Бо тоді вони в розпачі билися б головою об стінку, дізнавшись, ким насправді слід вважати їхнього ( тоб-то, пробачте, нашого) Гомера.
Хоча даремне вони так переймалися б. Нехай прочитають, як Кобилюх підводить чи то нашого Степана Бандеру під санскрит, чи, навпаки, санскрит — під нашого ж таки Банде-ру, і заспокояться!
Виявляється, є в санскриті таке слово "ба-ндьяра", й означає воно "скарбниця, скарб". "То й що з того?", запитаєте ви. Е, не гарячкуйте. Свого часу в Одеському університеті ім. Мечникова працював викладачем наукового комунізму нєкій таваріщ Романюк. Так ось, будь-яке безне-винне запитання студента він сприймав як особисту образу, і завжди мав тільки одну, але вичерпну, відповідь: "Читай "Копитал", так усьо сказано!". Отож і я кажу: читаймо Коби-люха… А він, подавши санскритське слово "ба-ндьяра", пояснює:
" з розвитком нашої мови народ почав вимовляти "бандара", потім "бандера". Похідне італійською та іспанською мовами також "бандера", що там означає прапор"
Гаразд, у санскриті існує слово "ба-ндьяра", яке означає, "скарбницю, скарб"; в італійські та іспанській – дещо співзвучне слово, проте означає не "скарбницю", а "прапор". То якого ж лінгвістичного висновку від такого порівняння здатен дійти будь-який лінгвіст?
Якщо це справді лінгвіст, він дійде найбільш вірогідного в даному контексті висновку: маємо справу з досить віддаленим співзвуччям слів з різним значенням, яке спостерігається при порівнянні сотень інших мов і діалектів світу.
Але така відповідь викличе рішучий спротив у пана Коби-люха, який негайно визнає її непатріотичною. Тому що відповідь справжнього патріота має звучати тільки так, як вона відтворена в його праці "Праукраїна і санскрит":
"Отже, санскрит, — повчає він свого читача, — нам допомагає краще зрозуміти історію України та осіб, котрі творили цю історію. Це доводить, що праукраїнська мова в III-II тисячолітті до нашої ери була поширена на всю Європу" (?!).
І тут же: "Українська мова тим не подобається багать-ом нашим ворогам, бо вона утаємничує в собі не тільки найдавнішу велич нашої культури, але й виявляє семан-тику слів у нинішніх провідних країнах світу. І всю цю таїну слів зберігає наш український Санскрит"
Ось така ось лінгвістична "ба-ндьяра" у нас із вами вихо-дить; за Кобилюхом, ясна річ!
3
А тепер ще кілька зауважень…
Як уже мовилося, Кобилюх доводить до нашого відома цілком правдиву інформацію щодо того, що словник санск-риту став відомий у Європі лише 1762 року, "коли вже давно були створені і розбудовані майже всі відомі європейські мо-ви".
Одразу ж постає питання: як же, в такому разі, десятки народів світу примудрялися, як стверджує Кобилюх, форму-вати свої мови на кореневій основі "праукраїнського санск-риту", про існування якого навіть не здогадувалися? На основі того самого "українського санскриту", який, знову ж таки за Кобилюхом, в самій Україні давно, щоб так уже, пов-нословниково, не практикувався, а в Індії так само давно за-губився серед безлічі різномовних народів і племен?
А тепер звернімося до кількох постулатів, ґрунтуючись на яких, Кобилюх намагається переконати нас, що санскрит є українським; та що найдавнішою мовою з-поміж усіх вели-ких мов є… праукраїнська,
Так, справді, Кобилюх зібрав під однією обкладинкою ви-словлювання кількох вітчизняних та зарубіжних науковців, які з більшим чи меншим застереженням підступаються до думки, що цивілізація аріїв могла зароджуватися на просто-рах між Чорним морем та Карпатами, або ж у самих Карпа-тах. Зокрема, тут цитуються відомі висловлювання індуського науковця Маюмдара, який у праці "Історія та культура індійського народу" припускає "Україна більше, ніж усі інші держави Європи та Азії, може претендувати бути землею аріїв"; американського історика німецького поход-ження Герберта Мюллера, який констатує, що "найбільше вчених тепер вважають Україну правдоподібною батьківщиною індоєвропейців"; професора Сорбонни Гіршмена, котрий стверджує, що "материнською землею індоєвропейських народів є простори на північ від Чорного моря"… І таких висловлювань віднайдеться чимало.
Серед іншого, ХХ століття відоме тим, що в різних куточ-ках планети археологами було досліджено кілька стоянок первісної людини, які вимагають переписати усталену історію розвитку людства, схиляючи учених то до інопланетного походження сучасної людини; то до земного походження, але з привнесення цивілізаційних знань із кос-мосу. Все більше науковців доходить і до висновку, що наша планета пережила появу кількох мало поєднуваних, і майже не спадкоємних, цивілізацій, котрі існували незалежно одна від одної, не набуваючи спадковості в мові, знаннях та нау-ково-технічному розвиткові.
Чому я завів мову про це? Та тому, що одним із таких археологічних "клондайків" виявилася і стоянка поблизу се-лища Королеве на Закарпатті, віднайдена в 70-х роках мину-лого століття київським археологом Гладиліним. Про унікальність її свідчить той факт, що дослідники натрапили там на шістнадцять (!) культурних шарів, із знаряддями праці кроманьйонців, неандертальців та пітекантропів, найдавніші з яких сягають у давнину до мільйона років.
Знахідки цієї стоянки підтверджують версію щодо того, що карпатський регіон, і, зокрема, розташований в Україні Кар-пато-Подільський кряж, не зазнавав ні льодовикового періоду, ні потопу. Саме це й дало підстави кільком нашим науковцям стверджувати, що Карпати стали одним з оазисів, в якому виколисувалося сучасна індоєвропейська раса. Втім, задля справедливості, слід відзначити, що існує й інша теорія, — що арії просувалися не Карпат у бік Індії, а навпаки.
Проте, слідом за своїми попередниками, Кобилюх намагається довести, що мову та культуру, яка формувалася в Карпатах, претендуємо тільки ми, українці. Чому тільки ми? Чому-чому? Читайте Кобилюха, і зрозумієте, що в Карпатах могли жити і розвиватися тільки… праукраїнці! Щоправда, подібне твердження одразу ж викликає низку інших запитань і сумнівів.
По-перше, якби Кобилюх ретельніше поцікавився географією карпатського регіону, то відкрив би для себе, що він сягає земель, на яких живуть валахи, словаки, чехи, поля-ки, і що на території України припадає лише незначний відсоток цієї гірської країни.
Мало того, Кобилюх чомусь зосередив усі свої праукраїнсько-санскритські дослідження на розробці одного-єдиного джерела – вже згадуваного "Санскритско-русского словаря" Кочергіної, на яке він посилається сотні разів. Хоча саме російське походження цього джерела мало б наштовх-нути його на думку, що щось тут у його теорії праукраїнського санскриту, теорії первісності праукраїнської мови стосовно багатьох інших мов — не сходиться.
Висловлюсь конкретніше: якби Кобилюх не полінувався порівняти ті ж слова, які він вважає "праукраїнсько-санскритськими", зі словами інших народів, предки яких і досі живуть, або свого часу жили, в карпатському регіоні, то відкрив би для себе, що вони мають схожі понятті і в словацькій, чеській, польській, російській, сербській, словенській та всіх інших мовах балканських слов'ян.
Мені не раз доводилося зустрічатися з багатьма філологами, істориками та письменниками з цих країн. Вони пам'ятають, що їхні предки прийшли з Карпатії. І згодні з тим, що їхні мови походять від спільної слов'янської прамо-ви, незалежно від того, як ми назвемо її — санскритом, карпа-титом чи індоєвропіїтом…
Проблема в іншому. Ніхто з тих науковців-слов'ян, — та й не лише слов'ян, — не здатен збагнути: з якого це дива ми, українці, дозволяємо собі називати цю спільнослов'янську, індоєвропейcьку мову – "праукраїнською"?! Чому ми дозволяємо собі, як це робить Кобилюх, оголошувати санск-рит – "українським"? Хто, які такі історичні чинники, дають нам на це право?
Ми що, всерйоз намагаємося подавати світові розвиток індоєвропейської, а відтак і спільнослов'янської, прамови в той спосіб, що, мовляв, це тільки праукраїнські племена тво-рили повноцінну, праукраїнську мову, а всі інші, прасловацькі, прасербські, прахорватські, прасловенські… ба, навіть, — за Кобилюхом, — давньогрецькі племена, животіли безмовними, нібито вони в бога теля вкрали? Й отак, безмовно животіючи, чекали, поки наші предки-праукраїнці приїдуть до них на чумацьких возах та наділять їх мовою?!
Нехай не ображаються на мене лінгвісти-патрійоти, але, якщо ми зі своїми санскритологічними теоріями збираємося не на семінар психіатрів, а на семінар славістів, не кажучи вже про семінар індолінгвістів, то годі вдавати, що, сотво-ряючи світ, Всевишній був гуцульським вуйком з Карпат, і говорив коломийським наріччям. І припиніть витлумачувати словниковий запас санскритської мови за "Санскритско-русским словарем", методом "олівцевого втику" підганяючи при цьому слова, чи набір слів, санскриту під українські мовні поняття.
Покладіть перед собою тлумачні та перекладні словники хоча б із десяти слов'янських мов та двадцяти слов'янських діалектів… Ні-ні, ви все ж таки покладіть їх, та вдумливо порівняйте… І що з'ясується?
А з'ясується те, що всі наші ура-патріотичні екзальтації стосовно того, що санскрит подарували світові праукраїнці, і тільки праукраїнці; втім до дідька це "пра", просто "український санскрит, подарували світові українці, бо ніхто інший з народів на таке апріорі не здатний"! – виявляться всього лиш приємним лінгвістичним маренням.
Львів-Одеса,
листопад 2013 року
ГОЛОСАМИ ВІЩОЇ ДАВНИНИ
полемічні нотатки на полях давнописів
1
У статті " Ставропігійський друк "Слова о полку Іго-ревім…", я вже говорив про те, що прикладів літературного фальсифікату історія знає чимало, тому й полеміка стосовно "справжності" "Слова о полку…" виникла одразу після його першої публікації. Про те, наскільки гострою вона виявилася, свідчить вже хоча б стаття російського поета Олександра Пушкіна "Пісня про полк Ігорів".
"Пісню про полк Ігорів, — пише він, — знайдено було в бібліотеці графа О.І. Мусіна-Пушкіна і видано в 1800 році. Знавці, котрі бачили його, стверджують, що почерк його був півстатут ( в оригіналі статті – "полуустав" —Б.С.) ХV століт-тя. Перші видавці додали до нього переклад, загалом, задові-льний, хоча окремі місця залишилися темними або й зовсім незрозумілими.