Путівець, що вів до села, був безлюдним і патріархально-мирним, село — заспаним, навіть невеличка череда — кілька корівчин і гурт овець та кіз — існувала якось ніби сама собою: пастуха біля неї не видно було, та й нікуди вона не рухалася, наче на полотні пейзажиста. Споглядаючи цю сільську ідилію, Осначеві просто не вірилося, що ще півгодини тому тут лунали голоси ворогів і постріли, що тихими очеретами скрадалася смерть.
"Знати б ще, де зараз Марія? Хутір фашисти не спалили — бачив би дим. А не спалили — тому що лишили засідку. Чатують на хуторянку. І на десантника".
Очеретами, скрадаючись, Оснач добувся хутора і хвилин двадцять пильно придивлявся до хати Куденка, інших будівель, дослухався, чи не долине звідкись голос, якийсь підозрілий звук. Тільки переконав-
шись, що хутір безлюдний, наважився увійти в нього. Хата рибалки була відчинена навстіж. Уже й першого погляду було досить, щоб зрозуміти, що карателі пограбували її. А все, що лишилося, побили, або звалили на купу посеред кімнат. Чому вони не підпалили її, збагнути цього Оснач не міг.
На кухні йому трапився шматочок зчерствілого коржа, і тільки тоді він по-справжньому відчув голод,страшний нестерпний голод, якого здатна відчути тільки людина, котра дві доби не мала в роті й крихти хліба. Одразу згадав і про те, що десь у плавнях залишилося кілька банок консервів. А згадавши, поклав корж у кишеню і побіг до півострівця, з жахом думаючи, що він робитиме, якщо консервів там не виявиться. Одначе всі три банки, які вони зі старшиною залишили собі на дорогу, були на місці. Побачивши їх, десантник аж затанцював від радості. Так чи інакше, йому треба було дочекатися вечора в плавнях, й оскільки часу ще було задосить, Оснач вернувся з консервами на хутір. Нехтуючи небезпекою, розтопив у печі, закипятив чай і влаштував собі королівський обід.
Отой коротенький півгодинний сон, якого Святослав подарував собі на острові, не приніс відпочинку, і він усе ще почувався стомленим. Трішечки повагавшись, вирішив, що найкраще буде, якщо підніметься на горище, де Марія колись вимостила для нього і старшини лежанку. Звідти і за путівцем можна буде поглядати, і подрімати, якщо доведеться, й захищатися.
Може, з годину десантник справді сидів біля віконця, вдивляючись у путівець, але досить скоро замріявся і йому почали пригадуватися то усміхнене обличчя Мари, то насмішкуватий голос старшини, нібито й досі чув його там, лежачи на приморському узвипптті, за кілька кроків од фашистів; то стривожені очі матері, якими запам'яталися відтоді, як прощалася з ним біля військкомату.
Засинав Святослав уже тоді, коли в очеретяну стріху вдарили перші важкі краплі дощу. Йому здавалося, що він усе ще на острові, в курені, й ось-ось, сюди має зазирнути Романчук. Йому й снилося — озеро, пліт, якого вони зі старшиною все ж таки змайстрували, зваливши для цього дві верби, і яструб, що невідомо чому все кидався і кидався на старшину. Романчук відбивався від нього прикладом і щось гукав йому, Осначеві. Можливо просив допомогти. Але Святослав уже стояв на плоті, що відносив його все далі й далі від острова.
Старшина відбивався від яструба і все ще гукав свого бійця. Одначе, прокинувшись, замість голосу старшини, Оснач виразно почув, як хтось вигукував по-німецькому: "Гер обер-лейтенант. Гер обер— лейтенант! Тут валяються пусті консервні банки!"
— Російські?
— Ні, здається, румунські, — відповів той же голос по хвильці мовчання.
— Тоді якого дідька?! Наші союзнички обжиралися!
На якусь мить Святослав знову заплющив очі, намагаючись або втекти у свій "очеретяно-острів'яний" сон, або ж остаточно прокинутися, щоб не чути цих лайливих голосів. Але й крізь дрімотину до нього долинали голоси німців, які неквапно, по-господарськи, розташувалися на постій.
Обережно, намагаючись не шарудіти, десантник підповз до відчинених дверцят і визирнув. За три кроки від приставленої до горища драбини стояли двоє німців. Вони курили, дивилися на озеро і вголос мріяли про те, що непогано було б покататися на човні та наловити риби. Неподалік, біля лабазу, гуртувалося ще кілька солдатів, а з-за рогу будівлі виглядав кузов машини. "Скільки ж їх тут?! Невже цілий взвод? Так, солдат звертався до обер-лейтенанта, отже, щонайменше взвод".
Ще коли вони переховувалися тут разом із старшиною, Святослав пробив у стрісі невеличкий отвір, через який можна було бачити все, що діється у дворі, перед ганком. Зараз він найбільше побоювався, щоб у хаті не почули якесь підозріливе шарудіння на горищі, тому до отвору цього наближався надзвичайно повільно, а припавши до нього, заскреготав зубами: біля лабаза стояли аж три машини. У дворі повно німців: одні мудрують біля техніки, інші вовтузяться біля похідної кухні, ще інші оглядають лабаз, покинуту хату сусіда Крижаня, чи просто тиняються понад озером.
Єдине, що трішечки заспокоювало Святослава, — з усього було видно, що прибули сюди німці не як карателі, і можливо, навіть не здогадуються, що недавно тут неподалік, на озері, тривав бій з десантниками. Скоріше за все, офіцер скерував сюди колону, тільки тому, що натрапив на озеро і хутірець на своїй карті. Втім, для Оснача це вже не мало ніякого значення, як саме вони натрапили на цю райську місцину. Весь ідіотизм його становища полягав у тому, що він знову опинився у пастці. І вибратися з цього горища зможе тільки вночі. Але до ночі його неминуче виявлять. У хаті місця всім не вистачить, отож кілька солдатів обов'язково спробують розташуватися на горищі. А в магазині його шмайсера десять патронів. Всього-на-всього десять! На якихось три хвилини бою.
Оснач знову перебрався поближче до драбини, поклав біля себе автомат, поруч нього — видобутий з-за халяви ніж. А намацавши біля стегна товстий, схожий на розігнуту кочергу, прут — переклав поближче до дверцят і його.
Сонце вже хилилося до обрію, одначе проміння його все ще сушило прибиту коротким дощем степову землю, і, нервово поглядаючи на нього, Святослав з сумом думав про те, що чекати сутінок доведеться ще довго, занадто довго, бо кожна хвилина правитиме за вічність.
Святослав бачив, як німці вечеряли, бачив, як один із них, унтер— офіцер, чи, може, фельдфебель, наділяв кожного порцією шнапсу, чув, як збдьорені спиртним, німці заходилися наспівувати, аж поки офіцер не гаркнув: "Припинити!"... За цей час солдати десятки разів проходили повз драбину, якийсь лисуватий пузань навіть хвилин десять сидів на нижньому щаблі, проте жодному поки що не спадало на думку піднятися і глянути, що там на горищі. Не спадало, мабуть, тільки тому, що дверці були відчинені і до них вела драбина...
Нарешті сонце зайшло. Долину і плавні облягли сутінки. І тільки десь далеко, біля того берега, плесо озера ще висвічувало проміння вже невидимого звідси сонця, а здавалося, що то занурилося в озерну глибінь саме світило. Тепер воно відкривалося Осначеві осяйним віщим знаком. От тільки що він віщував: довге й щасливе життя, чи близьку смерть?
Тим часом німці почали готуватися до відбою. Хто ладнався спати в критих машинах, хто в хатах, кілька чоловік понесли шинелі в лабаз. Одначе горище інтересу в них поки що не викликало. Поки що... То, може, спробувати зараз? Влучити момент, миттю скотитися драбиною вниз і проскочити в палвні... Чи вдасться?
Вартові — он вони: один прогулюється вздовж озера, щоразу проходячи повз драбину, другий — узвишшям, третій — поза машинами. Німецький офіцер, очевидно, вже мав достатній окупаційний досвід, набутий десь в інших, "партизанських", краях, і волів застрахуватися від несподіванок — виставивши аж трьох вартових.
Поволі спливав час, а спускатися з горища все не можна й не можна було, Святослав розумів, що він втрачає свій останній шанс, але вдіяти нічого не міг. Ось нарешті і "його" німець. Це був дебелий чолов'яга, в руці якого автомат здавався дитячою іграшкою. Оснач бачив, як, перекинувши шинель через плече, цей унтер-офіцер сміючись підійшов до вартового, запрошуючи і його переночувати на горищі, а потім, притиснувшись до дощок біля дверцят, стежив, як німець безпечно піднімається драбиною, тяжко відхекуючи і налягаючи на щаблі так, що ті ледве витримували його. Добувшись дверцят, унтер-офіцер спочатку вкинув на горище шинель, за нею автомат, а тоді вже почав залізати й сам, і робив це довго й невміло, не взмозі перекинути своє грузке тіло через поріжок. А коли чергова спроба нарешті вдалася, Оснач, вискочивши з-за комина, з усієї сили вдарив його прутом по потилиці. Німець приглушено зойкнув і це примусило десантника завмерти, але, на щастя, вартовий, що вже далеченько відійшов од драбини або не почув, або ж не надав тому зойкові ніякої уваги. Оснач обережно відтягнув обм'якле тіло унтер-офіцера трохи далі від дверцят і знову прислухався. Ні, біля драбини нема нікого. Тепер не можна було гайнувати ні хвилинки.
— Як там справи, Фрідріх?!
— Чудово! — приглушено пробасив Святослав по-німецькому, поспіхом переодягаючись в форму унтера.
— Туди б ще гарну румуночку, таку, як, пригадуєш, у Бухаресті?!
— Іди до дідька! — так само неголосно й невиразно пробубонів Оснач, одягаючи френч прямо на тільняшку. Якщо йому вдасться пробратись до своїх. Вона повинна буде стати його "посвідченням".
Вартовий розсміявся і побрів було далі, але раптом зупинився, постояв і знову повернувся до драбини.
— Слухай, Фрідріху, там для мене місце знайдеться? Коли мене змінять...
— Ні, — буркнув Святослав, відчуваючи, що нерви його напнуті до останньої миті, а горло судомно перехопило — так боявся, щоб німець не визначив по голосу, що говорить з ним не Фрідріх.
— Нічого, знайдеться! — знову розсміявся вартовий, — з мене пляшка молдавського вина. — І теж почав підніматися.
Зачувши рипіння щаблів, десантник підступив до отвору і завмер. А тільки-но в ньому з'явилася голова вартового, теж щосили вдарив його прутом. Цього втягувати було важче, і коли Осначеві це нарешті вдалося, він відчув, що від страху і надлюдського напруження все тіло його зійшлося потом.
Тепер уже залишатися тут не можна було ні хвилини. А чоботи унтер-офіцера, як на те, виявилися завеликими. Хоч як не хвилювався Оснач, йому все ж таки вистачило волі роззути й вартового.