Ще з більшим подивом відчула, що відновила рухи, не зовнішні, а внутрішні, наче не з нею діялося, а з якоюсь іншою, зомбованою. Валентин аж очі заплющив – виявляється, як він мало знав про жінок, особливо про дівчат з курсу.
Вона ширше одкрила ніздрі й подала пляшку дівчатам:
– Вип'єте?
Ті б відмовилися в іншій ситуації, але перед старшою не змогли, й мало не вдавились, чи то вином, чи то димом. Одкашлялися лише коли постукали одна одну по спині.
– А ми йдемо й дивимось, хто це чужі на нашу площадку ходять, аж бачимо, а це свої, ой, ха.
Зрозумілою була образа за майданчик, адже геть недавно вони тут гралися в пісочку і на гойдалці, і на драбинках.
– Я ось усе хотіла спросить, – обережно затягнулася Катя, – ви будете красить в под'єзді, чи тіко біля собственних дверей?
– Ще не рішив, – Валентин зробив усе, щоб не здригнутись, бо Свєтка не на жарт обтисла.
– Дак ви рішайте цей вопрос, бо всі кажуть, що скинемося, а нада щоб ти взнав у папки, в якому магазині він краску брав, бо буває купиш, і тоже зелена, а не така само, узнай, щоб краска була общого цвєта, не тягніть, добре? Спитай у батька.
Во, малеча, ще вчора гралася у пісочку, а тепер на "ти".
– Я спитаю, добре.
– Тут іще собирають гроші рятувать ветерана, бо про нього всі забули, – не вгавала Катя, – він десь там воював, і забули.
– Од чого рятувать? – мало не простогнав Валентин.
– Од собственних нервів, він уже всіх задовбав.
– А ви самі чого не п'єте? – повернула пляшку Надя. – А то невдобняк, бо ми все вип'ємо, – засміялася вона й теж обережно припала до цигарки, але не закашлялася, дуже приємно було школяркам поспілкуватися з дорослими.
Він прошепотів:
– Ви, дєвочки, ето, а батьки знають, що ви курите?
– Ой, можна подумать, – Надя хотіла казати про те, що тут часто в альтанку приходять якісь і не дають нормально покурить людям, але вмовкла.
Валентин несподівано подумав: чи здогадуються ці двоє, чи просто прикидаються? Бо Свєта враз затягнулася глибоко й несподівано відчула обертання голови, він потрактував це по‑своєму і хотів порадіти, але знову стримався. Свєта спробувала вийняти цигарку з рота, але не влучила пальцями. Валентин їй допоміг.
– Дєвочки, ви б ішли, – мовив він.
– Чого? Шо ми, не в себе вдома?
– Та ні, – затягнувся Валентин, – нам просто треба поговорить.
– А, дак ми отойдьом, шоб не мішать, – буркнула Надя й обидві подалися на гойдалку, докурили мовчки, потім пішли.
* * *
– Толя!
А тоді знову:
– Толя!
Весь двір ставав потроху Тольою, бо зараз Нінка покричить із вікна, потім вийде надвір і продовжить. Кожен тоді думав, чи вони нормальні?
– Толян, це тебе, – стомлено блимнув на нього ліхтариком Сява, бо голос матері наближався до їхньої загородки.
– Сюди не загляне, – буркнув Толя і ввімкнув лампочку свого, – не догадається.
Хоча голос наближався, доки не прозвучав згори на сходах.
– Шухерись! – прошепотів Сява і хлопчики виштовхнули Толю з закомірка; той мав півсекунди, щоби вибігти з підсобки і проскочити за ящик з піском.
– Толя? – невпевнено зазирнула мати за двері в темряву, що Сява од несподіванки натиснув на ліхтарик і він кволо блимнув.
– Так ось ти де... – вона намагалася прозирнути підвальну мряку, – мама кличе їсти, а ти он який. Охолоне!
– Не охолоне, – буркнув Сява і всі інші закивали головами, – бо його тут нема.
Ніна не вірила, тим часом за її спиною якась тінь шаснула підвалом з‑за піщаного ящика й нечутно ковзнула сходами нагору.
– А шо ви тут робите, інтересно? – вона обсмикнула халатика і стояла.
Так довго, що очі почали звикати до пітьми.
– Шо‑шо, – пробурмотів Валерка, – свічки палим, фанарики, штаб охраняєм, – соромно було зізнатися, але це була правда, бо сиділи мовчки й тихо мріяли про Катьку, старшокласницю з цього ж парадного; вважалося, що вона коли‑небудь сюди зазирне.
– Курите? – не здавалася Ніна, – Ану, дихни.
Вона по черзі й повільно наближалася упритул до кожного, і з подивом відчула, що помилилася.
– Толя, – сказала вона до купи мітел, старих і нових, звалених в кутку. Нахилилася перегрібати, аж утратила рівновагу і впала. Хотіла встати, однак коліна ковзали по мітлах, од чого вона ще дужче заголилася.
– Поможи встать, вирячився, – наказала вона.
Промінь ліхтарика ковзнув голими ногами, завмер.
Сява нахилився, і не взяв за руку, а поклав долоню на стегно. Йому заціпило.
Тоді він поклав другу долоню. Хотіла щось казать, але в горлі стало так само тепло, як і під долонею, тому лише хрипнула, капці ковзнули додолу. Сява увімкнувся, неначе ліхтарик. Решта з подивом дивилися на чудо, а коли вона спробувала сіпнутися, вхопили її і притисли, почали хапати, хто за що міг.
...Толя вже доїв котлету і, захлинаючись компотом, побіг надвір. Шарпнувши двері "штабу", з подивом зазначив, що вони якось заплішені зсередини й шурхіт там припинився.
Він забув пароль, бо був тут наймолодший і тому мовив:
– Свої.
– Якого ти? – двері неохоче прочинилися, звідти протиснувся Валера. – Ану, котись.
І боляче штурхнув малого, що той опинився аж під ящиком із піском.
– Ану, котись! – узяв його за комір Сява і витягнув з‑за ящика з піском. – Щоб духу твого тут не було, всю маліну нам завалив.
Образа обтисла малого, він стримався, а заплакав лише надворі. Посовався порожнім подвір'ям, а потім посунув до хати з надією щось побачити по тєліку.
– Толя! – нарешті почули вони наступного дня. Голос наближався.
– Толя, – мати спустилася до підвалу й одчинила двері в тишу. Таку гучну, що не почула, як син Толя крадькома ковзнув сходами нагору. – Толя, – вступила вона всередину.
– От, суки, – вилаявся Іван Степанович, побачивши на дверях підвалу чималий замок, і заховав назад у сумку фотоапарат. – Так тепер вони, суки, замок почепили, а раньше було низзя?
Він сплюнув, бо тепер треба йти нагору, шукати двірника, щоб той шукав ключа. Слідча процедура затягувалася:
– Ще, курви, поприбирають чисто, і всі вєщдоки перетрясуть, – плюнув він, і, крекнувши, подався нагору.
Двірник Федір саме мив друге парадне, коли його знайшов слідчий. Привіталися.
– Замок таки почепив?
– Навхір він би міні здався, – одкинув швабру той. – Комісія приказала, я й повісив, – шукав він цигарку, доки Іван Степанович не сунув йому свою, посідали на підвіконня, пустили дим.
– Ну, давай ключа, – слідчий притоптав у пачку недопалок.
– Якого навхір ключа? – двірник вдав, що не здогадується про підвал.
– Кончай яєрли крутить, – видихнув останнього дима Іван Степанович. – Ти ж знаєш. Бо міні треба фотки з місця проішествія зробить.
– Да, дворніку положено все знать, тіко за таку зарплату голова навхір попухне. Ключа в мене нема, начальнік ЖЕКу лічно забрав під свою отвєтсвенність. – Він теж видихнув дим, бо по ключа треба було топать аж у ЖЕК. – Дай хоть домию, – взявся за відро. – Накидали там трусів, а я ходи за ними ще й в підсобці вбирай, – сказав він і враз збагнув, що ляпнув дурницю.
– Яких трусів? – насторожився слідчий.
– Яких‑яких, – бурмотів двірник Федя, – порваних, женських... Коли мітли прибрав, обнатужив.
– Де вони? – підскочив той.
– Хто, мітли?
– Труси, кажу тобі, труси!
– Де‑де, викинув навхір в бак.
– Дак бігом мені вийми,– захвилювався Іван Степанович.
– От, начинаєцьця, – зітхав Федір. – За цими розвратніками й пороботать нормально не дадуть, ну, благоустроїли вам дитячого майданчика навхір, дак і гуляйтеся там у пісочку, нє, так їм підвали подавай.
– Не бурчи, – сказав слідчий, – я тобі віддячу, в мене тут проходив один хірург по дєлу, так йому треба всю сантехніку помінять, візьмешся? Як найдеш ті труси – халтура твоя.
Федір помітив, що слідчий враз стомився. І почав терти шваброю швидше, аж мимоволі в нього злетіла пісня:
Хлопець він був чорнобривий,
З мамки рейтузи стягнув,
Раком поставив,
Шишку направив,
Я закричав: каравул!
На мотив "Синього платочка". Слідчий аж плюнув на помите.
Федір удав, що не помітив:
– Да, народ оспівує, – пояснив він. – Да, про всяке, шо буває. А я розірвися навхір ще й підвал охранять? Хто винуватий – я винуватий?
– Ти невинуватий, це точно.
Повз них, обережно переступаючи помите, навшпиньках, проштовхнулася молодиця Тетяна, війнувши гігантським бюстом і таким же перегаром, обох це разом вразило, аж вмовкли на якусь хвилину.
– Да, – домив двірник сходи й переможно ляснув відром. – Отак рожай їх собі навхір на свою голову, щоб воно потім пішло й на рідну мамку стукнуло.
– Воно не на мамку стукнуло, а на пацанів, які його за це били.
– Однаково, отак рости їх навхір, і виходить, що вона, бідна мать‑одіночка, і винувата за це, з усіх сил воспитує сина, а шоб потім хтось як мудак за ключима й за трусима набігаєцьця. Міні тепер на літучку хоч не показуйся: де ти, питається, навхір був, як ти був не догледів, що мамку дітвора трахала? В спину сміюцьця.
– Мені б твої проблеми, – зітхнув слідчий. Бо його проблема була казуїстична, і хто зна, як її передавать в суд, як інкримінувати:
чи як групове зґвалтування малолітками дорослої жінки;
чи як розпусні дії дорослої жінки по спокушуванні малолітніх?
Бо свідчення розходилися, хто і кого, а подання могло підірвати реноме слідчого у цій заплутаній справі.
* * *
– Хто там? – запитала вона, Тетяна, обережно поправляючи бюст.
– Ваш дворнік Федір, – почула у відповідь.
– Ха‑ха. Якщо ви "дворнік", то мусите знать своїх жильців.
– Звісно. Якби ви були жильцом. Як ви – квартірантка.
Вона похитнулася, подумала, і одчинила. Федір грюкнув чобітьми об поріг, зайшов і почав демонстративно озиратися.
– Да, гражданочка, – нарешті помітив він Тетяну.
– То що тут такого, – розвела вона долоні, – що, запрещено знімать квартирю?
– Знімайте ви що хочте, но поступають сигнали, що ви перезаймаєте житлоплощадь іншим квартиросьйомщицям, – насилу вимовив він.
– Я? – картинно здивувалася вона. – Да ви проходьте, чого тут торчать.
Тетяна відводила його від дверей:
– Чайку?
– Не одкажусь, – він посунув за нею, пильно оглядаючи закутки, зазирнув до туалету й до ванни, бо тепер скрізь йому ввижалися загородки з порваними жіночими трусами. А коли зайшли до вітальні, то боляче тіпнувся борлак: якби на столі стояла й сулія горілки, цього б не сталося, а так там стояло кілька пляшок та ще й добряче недопитих.
– Я ни пойняв, – тицьнув він на них долонею, – шо за натюрморт?
– Нормальний, – розвела руками вона, – в мене день народження.
– А де гості? – зазирнув він за штору.
– Нафіг міні нада ще когось поїть? Я ясно сказала? – засміялася вона.