На щастя, ці підійшли. Ще кілька хвилин пішло на те, щоб порозпихати по кишенях запасні магазини. Ось, здається, і все. Святослав одягає пілотку, завдає ще по одному удару обом "квартирантам", і припадає до щілині
в стрісі. Двоє товчуться біля похідної кухні, чистять і миють її. Ще двоє увійшло до лабазу. Звідти долинає безтурботний солдатський регіт.
Поки спускався, здавалося, що за кожним його рухом стежить весь німецький взвод, і всі автомати теж націлені на нього. Ноги підступно тремтіли, очі заливало потом.
Ось нарешті й останній щабель... Опустивши голову, боячись навіть глянути в бік німців, Святослав поволі побрів до очеретів. "Пронеси! Пронеси! — нуртувало в мозку якесь наївне, дитяче закликання. — Хоча б вони не здогадалися! Хоча б ніхто не покликав, не спробував зупинити!"
І сталося диво: ніхто не гукнув йому: "Стій!", хоча, напевне, помітили, як увіходив у плавні. Ніхто не стрілив йому вслід. Вирішили, що це хтось із своїх? Форма, його рятувала форма!
Уже забрівши в рятівну гущавину очерету, десантник вирішив, що не подасться в бік острова, бо тоді доведеться виходити в степ неподалік села. Він спробує проскочити через невеличку прогалину, що утворилася біля причалу. А далі — плавнями, до коси, на якій вони зі старшиною влаштували свій перший привал.
Четверо німців купалися в кількох метрах од берега. Тієї миті, коли двоє з них пірнули, мабуть, змагаючись, хто пірне далі, Святослав кількома стрибками подолав причал і вскочив у зарості по той бік його. Одначе не встиг він пройти і двадцяти метрів, як знову почув німецьку мову. Ще не бачив німців, але, дослухаючись перегукування, зрозумів: рибалять! Напевне, знайшли вудочки господаря і тепер мріють про те, як, на заздрість усім іншим, снідатимуть юшкою.
Підкрастися до них болотом не вдалося б, почули б чавкання під ногами, тому Оснач зробив невеличкий гак і підійшов краєм очеретів, уже по-сухому. Так і є: двоє... Автомати лежать на пагорочку, поруч із чобітьми, а самі вояки стоять босоніж на каменях, з вудочками в руках. "О, господи, коли ж усе це закінчиться?! Не можна ж усі лиха війни зсипати на одну голову", — простогнав Оснач, заплющуючи очі. Проте молитися ніколи, треба було шукати виходу з цієї ситуації. Непоміченим прогалину не проскочиш. Кинутися до зброї — здіймуть галас. Стріляти?! Знову ж таки піднімеш на ноги весь взвод. А до машин і до крайньої хати — якихось двадцять кроків. Пересидіти теж не вдасться: з хвилини на хвилину німці виявлять, що вартовий зник, і тоді...
Святослав підкрався до самого краю очеретяних заростей, роз— стібнув підсумок, підготував до бою гранати... Одначе минали хвилини, а розв'язки ситуації він так і не знаходив. У німців не клювало, проте вони весело перемовлялися, не забуваючи при цьому поглядати на зброю, яка була тепер десь на півдороги між ними і десантником. Та й ті четверо купальників повилізали з води, розклали вогнище і сидять, гріються. Якого дідька його понесло сюди? Краще вже було б пересидіти біля села. Уже по —справжньому вечоріло, проте ко — манди "відбій" так і не пролунало. І навепне, не пролунає, оскільки обер-лейтенант, мабуть, уже спить, а всі інші почуваються, наче на курорті.
Та несподівано цю ідилію зруйнували вигуки: "Вартовий! Вартовий!" Ще за хвилинку пролунала автоматна черга і знову: "Де вартовий?!"
Рибалки забули про вудлища, насторожилися, але хапатися за зброю не поспішали. І тільки коли вже з горища хати Куденка пролунала довга автоматна черга і крик "Партизани! До зброї!", вони кинулися до своїх шмайсерів.
На хуторі одразу здійнялася метушня. Десятки автоматів ударили по плавнях, водночас із плавнів озвалися шмайсери купальників. І в цьому хаосі мало хто з "хуторян" звернув увагу на автоматну чергу, якою, вискочивши зі своєї засідки, Оснач буквально з п'яти метрів прошив двох рибалок. Скосив їх, підхопив за ремінь один з автоматів — йому потрібно було якомога більше патронів — і кількома велетенськими стрибками проскочив плавневу галявину. Тепер шлях до відступу було відкрито, попереду на нього чекала рятівна ніч. Одначе холодна лють, що раптом заполонила все єство десантника, примусила його зупинитися. Він спокійно видобув з підсумка гранату, прикинув відстань до машин, а зрозумівши, що не докине, знову вискочив на просіку, розбігся і кинув її так, що вибухнула якраз між кузовами двох машин, водії яких поспішали до кабін. Й аж тоді, не оглядаючись, прожогом кинувся краєм очеретів до глибокого яру, який мав вивести його в степ.
14
Радомир Оснач саме прощався з директором школи, коли до кабінету зазирнула дівчинка і сказала, що його кличуть до сільради. Там хтось телефонує, здаєься з редакції.
— Мене? — тільки і встиг запитати Оснач.
— Вас, журналіста! — прокричало дівча вже з коридора.
Сільрада розташовувалася поруч зі школою, і через кілька хвилин Оснач уже стояв у кабінеті секретаря (що обачливо вийшов) і слухав, як телефоністка догукувалася когось там, в Одесі.
— Професіонале, ти? Розшукати тебе — ціла епопея!
— Невже це ти, Дмитре?! — Оснач одразу впізнав голос заступника редактора, проте відмовлявся повірити цьому. — Невже ти?! Як ти мене розшукав?!
— Та обдзвонив!..
— Слухай ... — не давав йому й слова мовити Оснач. — Ти навіть не здогадуєшсяя, який ти молодець, що зателефонував! Це ніби голос з іншої планети, іншої цивілізації!
— Невже все так кепсько?! Що там у тебе сталося?! — розривав трубку гуркотливий бас Дмитра Римаря. — Тільки все по щирості!
— Та нічого особливого! Все в нормі! Просто я радий чути твій голос! — Оснач справді радів, що чує голос цього хлопця. Зараз це справді був голос людини з іншого, звичайного, нормального, але давно залишеного ним світу.
— Ти, професіонал, щось не договорюєш! Справа в тому, що тут один ідіотик з цієї твоєї Рибані телефонував редакторові! Але йому не пощастило: трубку підняв я, в приймальні! Так от, цей ідіотик наговорив такого!..
— Його прізвище Вандевура? — запитавши це, Оснач виглянув у прочинені двері. Йому не хотілося, щоб при цій розмові були свідки.
— Во-во, щось схоже на Бандуру! — так і не зумів запам 'ятати його прізвища Дмитро. — То знаєш, що він сказав: що твій дід був дезертиром, і що він дивується, що ми наважуємося тримати таку людину в штаті редакції! Це, бач, політична короткозорість! Навіть за наших альтернативно-гласних, як вони зводили висловитись, часів.
— Знайома термінологія! Завтра він назве нас обох невикритими ворогами народу — і все стане на свої місця. Що ти йому відповів?
— Я відповів йому так, що дріт почав плавитися! Ти не скажеш, з якого барлогу виповз цей провінційний живодер?
— Обережніше: це завуч тутешньої школи! Про нього якраз і йшлося в листі, з яким я прибув сюди. Все інше — не телефонна розмова.
— Ну то поговори з ним без телефону. Бо він тут справді такого наплів. Це про твого діда, полковника — дезертир! Збожеволіти можна! І що ти там, мовляв, з колишніми поліцаями знюхався. А я читав твою повість, я в курсі, і сказав йому, що за кожне своє смердюче слово він відповідатиме перед судом! Ти чуєш мене?!
— Чую... — "Яке щастя, що він натрапив саме на Римаря! Повинна ж десь закінчуватися ця "рибанська трясовина"! Не може ж вона засмоктувати всіх і все навколо себе в радіусі двохсот кілометрів!"
— Після цього він почав заїкатися, зрозумів?! Він там що, вперто плутається в тебе під ногами? Заважає працювати?
— Це рідкісний негідник, Дмитре! Ти навіть не уявляєш собі, що це за тип! Із тих, із 37-го!..
— Ну й добре! Якраз для твоєї колекції, га, професіонале?! Я так і зрозумів, що недарма він зателефонував. Та ще й з райвиконкому. Не забув уточнити, що саме звідти. До речі, що там у тебе з цим хлопцем, Захаром, чи як його?..
— Готую великий нарис. Але все значно складніше, ніж я собі уявляв.
— А цей тип, що телефонував?.. Він — хіба не сюжет? Не бачив його, але відчуваю...
— Ти молодець, що розшукав мене! Знаєш, це, як ковток повітря для людини, що задихається! На твоєму місці сам я, звичайно, не розшукував би, полінувався!
— В цьому коріння твоєї сентиментальності! — прогримів Римар. — У лінощах! Може, підскочити до тебе?! Літаком, га? Ти скажи...
— Не варто, сам. Ні-ні, сам. Тут така трясовина! Не хочу затягувати в неї ще й тебе.
— Ну дивись! Тобі видніше. Коли повертаєшся?
— Мені потрібно ще два дні. Поза відрядженням.
— Отже, справді щось серйозне. Відрядження продовжимо. З шефом владнаю. І не пасуй перед цими Вадурами, чи як їх там, роби свою справу. Або, може, знаєш що?.. Перерви відрядження, повернись до міста. Обговоримо ситуацію, відпочинеш.
— Не можна переривати. Потім усе поясню.
— Тоді тримайся. І не дозволяй цьому типові диктувати тобі умови! Його часи минулися — дай йому зрозуміти це!
"Так, десь повинен бути край цій трясовині, — з полегшенням подумав Оснач, кладучи трубку і повертаючись до перерваної думки. — Десь повинен закінчуватися вплив цього маньяка від помсти. Не може ж він без кінця заражати всіх навколо недовірою, маніакальною мстивістю, заздрістю... Навіть у Кричинецькій безодні трапляються острівці й купини. Повинні вони бути і в трясовині, породжуваній навколо себе вандевурами".
Гриця він зустрів біля ніколи. Хлопець знав, що журналіст у сільраді і терпляче чекав на нього.
— Як твої справи, Гриньо-робінзон? — розсміявся Радомир, поплескуючи його по плечу. "Гриньом-робінзоном" назвала його Марія — Оснач пам'ятав це.
Хлопчина уважно глянув на нього. Він уже дізнався, що приїхав представник з району, сказали йому й про Осначевого діда— "дезертира", тому посміппті його не повірив.
— Тільки ви змогли б довести, що ті двоє десантників не були дезертирами, — похмуро мовив хлопчина. — І ви повинні зробити це. Крім вас...
— Усе буде гаразд, робінзоне! Не хвилюйся: Маркіян Маркіянович жартують. Жарти в них, правда... Але ти на них не зважай.
— Е, ні, Вандевура не жартує. І знайте: якщо ви не виправдаєте десантників, Маркіян Маркіянович усе село, весь район зуміє переконати, що вони справді були дезертирами. І тоді вже ніхто не повірить, що Захар Шаблюк повів фашистів у плавні не з бажання вислужитися перед ворогами. Навіть легенда про нього вмре. Про зрадників легенд не існує.
— Та заспокойся ти! — Оснач усе ще перебував у стані ейфорії, породженої розмовою з Римарем.