Вулична громадська думка засудила Вікентія Шепота: безмовні материнські сльози волали до небес.
Не завважила Анна Семенівна й літнього чоловіка в рожевій полотняній тенісці, хоч він два рази трапився їй назустріч, усміхаючись, як знайомий. Коли ж спіткнулась, засліплена відбитим у кинутому скельці сонцем, чиясь рука підтримала її під лікоть.
— Вам погано? Ось присядьте на цю лавицю...
Вона не почувалась слабкою — сльози розраджували її, але так давно, їй здавалось, не відчувала до себе уваги, що розплакалась, як дитина.
Сіяти у дворі плітки про сина — то непростимий гріх. Але один-одненький раз звіритись чужій людині... Людині з такими добрими очима, цілком випадковій, яка нікому не перекаже почуте... Бо ж кому й переказувать — живе ж в іншому районі, а сюди навідується до сестри.
Спробувала розповісти, що й до чого, і змовкла: горе, що заступало ціле її життя, раптом змаліло до смішного, вбравшись у одежу слів. Син прагне одружитись, вона ж того не хоче, бо... бо... Анна Семенівна сховала обличчя в носовичок, враз засоромившись свого невисловленого аргументу.
Сором — живий нерв нашої душі, його бриніння, як і відчуття фізичного болю, свідчить про небезпечну хворобу. Сором не треба тлумити, не треба шукати собі виправдань; ще трохи — й Анна Семенівна усвідомила б цю просту істину, але не встигла.
— Бідна ви моя, бідна,— сказав чоловік.— Усе розумію, бо й сам подібне пережив. Я теж був проти одруження дочки, бо ж бачив, що за птах мій зять. Не послухала— тепер шукає у власній хаті п'ятого кутка, а разом з нею й ми бідуємо. Тим часом уже й дитина є. Таке виробляє наш зятьок, що й уявити годі. Воно ж на старість років не мати спокою...
— На старість років,— повторила Анна Семенівна: тепер уже настала її черга співчутливо слухати чужі звіряння.
Розмова зійшла на такі близькі теми: про невдячність молоді, її егоїзм, про те, що примхам дорослих дітей треба опиратися. Боляче, бо ж власна кровинка, а треба.
Того вечора Анна Семенівна кидала на сина майже переможні позирки: для неї не тільки й світу у вікні, що він, нехай не думає про себе надто багато. Ще знайде собі щирих друзів, матиме, з ким відвести душу...
Вікентій тих позирків не помічав, і мати остаточно переконалась, що має підстави ремствувати на його неуважність.
"КУКАРАЧА, КУКАРАЧА..."
— Петро Мефодійович сам мене викликав,— сказав Шепіт секретарці, рішуче відкриваючи двері до кабінету. Розрахунок був правильний: зреагувати на таке зухвальство вона не встигла.
Рак-самітник щось писав довгою тонкою ручкою, його обличчя було зосередженим і зверхнім. "Кукарача, Кука— рача..." — традиційно заграв у голові Шепота веселенький мотивчик. Він де й брався, коли Вікентій сюди заходив: пісенька ніби чортиком зістрибувала з напівпорожньої полиці великої шафи.
Є люди, котрі так хворобливо сприймають свої не вельми й суттєві фізичні вади, що й іншим не дають про них забути. Петро Мефодійович Нога був дуже маленький на зріст. З одного боку, п'ять-сім сантиметрів, яких бракувало до бодай скромного середнього стандарту, стали могутнім стимулом до життєвого поступу, а з другого — саме в начальницькому кріслі цей чоловік особливо гостро відчував свій гандж. Створилось порочне коло, і Петро Ме— фодійович — інакше не дозволяв себе називати й найближчим друзям, аби не стати ненароком "маленьким собачкою, котрий щеня до смерті",— щодень виривався з нього за допомогою стрімких рухів іспанського танцівника, рубаних фраз та енергійного шелесту паперів. Сидів за великим столом, на спеціальному узвишші, схожий на рака— самітника, що виткнувся з мушлі: навіть під час засідань підмощував під себе коричневу подушечку, й до обов'язків прибиральниці Сонети входило виносити її, коли порожнів зал. Робила те з таким виглядом, ніби брала до рук порося, яке от-от мало закувікати. Нога замовляв собі туфлі на дуже високих підборах — втім, без того вже можна було б і обійтися, бо мало хто бачив, як він ходить чи й просто стоїть.
...Врешті Петро Мефодійович відсунув папери.
Шепіт давно сидів, притлумлюючи стихію веселощів: його блідо-блакитні очі аж іскрились від робленої поштивості.
Втупившись у стелю, Нога постукував ручкою об яшмову підставку для олівців.
— Вікентію Васильовичу! Я давно вказував, що ви перебираєте міри в своїй діяльності.
— Вказували. Був би просто щасливий скористатися з ваших настанов, коли б ви підкріпили їх бодай одним конкретним прикладом. Чим саме моя діяльність шкідлива для нашої організації?
— Ви створюєте собі дешеву популярність.
— Чому дешеву? А дорога — це ж яка?
"Швейкування", що на нього настроївся Шепіт, не вдавалося: бракувало вдячної публіки, яка б підтримувала кожну його невинну репліку притамованим сміхом. Окрім того, Шепота поймало банальне роздратування: "Що цей добродій від мене хоче? Цікаво, чи сам він усвідомлює коли-небудь, що йому треба від людей?"
Нога зітхнув, і його обличчя набуло трагічного виразу: нелегко розмовляти з підлеглим, котрий не розуміє елементарного...
— Гаразд, конкретний приклад.
— Саме так. У чому я завинив?
— Ще не завинили, але... саме від хибного кроку я й хочу вас застерегти.
— Якого?
— Звідки ви взяли цього Хвильового?
— Ви не знаєте, звідки беруться такі Хвильові? Можу поділитися таємницею. Сидиш собі в громадській приймальні, чергуєш, як належить за обов'язком. Раптом одкри— ваються двері й заходить... відвідувач. Здається, на останніх зборах була розмова про масовість, безпосередній контакт з винахідниками — мовляв, оце і є найголовніші показники нашої роботи? Я справді чув це чи, може, помиляюся?
— Правильно говорили. Але треба думати, кого ви берете під захист. Адже ви збираєтесь захищати цього Хвильового, так? Це упередженість!
— Але на те я вивчив його справу.
— Певні, що не помилились?
— Певен.
—• І будете це стверджувати, коли я вам скажу, що Хвильовий — особа темна й захисту негідна?
— Не знаю, хто він, і не хочу знати. Коли справді злочинець, то, сподіваюсь, дістане належне покарання, й проблема розв'яжеться сама собою. А поки що мій обов'язок — висловити на суді свою думку з приводу значення його винаходу для промисловості супертонких волокон.
— Ви захищаєте рвача.
— То покажіть мені ту формулу, за якою належить провести розрахунки, Петре Мефодійовичу,— солодко проспівав Шепіт.— Тоді як я вас можу не послухатись? Переконайте мене, й моє сумління заспокоїться.
Саме тоді, коли розмова набрала зайвої гостроти, у Ві— кентії знов прокинувся Швейк і виручив зухвалого хлопчика, котрий наражався на неприємності, дуже доречно!
— Я не зобов'язаний пам'ятати всі формули,— знічено одвів очі Нога.
"Ти жодної не знаєш,— торжествував Шепіт, дивлячись на Петра Мефодійовича щиренькими очима.— Ми ж знайомі вже років з десять... Ти животів у чотирьох наукових інститутах, аж доки якимсь побитом вскочив у це крісло й тепер ось морочиш голову діловим і певним свого покликання людям. Ну що тобі від мене треба, що?"
— Ні, справді, я був би просто безмежно вдячний вам, коли б ви показали мені правильний шлях у цих от параграфах рекомендацій.— Шепіт дістав із портфеля стос паперів — перших-ліпших, що трапились під руку,— й врочисто виклав їх на стіл.
— Заховайте! — зірвався на крик Нога.— Заховайте свої шпаргалки й не козиряйте ними! Не морочте мені голову! З вас досить того, що це кажу вам я: облиште Хвильового, нехай з ним розбираються в "Базальтовому волокні", міністерстві, зрештою. Вам що — робити нічого?
— Не облишу,— тихо сказав Шепіт.
— Що-о?
— Не облишу. Тобто облишу тільки тоді, коли ви мене переконаєте, що Хвильовому заплатили як належне. А доти — ні! Переконайте!
Чоловік, що сидів за столом, безшумно виметнувся з крісла й майнув кабінетом, легкий, немов кажан. Він стояв біля шафи, притупуючи ногою в черевику на високому підборі, в чорних штанях, що туго облягали худенькі литки,— клацання кастаньєт висіло в повітрі. Шепіт і собі звівся, демонструючи один метр вісімдесят сантиметрів зросту.
— Петре Мефодійовичу,— сказав він.— Ви покликані захищати інтереси винахідників. А що ви робите насправді, звідтоді як засіли в цьому кабінеті? Ви — найперший їхній недоброзичливець, найперша перепона на шляху нової техніки. Невже ви справді маєте за свій обов'язок лише тримати й не пускати?
— Ми покликані дбати про те, щоб рвачі не обирали державу,— відрубав Нога тонким від хвилювання голосом.— Коли ви з якихось причин негодні це збагнути, то забирайтеся з нашої організації. Вам тут робити нічого. Подавайте заяву!
Шепіт усміхнувся. "Кукарача, Кукарача...— знов заспівало в ньому, щоправда, вже не зовсім весело.— Я не заплачу, я не заплачу... Та Кукарачі я не прощу... За Кука— рачу я відомщу..."
Дурниці! До помсти він щонайменше був здатний...
— Петре Мефодійовичу,—лагідно сказав Вікентій.— Ви краще мене самі звільніть. Але — за діло. Не з примхи й не тому, що я вам незручний. Тільки ж вам до-овго доведеться розбиратись у формулах і формулюваннях, доки ви знайдете ваду в моїй роботі. Щодо цього моя душа спокійна: я працюватиму стільки, скільки захочу сам.
Він засміявся — вже від щирого задоволення: не тільки двадцять п'ять сантиметрів зросту були його перевагою...
— Так, так, вам доведеться добряче попорпатись у формулах, ви ж їх боїтеся, як дідько ладана. Вже вибачайте за грубе слово, але ж і "забирайтесь" теж сказано не дуже гречно.
Нога враз заспокоївся і сів, присунувши до себе нотат— ник. Коли, трохи помовчавши, він звів очі, то це була зовсім інша людина: серйозна й добродушно-впевнена. Антей, що набрався сили від своєї землі...
— Вікентію Васильовичу, я мушу поставити вас до відома, що ваш вибір дуже не подобається керівним органам. Вам радять відмовитись від справи Хвильового, і я зобов'язаний попередити, що ми не будемо вас рятувати з можливих неприємностей. Був відповідний дзвоник!
Все ж таки якісь керівні рисочки Нога мав, і Шепіт віддав їм належне:
— Петре Мефодійовпчу,— сказав серйозно.— Я всього— на-всього виконую свої безпосередні обов'язки. Той, хто вважає, що мені не слід цього робити, має принаймні назвати себе. Дзвонити міг Джиглюк з першого-ліпшого автомата.
— То не Джиглюк.
— А хто?
— Хіба ви не розумієте, що цього я вам сказати не можу? Ви ж доросла людина! Чиніть як знаєте, але раджу добре подумати над нашою розмовою.