Шукають довго, а знайшовши, оглядаються, де вони. Та довкола нікого і нічого не видко, тільки сумерк закриває ввесь світ від двох пар очей, як раніше закривав його від кожного зокрема.
Другої днини Грицько зник із заїзду, але не поїхав ще далі. Він заховався у селі Деревищі і ждав, щоб підсохли дороги.
Весна у 1431 році була напрочуд гарна, ясна, тепла, погідна. З часу приїзду Грицька у Деревище не впала ні краплина дощу, але вологи не бракувало ні на землі, ні у повітрі. Тому наввипередки розвивалося листя на галуззях, а фруктові дерева вкривалися цвітом за ніч. Наче білі сніжні кулі, стояли вони довкола хижин та насичували вечірній літеплий легіт солодкими пахощами. Над підсохлими полями буяв жайворонок та видзвонював веснянку, а ластівки низали повітря у всіх напрямках над полями та волами. Водяна птиця хмарами обсіла болота, озера, ріки. Качки та гуси, кулики, бекаси, гупала, пірникози, лебеді гніздилися та з криком, гамором, шумом і лопотінням крил зліталися на жир.
З вечірнім леготом плив десь з південного заходу якийсь таємничий струмінь життя, якусь нову мову винаходила собі природа, одягаючись у небачені, нові фарби, якісь нові почуття будилися у серцях. З голодними березневими вовками забулася крижана студінь зими та сонливість коротких похмурих днів, зривалася й душа до нового льоту у майбутнє. Голодний звір наївся і спочив, а зате олені, лосі, глухарі, чаплі наповняли ліс голосами пристрасті, яка охоплює ввесь світ і в якій міститься все його майбутнє. Тала земля видала безцінні скарби, які переховувала з осені у своїй скарбниці, а ясне сонце гріло та сміялося разом з квітками з останніх потічків жовто-брудної води. Забулися на хвилину безнадія і зневіра у народі.
Враз із леготом весни заговорили люди про війну, визвольну війну руських князів з Польщею. Раділи всі — бояри і мужики, раділи витіснені на передмістя українські міщани, яких католицьке магдебурзьке право викинуло поза межі міського життя. Одначе у цьому весняному зриві не було того, що обіцяла зима та провесна. Були це бажання, радощі, живе захоплення справою, та не було заклику до діла. Діло вмерло у крижаному холоді зими. Розтала земля, та не розтали душі князів-вельмож. Засвітило сонце, та не для всіх. Той, хто мав право й обов'язок рушити у бій за землю, яку оросив своїм потом та сльозами, не одержав дозволу оросити її ще й кров'ю. Князі заборонили мужикам хапатися за зброю, і мужики послухали...
Грицько їхав поволі, з села до села, обминав двори, посілля вельмож та князів, міста та биті шляхи. Манівцями прокрадався під Перемишль, бо там надіявся знайти боярина. Коли, однак, прибув у Вишню, почув від мужиків, що боярин зібрав велику рать і йде здобувати Перемишль.
"Звідкіля взяв він ратників? — питав себе Грицько.— Невже ж він, не ждучи дозволу великого князя, рішився з весною на самостійний виступ проти Польщі?" Аж засміялося щось у Грицьковому серці й проясніло від гадки, що, правду кажучи, таким самим володарем був би боярин Микола, Юрша чи Рогатинський, як і Свидригайло, ба, може, й кращим! А боярство завжди буде таким, яким захоче його мати володар...
Під час переправи через прибулу Вишню Грицько мало не втратив коня, але вже не запізнювався. Скільки міг, мчався вперед і, швидко минувши Мостище, наблизився до широко розлитого Сяну. Здалека бачив уже високий, укріплений баштами замок і надіявся, що другої днини зустрінеться з боярином. Знав, однак, що мужицькі ватаги держалися здебільшого горбків та яруг, а таких не було на схід від Перемишля. Зате досить їх було на південь, і тому звернув Грицько з дороги направо, у село Негрибку. Село те стояло саме край бойовища, яке стільки разів отекло татарською, угорською, польською та руською кров'ю. Грицько не знав цієї славної минувшини села, але знав, що там чимало могил, за ними ліс, а далі вже лісисті горби та темні яруги аж до мурованого стовпа. Там сподівався застати як не самого боярина, то принаймні сторожу.
Хто ж, одначе, опише подив Грицька, коли за переправою через бистротечний Вігор не знайшов ні живої душі в селі. Тільки голодні собаки вешталися по обійстях, але ні мужиків, ні жінок, ні дітей не видко було на вулиці.
"Що це за причина? — питав сам себе і не розумів, що саме могло статися.— Хати цілі, не спалені, значить, ворога тут не було, зарази теж ні?.." І раптом щось здавило груди мандрівника якоюсь дивною тривогою. Прожогом кинувся у ліс і їхав все вперед і вперед, ждучи, коли на тлі темно-синього неба замаячить високий мурований стовп. Вогке галуззя шмагало його по лиці, колючки рвали одіж, литовський коник, який привик до лісів, не вмів гаразд спинатися по обривах, спотикався раз у раз, але Грицько не щадив його. Аж ось виїхав з лісу якраз над дорогою, якою їхав колись полк Заремби у пагубну балку. І раптом помітив він червоне зарево. Було воно слабке, невеличке, тільки що пляма на краєвиді.
— Це Горохів хутір! — сплеснув у долоні Грицько.
Горохів хутір лежав у глибокому яру між Княжичами і Перемишлем. Хат було у ньому небагато, може, дві-три, і ті згоріли ще звечора, так що у кривавому зареві заходу з-під Мостищ не видко було місяця. Тепер тільки багаття жевріло серед зелені лісів, як хто дивився на нього згори. Ліворуч мерехтів на вершку могили мурований стовп.
В страшнім занепокоєнні пустився Грицько туди. Чвалом переїхав балку, в якій ще біліли порозтягані вовками та круками кінські кості, та став спинатися на протилежне узбіччя.
Раптом почувся різкий голос.
— Стій! Хто ти?
І вмить кільканадцять темних постатей оточило вершника.
— А, це ти, Грицьку? Злазь з коня, далі не поїдеш! — заговорив знайомий голос.
— Коструба! — пізнав Грицько товариша.— Де боярин?
— Або ще у шляхетському пеклі, або вже у небі.
— Як? Що ти верзеш? Він гине, а ви тут...
— А ми тут! — відповів Коструба.— Саме тому він гине, що ми тут, а якраз тому ми тут, що він згинув.
— Дотепів тобі забаглося! — гримнув на Кострубу Грицько, але замовк, коли глянув на мертвецьки бліде лице приятеля.
— Еге ж, дотепи мені в голові! — відповів нібито спокійно.— Ми всі страх які дотепні, так що аж у ліс заховалися та, наче лісовики, лякаємо людей.
— Скільки вас?
— Ми всі!
Грицько відсахнувся.
— Як усі? Дві тисячі чоловік? — питав у найбільшому подиві,— боярин згинув, а ви тут, у лісі, на страхопудів засіли. Як це розуміти?
Мужики, яких назбиралося за цей час кількадесят, мовчали, потім Коструба заговорив, вказуючи на виднокруг понад лісом у південно-західній стороні.
— То відповідь на твоє питання.
Над лісом зарожевіло небо. Зразу тільки легкий відблиск, наче сходячого місяця, витав на небі, але він ширшав чимраз більше, доки ввесь горизонт не залився кров'ю.
Довгу хвилину дивилися мужики на місяць і тільки час від часу підіймалися їх груди зітханням.
— Пожежа! — процідив крізь зуби Грицько.
— Княжичі і Корманичі горять! — відповів Коструба.— Це Заремби робота. Помста!
— А боярин?
— Пропав! Ляхи схопили, як ми колись Зарембу.
— Пропав! Пропав! — заговорили мужики.— Царство небесне героєві! Великий чоловік був. Не видавав нашого брата. Дарма що боярин.
— Ба, й між боярами люди бувають і між князями! — підтвердив Коструба.— Біда тільки, що не всі йдуть із народом.
— Годі, браття, до чого бик навик,— зауважив хтось.
— Ба, коли навик до лихого, то батогом його, як і боярина! — гукнув Грицько.— Дайте-но їсти та розказуйте, що сталося. Бачу, щось страшне. Та хоч би й найгірше, розповідай, Кострубо! Ти тут найбільш тямущий.
— Еге ж, тямущий, тільки чорт у хвості більше має глуздів, ніж я тепер у маківці. Ось дайте йому, хлопці, попоїсти, а я розказуватиму про все.
Грицько сів під стовпом і гриз хліб та сир, який подали йому ратники, а Коструба тим часом розказував про події останніх днів.
— Ти знаєш, брате, що ми вирізали ввесь полк Заремби, так що ні хвоста від нього не залишилося. Одного тільки Зарембу спіймали і замкнули у старій кузні біля двора. Та він, сучий син, видко, знається з нечистим, бо наступної днини і духу його не було у кузні, хоч ми й обставили її довкола ратниками...
— Його звільнив Скобенко! — пояснив Грицько.
Коструба аж стиснув кулаки.
— Скобенко, кажеш, а звідкіля ти це знаєш?
— Від нього самого.
— А чому ж ти не вбив його, як дізнався? — гукнуло кілька ратників.
— Для чого? — здвигнув плечима Грицько.— Самі кажете, що тут була нечиста сила. Іменно вона вселилася у Скобенка, і він скривив душею! Не кляніть його і не карайте! Більші й розумніші за нього виявились слабшими від шляхетської лесті, а за дівкою не один не тільки ноги зірвав, а й голови збувся.
— Мудро говорить! — почулися голоси.
— За дівкою, кажеш? — заговорив Коструба знову.— Ну, я так і знав, що це щось несамовите. Де дідько сам не годен, там пішле бабу... Досить, що Заремба втік. Боярин вельми цим зажурився і велів іти по слідах. Сліди вели просто у Перемишль, а втікачів було двоє. До Перемишля манівцями нема і півтори милі — пропало все!
Ми розставили варту по усіх дорогах, а боярин почав скликати на рать околичних бояр. Обіцяв їм бойових коней та зброю побитих ляхів. Приїхали бояри, оглянули її і аж очі засвітилися в них до ясної зброї. Пішла чутка поміж боярством, що буцімто зброю прислав князь і обіцяє її тому, хто носити її буде в його службі. З того часу день у день зголошувалися бідніші бояри до служби. За ними пішли і багатші, та ці соромилися брати даром зброю і прибували збройні, разом з своїми дружинами. Набралося у нас комонників до шістсот. Вони гуртками їздили по битих шляхах і не перепускали до Перемишля ні припасів, ні збройних дружин. У городі почався голод, управа посилала послання за посланням:
"Кажіть, мовляв, чого вам треба, беріть і йдіть собі до чортової мами".
Боярин засміявся:
"Хай, каже, Заремба повернеться у кузню, то й добре". Ковтуни, може б, були видали, та королівський каштелян не теє. І так було аж до вечора. Саме вчора вдосвіта вийшла з міста ціла юрба напівдохлих від голоду людей. Ми оглянули її як слід і пустили з богом у Ярославль та Дубецько. Тоді каже боярин: "Ось поки ті втікачі розкажуть за Сяном у Малопольщі про перемишльську нужду, треба нам буде захопити город і замок". Саме помітили ми на шляху величезну товпу людей і гадали зразу, що це їх підмога до Перемишля.