони назустріч підгірянам. Але підгіряни не вчилися робити "їжака", як ось ми, і під натиском довжелезних списів розскочилися, мов полова. Все-таки з одним відділом були б вони упоралися, бо біля львівського тракту грузько і комонникові там нелегко. Якби бояри були зчепилися з другим відділом, то, може, було б усе, як треба. А тут Заремба зміркував швидко, що бояр дасть бог, і наказав наступати другому відділові. Не знаю, чи це правда, але кажуть у Негрибці, що з підгірян не залишилось ні одного в живих. Усіх вирізали шляхтичі, а кого не вбили, того потопили у Сяні. Відучора не бачив ні одного з них. Видко, таки правду сказали негрибецькі мужики. Боярин попався у полон, а бояри, зміркувавши, що біда, протягом одної години роз'їхалися по волостях, так що і духу від них не залишилося. Ми одні, а що з боярином, не знати...
— Яким же ж чудом ви врятувалися?— спитав Грицько.
— Прибіг хлопець із Негрибки і розказав, що сталося. Тільки тамошні люди знають ляхів не віднині, то й повтікали в ліси, а нас звістили про погром. Спасибі їм за те!
— Що ж ви зробили?
— Ми відступили ніччю, коли по криках та брязку зброї здогадалися, що Заремба вернувся з погоні. Над ранок міщухи притихли, видко, готувалися до наступу або спали, то ми й утекли у Горохів хутір, а звідти манівцями по двоєтроє зайшли аж сюди. Ляхи вчора спалили Горохів хутір, нині Княжичі, а що буде завтра, бог знає!..
Коструба замовк і задумався. Десь здалеку з гущавини долітав аж сюди клич глухаря, якому відповідали інші. Інколи у вогкому весняному повітрі лунав далекий рик оленя. З півдня доходив лай собак із корчми, яка стояла між Княжичами і Гороховим хутором, біля шляху. Чорні склублені хмари раз у раз закривали місяць.
— Гей! — заговорив згодом Грицько.— Уся тварживина радіє весною: звір, птиця, комаха, дерево, зілля, тільки людина ні. Вона червонить землю кров'ю, а небо кривавить загравами...
— Це шляхта метиться за повстання,— відповів хтось.
— Гей! — підняв голову Грицько.— Як я з вами розставався, горіли двори, тепер горять мужицькі хати! Горе!
Коструба мовчав.
— А боярин наче у воду канув! — сказав той самий голос, що й раніше.— Хто ж заплатить шляхті за сльози, за кров, за пожежу та руїну?
— Хто? Ми! — відповів Коструба.— Чи то нам треба князя чи бояр, щоб огнем та кров'ю пом'янути душу раба божого Миколи?
— Гей, не ми, Костру бо, не ми! І не поминати нам душі одного борця. Нам великий князь заборонив воювати, бо йому не треба вольного народу, а смердівкаланників...
— Невже? Що ти верзеш? Ошалів? — почулися якісь гарячкові поривисті голоси ратників.
— Я не брешу, братики! Коби-то мені хто сказав, що я спав та мені така погань тільки приснилася! Праву руку віддав би за те, світа очей не пожалів би! Але ба, це правда! Що нам робити, запитаєте? А ось що! Розійтися по селах і ждати, що вдіють бояри і князі без нас.
Коструба кинувся, наче вжалений гадюкою.
— Як, а наша присяга? А пам'ять боярина? Кожна крапля його святої крові впаде прокльоном на нас і на наших дітей. Що ж, ідіть, коли хочете, оріть, сійте, збирайте, гніть спину під шляхетський нагай, доки після смерті не прийдуть чорти по вашу підлу душу і не вхоплять її. А бог і ангели його відвернуться від неї, бо в неї ляк перед богопротивною ляшвою більший, ніж любов сотворителя,..
Громада загомоніла. Почулися голоси обурення. Закипіло у зборі.
— Не йдемо додому! — гукнули мужики.
— Не йдете? — спитав Грицько.— Не йдете? Га, тоді хіба прийдеться весь вік звікувати у лісі, наче вовк або опришки. Що ж, і так живуть люди, а там, чи це надовго? Рік-два погуляємо, а опісля, чи в той, чи в інший спосіб, пройдеться гризти сиру землю, то й не будете бачити майбутнього! Але ба, яка користь із того для нашої землі, для народу? А чи не народові і не рідній землі клялися ми служити життям і кров'ю? Не хочете йти під панський нагай, то й гаразд! Відцурається від вас добра воля, та бог не відцурається. Ходать за мною, підемо в Луцьк до Юрші. Він мудріший за нас і скаже нам, куди звернути нам наші списи і топори, або... навчить нас, що робити, щоб сповнити присягу і поборювати кривду нашої землі.
— У Луцьк, у Луцьк їдемо! — заговорили мужики і кинулися скликати інших, готувати в дорогу коні, харчі, одежу, зброю.
На півдні заграва почала бліднути. У глибині лісу відізвався пугач.
— Ранок недалеко! — сказав Коструба, беручи в руки дубину.— Поспішаймо!
XV
У підземеллі перемишльського замку з давен-давна були чималі льохи, у яких складали всілякий припас на час облоги. Були це високі сухі пивниці, в яких держалася пожива довгий час, не тухла і не плісніла. Одначе мало хто знав, що під цими льохами були ще другі — темні, вогкі, страшні. Вхід до них був з начальної башти, а ключ знаходився у руках самого каштеляна. Стіни льохів були товсті, чи то складені з тесового каміня, чи то з самої живої скелі, у якій видовбано льох. Не було тут вікон, ні продуву і ні один звук не доходив сюди зовні. Та зате ніхто не чув стогонів, зойків, а часом і диких вересків катованих у підземеллі людей. Ці другі льохи служили тюрмою для злочинців і... ну, і для особистих ворогів чи тільки противників каштеляна. Ключником у цій тюрмі був Мацей Зверж, мазур із-під Ряшева, і, може, ніколи ім'я не відповідало вдачі так влучно, як ось тут. Ключник мешкав у вежі, а у верхній частині підземних казематів мав простору кімнату, де віддавався другому своєму заняттю — ремеслу ката. Здатність до цього відкрив у ньому не хто-небудь, а сам Збігнев з Олесниці, і послугами Мацея довгі роки користувався сам король Ягайло. Опісля, однак, бажаючи усунути з виду людину, яка знала стільки важливих державних тайн, звелів йому осісти на Русі, де й наділив його солтиством. Та не до душі була Звержеві спокійна праця. Невдовзі продав він солтиство, а сам подався у Перемишль, де швидко знайшов його серадський каштелян. Вони порозумілися дуже швидко. Каштелянові треба було ката, а Мацеєві крові якої-небудь і чиєї-небудь, лише б крові, багато-багато крові, зойків, стогонів, хрустіння ламаних костей, смороду вогнем паленого тіла. Перемишльський каштелян радо прийняв Звержа на поручения Заремби, тим паче, що Заремба був головним виконавцем королівської волі у Галичині.
У робітні Мацея стояв біля печі великий залізний кіш на вугілля, а побіч лежав мідяний котел якогось дивовижного вигляду. Кліщі, цвяхи, мотуззя, драбина з коловоротом та всілякі інші загадкові прилади наповняли кімнату, стіни якої та стеля почорніли від копоту, а земля від чорних вонючих плям запеклої крові. Та хоч як страшна та непривітна була ця кімната, але Зверж тільки тут почував себе добре і тільки тут прояснювалося дещо його страшне дике лице.
Тої самої днини, коли ватага боярина пустилася лісами у далекий Луцьк, Зверж дуже весело порався по своїй робітні. Запалював смолоскипи, розводив огонь, клав у нього кліщі, цвяхи, а потім повісив над полум'ям казан, наповнений смолою. Якраз упорався з роботою, коли у кімнату ввійшов Заремба з мечем при боці, а з другим під пахвою.
— Готовий? — спитав похмуро.
— До послуг вашої милості! — зігнувся у три погибелі кат.— Буде і тепленько, і вигідно. Гі-гі-гі! — зареготався огидним голосом, а заросле рудим волоссям обличчя скорчилося, наче пащека звіра.
— Приведи цього вчорашнього! — наказав Заремба.
Кат вийшов. Залишившись один, пан каштелян оглянув сам усі приготування до тортур. По його лиці блукав злобний усміх, а хвилинами затискалася у кулак його біла рука, видко, пан каштелян злостився.
Аж ось забряжчали кайдани, важкі кроки почулися перед дверима, а незабаром зачорніли в їх отворі людські постаті.
Увійшло четверо людей. Першим був боярин Микола, вірніше, те, що з нього залишилось: блідий-блідий привид, жовтавою шкірою обтягнутий кістяк, обтяжений ланцюгами на руках і ногах, з посивілим волоссям на голові.