З того й живу...
– А зимою як же?
– Князі, бояри до себе звуть.
"Ого-о! – Чорноті схотілось зняти в пошані шапку: – Князі звуть... А що? Мудрець же." Він замовк, співставляючи себе й прочанина-мудреця, і був уже зітхнув, усвідомивши власну малість, та раптом осяяла його думка, що як би там не було, а їде мудрець на його возі! Князі-бояри хтозна де, навкруг одні татари нині, тож...
– Де тепер ті князі? – зітхнув Чорнота і наважився-таки:
– Може з нами лишишся? Не в стозі ж тобі зимувати. Медів у нас нема, звісно, та з голоду не помреш. Га?
Патапій такого не очікував. А втім, хіба відав він, де зимуватиме? Була думка податись до Путивля, тільки ж хіба скаже хтось, чи вже спалили його татари, чи ще спалять? Не ліпше буде пересидіти десь у глушині з простолюдом? Він таки впізнав цього смерда, що йшов поряд з возом: той, що тоді в корчмі найбільше від усих дивувався з Патапієвої оповіді. Тож і зимою неважко буде вражати його разом із домочадцями – роти роззявивши, слухатимуть.
– Слова твої розумні, – повагом почав Патапій, – і Богу вони угодні. Хай по-твоєму й буде.
Чорнота від почутого прямо-таки розцвів. Подумки вже смакуючи оповіді прочанина довгими зимовими вечорами, пишався собою: "Наче боярин житиму!"
****
За Десною клубами здіймався в небо чорний дим і в кожного, хто бачив те клубочіння з Лугового узвозу чи зі стіни Хоробора, стискалось у тривозі серце: Оболонь горить; що далі?! Підуть татари вгору по Десні до Новгорода чи завернуть сюди? Будуть тут уже надвечір, чи тільки завтра зранку? А може пронесе? Може зглянеться Доля і пройдуть страшні чужинці стороною – невже не буває на світі везіння? Ну хоч би раз повезло... За все життя. Хіба ж мало натерпівся кожен городянин: як не мор, так пружіє, як не пожежа від блискавиці, так напад чужого князя – і все на простому люді окошується. Рече у церкві отець Овдій про Судний день і про Царство Небесне, життя в нім вічне, тільки чому ж так хочеться вчепитись за земне? Вчепитись і не відпускати, жити тут і жити, на грішній цій землі, хай і в муках та гріхах, хай в труді важкім, зате з надією, що колись, хоча б з наступного літа, неодмінно стане легше – хоч на трохи.
А чорний дим клубочиться, здіймається все вище, підпираючи вже собою низькі темні хмари осіннього дня, забираючи увись душі загиблих там родовичів: не чужі люде гинуть в Оболоні: кров від крові, плоть від плоті свої, а ти стоїш віддалік і нічим не можеш їм допомогти, хоча мусив би, як не по людських законах, так по Божих вже ж точно, а по стародавньому, від пращурів, покону – тим більше. То що, де й коли пішло не так і роз'єднало людей попри одну кров у їхніх жилах, відібрало сили жити так, щоб не було страшно померти?
Хмара росла, ширилась, насувалась з півночі на Хоробор і ті, хто бачив її, мовчали, насупившись, думаючи кожен нібито про своє, а виходило так, що про одне і те ж.
Безсонну ніч провів отець Авдій. Розмова з прочанином, намагання розпитати того про Константинополь неочікувано для самого пресвітера розбурхали його єство понад всяку міру. Дались взнаки і переживання останніх днів, і недавні згадки про минуле; проте короткі гостини Патапія, що зовсім недавно був, за його словами, в Константинополі, зродили в Авдієвій душі такі щемні спогади, настільки розтривожили, збурили, роз'ятрили душу, що він, втративши самовладання, забув про гостя й заново пережив свої давні жахи. Коли ж нарешті взяв себе в руки, того поряд вже не було.
Всю ніч він не спав: згадував, палко, зі сльозами, молився – так, як, певно, ще ніколи в житті; обливаючись слізьми, знову згадував страшні сцени спустошення Константинополя, останні миті життя матері та батька... багато чого іще. Жалів себе, занапащене латинянами можливе своє служіння в Синоді, що колись напророчив йому в Константинополі єпископ Нектарій, потім каявся перед Господом за свою зневіру й розпач, знову плакав... До ранку скінчилися сльози; натомість зродились в душі чистий, легкий сум і цілковите прийняття волі Провидіння.
Щойно настав день, подався до храму. Побачив, що попри ранню годину, на площі біля ясена скупчилось чимало городян – може й сотня. Всі стояли мовчки й когось, всередині натовпу, уважно слухали. Не чути було ні галасу, ні суперечок – і саме це дивувало отця Авдія найбільше. Зацікавлений, він підійшов до натовпу, почув старечий надтріснутий голос – ніби з якогось потойбіччя, не повірив власним вухам, спробував протиснутись вперед і людська стіна почала поволі розступатись, пропускаючи пресвітера вперед, аж доки він не опинився перед... Кришнем.
– Роде мій! – вицвілі від старості очі волхва вогнем палали з-під сивих кошлатих брів, в голосі вчувалась непохитна воля: – Прикро було мені взнати про твоє безпам'ятство. Чи житимеш, а чи помреш, однак маєш знати, з якого джерела береш свій початок. Двадесять і два покоління назад наші пращури прийшли сюди з Подунав'я. Город свій нарекли вони Коропом і на сій землі утвердилась коропська верв[315]! Те ймення города, що нині є, київським князем дане; воно на вас, наче ярмо на супрягах!
– А скажи нам, – почав і затнувся стельмах Щербак, не знаючи, як звернутись до волхва, – скажи нам,.. діду,.. звідки відомо, що було тут здавна і як?
– Волхв я, не дід, – Кришень скрушно похитав головою, – останній на Придесенні. Було ще троє на моїм віку, втім померли, а передати волшебство не стало кому: се не торба, не посох навіть, далеко не кожному мужу волша ноша посильна, – він злегка пристукнув своєю патерицею і тоненький срібний подзвін підтвердив сказане.
– Відаю, що було, бо отець передав мені відання про рід. А йому – дідо мій, а тому прадід. І так до двадесятого коліна.
– До двадесятого?! – охнув хтось.
– Чи відаєте, як звалось городище отам, коло могил?
– Ні... – після тривалої мовчанки присоромлено зізнався Щербак.
– Вишняковим. А те, що на лузі було?
– Де ж се? – закрутив головою швець Жулява: – Не чули про таке.
– Ото! Не чув! – аж визвірився на нього Буслай, котрому страх, як соромно стало за себе й родовичів. – Над Обижанню: й донині вали видно.
– Кологастове то, – стомлений Кришень притулився спиною до стовбура ясена, сперся обома руками на свій посох, – се той старійшина, що й привів сюди наш рід з Подунав'я. Ви, діти, маєте знати, що без пам'яті люде легкими стають, наче пух з кульбаби: занесе вітром безвісти. Будьте ж як дуби. Жолудь, коли й упаде з дуба, так поряд з корінням своїм. Старий дуб засохне – з жолудя новий проросте. А ні – з коріння паросток піде. От у чім сила роду – в пам'яті: хто пращури ваші, звідки прийшли і що по собі лишили.
Коли натовп родовичів заворушився й перед Кришнем раптом постав Авдій, волхв не знітився, навіть не здивувався. Глянув байдуже на християнського пастора, ніби тільки вчора з ним бачились, обвів поглядом усих присутніх, мовби хотів переконатись, чи всі слухають його так само уважно, як і раніше, й у тиші продовжив далі:
– Сумно мені, що рід пам'ять втратив. Вона ж бо мов те джерело. Як замуляться джерела, що дають початок річці, то й течії не буде. Ріка озером стане, потім болотом. Доки знаєш витоки роду, доти й життя в твоїх жилах тече, аж нуртує. Що ми без пращурів наших? Без пам'яті про них у людей не кров, а багно суть.
Отець Авдій пильно дивився на свого колишнього рятівника, потім антагоніста[316] в ось таких же нескінченних їхніх спорах більш, як три десятиліття назад і відчував, що не має в душі ані злості чи несприйняття, ані навіть найменшого бажання суперечити старезному волхвові, котрий став йому колись ворогом. Всі ті давні спори здались тепер Авдієві чимось дуже дрібним та несуттєвим, щоб витрачати на них останні часи свого життя. Ось-ось має настати Судний день, де кожному буде відміряно по ділах його – Суддею непідкупним, неупередженим, найсправедливішим.
Дещо засмучувала його та увага городян, з котрою слухали вони волхва – і це його паства?! Втім навіть така прикрість не похитнула душевної рівноваги пресвітера. Не сьогодні-завтра відкриється Сокровенне: хто увірував істинно, той спасеться, чия віра показною була, тому пастирське слово вже не поможе. Від храму почулось калатання семантрона і пресвітер спокійно, як завжди, проказав до пастви:
– Ходімо, людіє, помолимось єдиносущому Господу нашому про спасіння душ християнських.
За ним знехотя посунуло хіба з десяток городян.
– За Десною ворог, – Кришень своїм посохом вказав на чорну хмару, що вже й над стінами виткнулась, – незабаром і тут буде.
Буслай разом з усіма зиркнув мимохіть на небо й угледівши темні клуби диму, обмер, зрозумівши причину: "Ось воно..."
– Знайте родовичі, що зло на світі плече в плече з добром іде. Вони для нас, як два крила – нема такого птаха, що з одним полетить! Не дали нам рідні Боги права коритися злу. Мусимо стати на прю зі злом, аби не ширилось воно світом, не брало гору над добром, інакше світ полетить шкереберть! Чи ж готові вмерти зі славою, боронячи землю роду? – обвів очима присутніх волхв.
Мовчали присутні, втім і очей ніхто не опустив, аби сховати свій страх перед смертю. Кришень те зрозумів.
– Знайте, що смерть тільки для боягуза страшна. Пращури дивляться на нас зі Сварги: ну ж бо, як постанем за рідну землю, котру вони колись вибороли, відстояли й нам передали? Хто честь роду не зганьбить, той з ними на Сварожих луках розкошуватиме вічним життям!
Тиша запала, навіть стало чути, як у церкві службу правлять. Людей навколо ясена було вже стільки, що задні хоч як не могли почути волхва, тож тільки стиха перемовлялись між собою – хтось із тих, що чув Кришня, переповідав іншим його слова.
Буслай, дарма, що мало не всю ніч проговорив із Кришнем у стодолі на соломі, все одно слухав волхва ніби вперше. Чи не весь вік прагнув світ пізнати, зрозуміти, як улаштовано в ньому все суще, а над таким простим та очевидним, проте таким важливим жодного разу й не замислився. Чи не весь останній тиждень були сумні думки про безвихідь: втекти не втечеш, а помирать не хочеться, дітей з онуками жаль. Переказували городяни слова сотника Любодара, що відстоїмо, мовляв, наш Хоробор, та по тому вже ніхто із княжих і не пискнув: сотник, весь в оборонних клопотах, мовчить і боярин Жирослав мовчить.