Дзеркальний коридор

Він більше не терпітиме — не може та й не хоче!

Мати поїхала влаштовуватися на шахти й як у воду канула; в хаті ані крихти, й родочі нічого ке дають, бо ж і самі, не мають, а їсти хочеться, й ноги стали неначе ватяні. Чи стачить сили вчинити як. надумав?..

Стачить! Бо ж мусить шукати матір, що загубилася в ткх шахтах, як голка в копиці сіна, а для цього потрібно сісти на пароплав і взяти щось у дорогу, головне ж — поїсти зараз; консервів, печива або ж іншого чогось, що водиться в сусідів. Він і кусневі черствого хліба радий, але сусіди вже три дні як поїхали на південь, й хліба у їхніх запасах не знайдеться.

Петько лежить на спині, накритий куфайкою та батьковими ватяними штанами під облупленою, закіптюженою каганцем стелею, Мати ходить до інших хати мазати, а на власну вже й не має снаги... В інших батьки або ж повернулися з війни або ж зі славою загинули, а в нього — зрадник. "Синку, чим я винен, що навіть застрелитися не зміг, бо від ран знепритомнів? Синку, що я пережив у тому концтаборі для полонених! Тікав два рази, мене вівчарками цькували, й вони виявилися до мене милосерднішими, аніж люди... Синку, прийде час — і в цьому місті соромитимуться того, що зі мною вчинили, а доти — вір мені!"

Він вірив, та інші не хотіли вірити. На нього показували пальцем однолітки, сини й дочки тих офіцерів, що повернулися з орденами, трофеями та правом на пайок, У їхніх дітей були німецькі костюмчики, бутерброди з американською шинкою і щось таке в довгих квітчастих коробочках, чому вік і назви не знав. Петько одвертався, коли вони діставали оте з коробочок, на колір таке салатове й рожеве, і вдавав, що воно його зовсім не цікавить, однак відмовитися від кисляку із грубим шматком хліба вже й не зміг. Більшість однокласників скривила губи на ту безплатну підгодівлю, а дев'ятеро взяли — їхні батьки не повернулися з війни, а двом налили ще й добавки: йому та переросткові Сашкові — дітям зрадників і ворогів народу. Звісно, і тут належало гордо відвернутися, як відвертався від квітчастеньких коробочок — іноземних дарунків, призначених синам та дочкам героїв, та він не спромігся, і — Господи! — як же з нього збиткувалися.

— Ум'яв дві пайки на дурняк? — сміялася класна красуня Інна, котра щодень міняла як не плаття; то стрічки.

Не слід, не слід було брати повторну пайку, та як же його стриматися, коли з учорашнього дня й ріски не мав у роті, — узяв, а тепер от лежить, немов гнила колода, знищений глумом ще більше, як голодом.

"Матінко рідна! І нащо ти віддала мене до школи, де вчаться офіцерські діти? Треба ж було туди, де вчаться діти таких, як оце ми з тобою..."

"Синку, та, друга школа, така обдерта — навіть дверей на класах не понавішувано, а ця — справненька, перемонтована. Та й думала: в заслужених батьків..."

"Мамо, які вони недобрі, ті діти заслужених батьків... За що вони не злюбили мене, чи ж я їм чимось дошкулив?"

"Вже бачу, синку, твою біду... Та потерпи, бо скоро ми звідси виїдемо, ось маю листа від дядька Олексія: пише, що на тих шахтах можна влаштуватися чи прибиральницею, чи ще як..."

Уже влаштувалася! А може, все гаразд, то просто звістки від матері десь пропадають у дорозі, й не треба їхати, а треба набратися терпіння й чекати... Доки? На вулицю вдень краще не потикатися: душа в нього — не ящик на сміття, куди всім вільно кидати обгортковий папір та шкуринки від апельсинів... Стривайте ж! Ось поведеться їнні так, що вона споганіє вирісши, і ніякі стрічки та платтячка не допоможуть, а він, навпаки, стане найдужчим та найкрасніпшм — він і тепер чи не найвищий у класі, а коли б ще поїсти...

Він таки ж мусить їсти, щоб здобутися на силу їхати шукати матір — печиво їсти, цукерки, м'ясні чи овочеві консерви... Узяв би для себе тільки хліб, та саме хліба в сусідів і не знайдеш: у загашниках лишилося щось рідкісне, дороге... Ї він його візьме! Красти не можна, красти — останнє діло, а з ним можна отак? Можна за те, що випив другу склянку кисляку, якої ніхто й не хотів? Як він голодний, то вже й сміятися?

Несподівано хвиля ненависті аж підкидає його в ліжку — до тих, хто називає батька зрадником, до Інки з її трофейними кофтинками, до вчительки, яка бере гостинці для дочки, а тому несправедлива і лає його навіть тоді, коли на перерві на нього накидаються битися аж четверо, бо ж їх підбурив генеральський синочок Валик. Коли б хоч троє, то вже й подужав би, або ж коли б мав чим поснідати, то й не дозволив би себе побити так, як позавчора. Побили — а в нього ж горе, а в нього ж мати не вертається з Донбасу, а в нього ж у хаті пустка, і всі те знають, та що з того... "Тепер і зовсім стане бандюгою, — сказала генеральша. — Треба нам усім написати куди треба, аби його забрали". А за що ж його забирати? За те, що допіру дав здачі її синочкові, коли ні з чого поліз із кулаками? А як — мав би витягувати перед ним руки по швах, ніби то командир його?

Це щоб людині — й не сміти оборонитися? Аж чотирьох своїх дружків покликав...

"І стану бандюгою! — вирішує Петько, — Стану! І пограбую вас: зберу в купу ваші смердючі трофейні лахи, обіллю гасом, підпалю й плюватиму в той вогонь, як я плюю на вас із вашим принесеним з війни багатством та пихою. Отак!"

Лють додає Петьхові сили, й він і незчувається, як починає робити те, що сто разів уявляв, лежачи під куфайкою; наморочиться голова, і часом він не може збагнути, чи справді діє, чи прокручує те в своїх думках... Ні, таки ж діє, бо дотик до металевої драбини проймає холодом.

І він здригається, і зводить голову, і напивається очима зоряного сяєва, і дається молоденькій грушці обсипати себе останнім листом: крихітні долоньки голублять його волосся, щоки, й та несподівана ласка вияснює розум, Що ж це він — тепер уркою стане? І вже не буде йому вороття у людський світ? Не буде, то й не буде, бо ж — ні до кого вертатися, й нізвидки чекати допомоги: "Отак, — шепоче він до груші й до неба. Отак мені... йому до сліз хочеться молитися, однак стану свого він не розуміє, бо його вчать, що немає Бога, й тільки темні та дурні у нього вірять.

Деручись металевою драбинкою, Петько ніби провалюється в зоряний безмір, поринає в нього, як у купіль, і відчуття це не минає навіть тоді, коли гаком, загодя покладеним до кишені, повертає на вікні шпінгалет... Він — одне, його рука — інше.

Стулки розчахуються напрочуд легко, Петько перекидає ногу через підвіконня, вступає в кімнату, й вона зустрічає його запахом добробуту, який ще не встиг вивітритися за три дні.

Просто перед ним велике дзеркало, а в ньому місяць, що саме виплив із-за хмар, відбившись і в іншому дзеркалі, меншому, на протилежній стінці. "Нащо їм стільки дзеркал? — думає Петько. — Вони що — також трофейні? Це ж чим їх понавозили аж стільки — машиною?"

Повний місяць відбивається і раз, і двічі, й тричі, його холодне палахкотіння зусебіч оточує Петька, і він шукає серед примарних одблисків свого по-нічному чужого й через те моторошнуватого обличчя: мерзла ополонка скла, що перед ним, втягує його в себе, як вир, він пробує опиратися його шаленому кружелянню і, знесилившись, заплющує очі, Тієї ж миті мовби щось вибухає навколо хлопця, і води ночі змикаються над ним.

Отямившись від сліпучого світла, довго дивиться на лампочку в оранжевому абажурі, яка звисає зі стелі, — це ж що, у генеральський дім уже й електрику провели? А їм, то й ні, хоч живуть поряд, їм — як усім, коли ж те буде, невідомо. Однак хай вона згорить та електрика, щоб думати про неї, коли його застукано на гарячому, й треба тікати чи вибріхуватися, якось давати собі раду, а ні того ні того не хочеться, бо ж немає ні страху ані сорому — сама полегкість. Радісна полегкість від того, що таки ж спромігся на задумане, і не лежить уже, немов гнила колода під дрантям, і ніколи не лежатиме, хоч би там що з ним сталося. Петько гордо зводить голову навстріч невідворотному.

Але ж хто це застав його? Не Валиків батько — маленький пухколикий генерал, — і не мати: накучерявлена жінка, від якої за верству пахтить парфумами, а зовсім не схожий на тих, хто тут буває, чоловік із буйним сивим волоссям та чорними бровами. І промовля він таке, що Петько не йме віри власним вухам.

— Ну от і добре, що ти сюди прийшов, — каже чоловік, — Мені тут було так самотньо, я милувався місяцем за вікном, а в цьому містечку могили моїх пращурів, і я давно збирався посадити на бабусиній могилі кущик "розбитого серця". Вона так любила ці квіти! Шкода — ніде не можу їх дістати.

— А ми вже посадили, — відповів Петько. — На бабусину могилу і "розбите серце". Тільки і був один, а другого немає. Хіба що розростеться до весни.

— Тоді й поділитесь зі мною, А зараз ми разом повечеряємо, вечеря скромна, але на двох нам стачить, ще й лишиться. Допомагай!

Чоловік розстібує свій великий портфель і дістає звідти хлібину та кілька бляшанок з консервами — розкриває дві. Петько не змушує себе просити: їсть багато, по-діловому — ще б пак йому не їсти! — а з ним і той чоловік. Неймовірну свою вечерю вони запивають справжнісіньким ситром — по черзі, з однієї пляшки, а на завершення з'являється нагода роздивитися, що ж воно лежить у тих квітчастеньких коробочках — салатове й рожеве, з коричневою шкуринкою.

— Їж, їж, — припрошує чоловік, — Це тістечка. Солодке тобі потрібне, а мені вже й ні, бо ж я почав товстіти.

— Товстіти? — дивується Петько. — Хіба в наш час є з чого розтовстіти? Це тільки Валиків татусь...

Він похоплюється, що ненароком може зачепити доброго родича несимпатичних сусідів, і квапливо додає:

— На те він генерал заслужений!

Нічого того не завваживши, сивоголовий чоловік каже:

— Покажи мені свою долоню. О Боже, коли ти її востаннє мив? А, то пусте, й так ворожити можна.

— Ворожити? Як баба Ольга? На решеті? На воді, — сміється ҐІетько, певний, що чоловік жартує: ну хто б це із хоч трохи грамотних людей повірив у такі дурниці?

А цей же, з усього видно, грамотний!

— По руці, — серйозно каже чоловік.

— Як це? А, знаю, — так, як заїжджа циганка. До неї всі наші дівчата перебігали, і вона їх дурила як хотіла.

— А я тебе не одурю. Бачиш пю лінію? Ти багато страждатимеш. Страждати належить усім людям, але одні вміють робити зі своїх бід порадників та помічників, а інші — ні.