Жаїра. Том 2. На волі

Татаурана ледве виборсається з неї і починає силуватися наново, але завжди з тими самими вислідами. Йому здається, що це триває вже цілі віки, він мучиться, пручається, протестує — але дарма.

І лише інколи приходить момент чисто райської роз­коші — тоді, коли до уст його торкаються вінця посудини, повної цілющої вогкости. Тоді Татаурана п'є жадібно й довго, ковтає, не зважаючи на наростаючий біль у грудях, бо біль — це ніщо у порівнянні до мук, що їх спричинює спрага. Напившись, він хвилину прислухається до жарини в грудях і злорадно стверджує, що ця жарина шипить, погасаючи, і на якийсь час звільняє його від терпінь. Він через силу розплющує повіки і завжди бачить над собою або райдужно-блакитний погляд Тіні, або повні любови темні зіниці Ірасеми. Його щось питають, але він не розу­міє. Він лише неспокійно водить очима довкола, шукаючи ще одних зіниць — темних також, але тих, у куточках яких спалахують таємничі іскорки. І їх не бачить. Татаурана хоче спитати, чому їх нема, але спитати не може, бо зараз же насувають інші питання, інші думки, інші бажання, а за ними наступає червоний хаос.

Триває пекучий біль у грудях, триває хаос, триває нерівномірне погойдування, і Татаурані хочеться кричати. Він навіть підіймає берло й наказує болеві затихнути, хао­сові — упарядкуватися, погойдуванню — припинитися. Бо ж це нестерпно, Татаурана не може цього витримати!

Але він не знає того, що в руках у нього нема ніякого берла, не знає, що його самого, важко пораненого в груди, несуть на зміну в ношах по четверо мужів — Татаурана не знає нічого. І його, завжди такого діяльного, обзнайомленого з усіма подробицями життя племени, і передбач­ливого, теперішня несвідомість мордує нарівні з ранами в грудях. Але він і того не знає також. Він лише відчуває неспокій, відчуває брак чогось надзвичайно важливого в свідомості, і це примушує його весь час нервово кидатися в ношах.

Часами погойдування припиняються, і тоді біля Татаурани звучать знайомі голоси і похиляються знайомі облич­чя. В уста вливається сама свіжість, а на пекучу рану в грудях лягає щось таке безконечно лагідне, прохолодне і заспокійливе, від чого жарина погасає зовсім. Розплю­щивши очі, Татаурана бачить темряву, або синю безодню зоряного неба, і на якийсь час відчуває величезну, просто неймовірну полегшу. Знаючи, що ця полегша тимчасова, він усіми силами старається пригадати собі все, чого йому так бракує і що викликає в нього гнітучий неспокій. Але квола думка безсило кидається в розпаленій голові, ділить­ся, кришиться, і врешті розчиняється в червоному полум'ї. З того полум'я лише часом вискакують окремі ви­разні постаті, що їхні імена намарне намагається прига­дати ранений вождь, або, навпаки, зринають імена, які не відтворюють ніяких образів.

"Макуко, Макуко, Макуко..." — розпучливо шепчуть уста Татаурани, а мозок намарне силкується представити особу, з якою пов'язане це ім'я. Потім, навпаки, зринає в уяві молодий чоловік-індіянин в одежі білих, з блиску­чими мідяними ґудзиками, але ім'я його розпливається в червоному хаосі. Пов'язати одне й друге в цілість Татаурана безсилий. Імена відділяються від осіб, події — від своїх назв, і це все йде врозтіч, крутиться, мішається і сполучується в чудернацькі комбінації.

Татаурана мучиться. З червоного полум'я він раптом падає у смолисто-чорну прірву, а звідти — знову повер­тається до хаосу. Тоді скачуть перед ним імена без своїх носіїв, з'являються люди без імен і окремі сцени. Ось мо­лодий Маріо — начальник юнацької стежі, що приносить вістку про наближення ворога. Татаурані ясно представляється цей статний, розумний юнак, навіть виразно бри­нить у вухах його голос:

— Ворог пройшов просмики між горами і йде на оселю ґвалашів!

Але він ніяк не може собі пригадати імени того юнака. Коли ж пригадує ім'я, не знає до кого воно відноситься, тим більше, що серед Аресів є два Марія: старий і молодий.

"Маріо, Маріо..." — шепоче Татаурана і, відразу за­бувши ім'я, пригадує собі нервову, рухливу постать, освіт­лену червоними відблисками багаття, і казку про ягуара й оленя.

"Ах, це не те!" — крутить нетерпеливо головою хворий.

"Ворог пройшов просмиками між горами і йде на оселю ґвалашів!" — знову бринить в вухах знайомий голос.

Татаурана радіє, бо це врешті те, що йому потрібне.

"Так, ворог іде на оселю ґвалашів, — гарячково думає він. — Ґвалашам треба помогти... Ось він зараз збереться і піде. З ним підуть... Ах, але ж уже не треба йти, вже ж ходили!"

Татаурана пам'ятає навіть, як розмовляв з морубішабою ґвалашів... Як то йому на ім'я? Ну, такий високий чоловік, який хитро заскалює око!

"Шіріріка... Шіріріка... Що це за ім'я?" — намагається пригадати Татаурана, враз забувши, що Шіріріка — це морубішаба ґвалашів.

І знову нагромаджуються окремі картини, лізуть одна на одну і все плутають.

"Каяпоси, каяпоси... — маячить Татаурана. — Треба повідомити каяпосів! Ґвалаші, каяпоси і ми — всі три оселі разом — розіб'ємо ворога... Треба зараз же йти до кая­посів... Але, як же це? Вони відмовились... Вони не хотять... Ні, не відмовились, вони ось разом з нами... Билися і від­мовилися, чи відмовилися і билися? Що було раніше, а що пізніше? Було, чи буде? Каяпоси... Каяпоси... Ах, вони спо­чатку відмовилися, але потім прийшли на самий кінець бою! Так, вони прийшли після того вже, як упав великий Асу і молодий Маріо, коли пробили списом Жоасанона і роз­кроїли голову завжди вайлуватому Тадеєві, коли конав Жозе, а в мене так страшно боліли груди... Каяпоси, ско­ріше! Приходьте скоріше на допомогу, бо ми самі не дамо ради! Чи ви не бачите, що ворог нас перемагає?! Чому ви відмовилися стати з нами до спільної боротьби?! Чи ви ж не бачите, як ми падаємо один по одному?! Наша кров на вашому сумлінні! О, каяпоси, чому ви так пізно прийшли?! Он, дивіться, отой, що в брунатній куртці з блискучими мідяними ґудзиками... Як то йому на ім'я? Мій Боже, та отой самий, що був колись моїм приятелем і прийшов мене попередити! Гляньте, як він б'ється! Він мститься на ґвалашах за знищений відділ і виряд... Це він привів сюди ворога! Тримайте його, тримайте! Він тікає! Ловіть, дер­жіть, не пускайте, бо він вернеться знову! Втік! Ви пу­стили його... О, каяпоси, чому ви відмовилися?! Ні, ви не відмовилися, ви ще прийдете, правда?"

Знову клубочаться думки, як червона пара над казаном з дивним варивом, і Татаурана губиться в них, захли­наючись від задухи. А потім перед ним зринає картина оселі ґвалашів у проміннях сходячого сонця.

Ворог не знає, що жінки й діти під прикриттям ночі виведені в безпечне місце, а ґвалаші з аресами, поділив­шись на дві рівні частини, засіли обабіч оселі за горбами.

Ха, може нападати!

Він підпалює оки вогненосними стрілами і рве в на­ступ, але його удар потрапляє в порожнечу.

Ха-ха-ха!

Тепер разом, разом! Оточуйте з усіх боків і бийте! Бийте нещадно, брати-індіяни, бо ворога більше, ніж нас! Дивіться, дивіться, скільки їх! Білих, індіян і мамелюків! Бийте! Бачите, вони вже розгубилися, вони не сподівалися засідки і думали заскочити нас неприготованими!

Вогонь і жар палаючих ок, крики, кров, хряскіт ла­маних костей — жах!

Пробуджене сонце блідне з переляку, мліє і починає падати з неба. Нижче, нижче, стає все гарячіше, сліпучіше, зближається зовсім і врешті падає на груди Татаурані. О, Боже, як воно пече!

Плач. Хто це так плаче? Чого заводить? Ах, це ж хова­ють мертвих! Засипують землею великого Асу, молодого Маріо, Жоасанона, Тадея, Жозе... Але, як же воно? Хіба їх уже не поховали? Чому ж знову голосять?

Каяпоси, каяпоси, чому ви так пізно прийшли, чому відмовилися?

Що? Ви хочете, щоб ми пристали під берло вашого морубішаби тільки тому, що вас більше? Ні, ми не згодні! Ви хочете миритися з ворогом, а ми — ніколи! Ви непевні, каяпоси: сьогодні так, а завтра інакше. Ні, ми до вас не пристанемо! Ми йдемо геть звідси. Ви ж чули? Ранені бандейранти кажуть, що за ними сунуть відділи Антонія де Лара і Фернанда Барретеса. А Макуко також утік і він ще повернеться. Ми мусимо відступити. Треба тільки скли­кати раду племени...

Ґвалаші, приєднуйтеся до нас! Ваш морубішаба мертвий. Ходіть разом з нами! Не хочете? Ви хочете бути ра­зом з каяпосами? Ну що ж — ваша воля! Ми не наполя­гаємо. Для нас ліпше менше людей, але певних. Коли хи­таєтеся — не треба... Ми підемо самі...

Раду, треба скликати раду племени!

Але Жаїру не можна до неї допустити. Вона — дів­чина. Вона має такі гарні темні очі, в куточках яких горять і тануть таємничі іскорки, але ті очі непевні. Їм не можна вірити.

Тіне моя, чому вона не має твоєї душі?!

Вона взагалі не має душі. Бо чому ж не приходить? Чому не схилиться над ним і не покладе прохолодної до­лоні до його чола, до його грудей. Адже бачить, що його так пече, так болить! А казала ж, що буде його джерелом, його піснею...

"О, Жаїро, прийди! Я так хочу пити! Ти ж — моє джерело, не правда? Так, ти джерело... Але твій струмок гарячий і червоний, мов кров. Він ще більше розпалює спрагу і пече, коли треба прохолодити... А Тінь — добра. Вона хоронить перед спекою і все має біля себе свіжий, відживлюючий напій"...

"Тіне моя, чому вона не має твоєї душі?!"

"Хто мене гойдає й штовхає? Спиніть забаву — мені боляче від того! Ареси, не жартуйте, дайте мені спокій! Ви вже не слухаєте мене? Тіне моя, скажи, щоб мене не гойдали й не штовхали, бо мій голос уже не доходить до мужів племени! Пити! Я хочу пити!"

А тим часом сумна валка з великими, просто нелюд­ськими зусиллями пробивалася на північ. Минуло вже кілька днів, як ареси залишили спустошену долину, на якій жалібно курилися до неба останки дотліваючих ок — немов би піднімали скаргу на суд Всевишнього.

Твердо ступали мужі, стиснувши зблідлі і пошерхлі уста й суворими очима задивившись уперед, покірно йшли обтяжені клунками й малятами жінки, здавлюючи сльози в грудях, дріботіли розгублені й налякані діти, лі­ниво пленталися коні й мули, похиливши вниз голови, — ніби журилися враз із людьми. Віддані, добрі й нещасні тварини! Вони були пов'язані парами, а поміж кожною парою звисали ноші, з яких невпинно вихоплювалися скрикування й болісні стогони. Крім того, на кожному коні й мулі сиділи вершники, позамотувані бандажами, крізь які просочувалися червоні плями.