Їх тут так багато, як, мабуть, ніде більше по Десні, – вони стоять через кожні п'ятнадцять-двадцять, а подекуди – й десять метрів.
Коза нічия. Вона належить всім і нікому. Через велику попід самим берегом глибину на ній неможливо нагатити гатку, та вона тут і не потрібна. Той, хто перший зранку чи звечора займе місце на Козі, – той і ловить.
Як ми вирішували, їхати додому чи ні, Коза була вже вільною, тож ми і перейшли на неї.
Коза – зручне місце. Лише тут на кручі примостилось кілька кущиків лози, а над самою водою утворився, як кажуть деснянські рибалки, такий собі припічок – невеликий трикутний майданчик у кілька квадратних метрів, на якому не те, що ловити, а й спати зручно – он навіть слід від багаття залишився. Ще один кущ верболозу, круглий, немов куля, вчепився на краю припічка над самою водою і живе тут роками, незрозуміло як виживаючи під час повені. Чималенька купа сіна, нанесена сюди хазяйновитими рибалками, взагалі робила Козу місцем зручним та затишним, майже домашнім.
Ох, і глибоко ж тут, на Козі! Ще справа, під одиноким кущем, вудка діставала дна за якихось метр чи півтора від берега, а вліво яма глибшала і глибшала. Довелось нам дві вудки покласти майже цілком на припічку, так, що вони лише по півметра звисали над водою, бо інакше гачки навіть дна не сягали. Поплавці лежали поряд із урізом води, бо берег обривався до самого дна прямовисною чотирьохметровою стіною.
Закришити на новому місці – то справа обов'язкова. Ми сипонули горохом попід самісіньким тобі берегом, аж дивно було на те дивитись, і він вмить щез – пішов на дно. Берег відбивав стрижень правіше, та й кущ на краєчку припічка був неначе природна гатка, тож поплавці наші лежали на спокійній воді тихо, навіть не рухаючись.
Зхрестивши ноги по-турецькому, ми сиділи на сіні і тихенько собі, пошепки, розмовляли – про мітлицю, про козулю, про те, чому це риба цілий ранок не клює...
Нам було гарно та спокійно. Сонечко почало вже потроху пригрівати, так, що скоро ми залишились у одних сорочках. Була якраз та чудова вранішня пора, коли у природі всього в міру: від кущів на кручі, від їх затінку зліва, ще тягне прохолодою, але сонечко вже гріє спину, хоча до полуденної спеки ще далеко. Вранішнє небо, таке глибоко блакитне, ще лише починало світлішати, ще барви були по-ранковому яскраві, а затінок темніший, ніж удень. Жодної хмаринки на небі і навіть жодного натяку на вітерець не було; у дзеркалі Десни, а ми тепер, з Кози, дивилися уздовж ріки, відбивалось і синє небо, і зелені верби, стіну яких видно аж від самого Коропа...
Мабуть, отут я вперше по-справжньому і закохався у Десну, у луг, у високе синє небо над ним, у воду, що плине повагом повз тебе, з її войками та мереживними візерунками, які жодного разу не повторюються, скільки на них не дивись...
А, між іншим, поплавець на моїй коротшій вудці тим часом повагом, не поспішаючи, по-о-о-то-ну-у-в. Вчасно я на нього глянув. Раз! Одразу відчув, що здобич немала: вудка зігнулась дугою і поштовхи там, внизу, були неквапні, повільні, навіть і не поштовхи, а ніби хтось на другому кінці волосіні ворочався ліниво та поважно. Рибина весь час забирала правіше, аби швидше дістатися стрижня.
– О-о, це добра плітка чи густірка, – проказав я, намагаючись у присутності батька говорити повагом, не поспішаючи, ніяким чином не проявляючи хвилювання, навіть, якби воно і було. Аж тут у товщі води тьмяно блиснув широкий сріблястий бік.
– Лящ! – я був здивований і трохи розгублений. Так довго чекав я цього моменту – побачити першого в житті справжнього ляща на гачку своєї вудки! Десь у підсвідомості я вже, мабуть, примирився із тим, що таке ніколи не трапиться, аж ось!..
Велика батькова долоня лягла на мій правий кулак, в якому я стискав вудку.
– Не поспішай. – Піддаючись рибині, батько поволі став опускати вудку до води. – Але завжди тримай волосінь натягненою. Нехай притомиться.
Та я переживав не за те.
– Це ж мій лящ! Це я його спіймав – я боявся, що взявшись мені допомогти, батько тим самим відбере у мене право на перемогу.
– Та твій же, твій – заспокоїв він мене і додав: – Якщо в підсаку його візьмемо.
Тим часом опір ляща слабшав. Його високий спинний плавець вже вдруге розтинав поверхню води, а потім риба і взагалі час від часу почала лягати на бік. Батькова рука, що несильно стискала мій кулак, трохи підняла вудку, голова ляща виткнулась із води, рот відкрився, зябра хапонули повітря і він враз завмер, не чинячи більше ніякого опору.
– Отепер потихеньку, повільно підтягуй його до берега. – Другою рукою батько взяв підаку та поволі опустив її на воду. Лящ із піднятою над водою головою, розкритим ротом та витягненими в трубку губами, плив прямо у підсаку, котра, трохи занурена, чекала на свою здобич. Ледь тільки лящ, перетнув її обруч і опинився над нею, батько, не гаючись, із натугою підняв підсаку над водою. Лящ двічі важко повернувся в ній, запізно зрозумівши, що він у пастці, з сітки срібними намистинками збігла вода і ось підсака вже на березі.
Не дав я батькові нічого більше робити. Сам утримував ляща, акуратно відчіпляючи гачка, сам, відчуваючи неабияку силу його широкого красивого тіла із сірувато-коричневою, під колір деснянського мулистого дна, спиною, із сріблястими боками, вкритими великою лускою, запроторив здобич до свого(!) рибальського кошика, в якому з учорашнього вечора у прив'ялій траві лежав мій улов.
Думка працювала чітко та зосереджено: " Треба якомога швидше почепити нову горошину та знову закинути вудку. Лящі ж бо ходять косяками..." Проте руки не слухались, пальці тремтіли і ніяк не могли втримати взяту з торбинки горошину. Тим часом лящ, оговтавшись у полоні, почав щосили намагатися із нього вибратись. Мені довелося покинути вудку і взятись за кошик. Лише застібнувши його на стареньку "блискавку" та, задля гарантії, ще й запхнувши кошик під сіно у себе за спиною, я знову взявся за вудку. Батько, зрозумівши мій стан, вже сам почепив мені на гачок горошину і мені залишилося лише закинути снасть. Почекавши, доки течія покладе грузило та гачок із насадкою на дно, я поклав вудку на коротесеньку сошку-рогачик, що стриміла над самим урізом води.
Свято почалося у моїй душі! Нарешті! Я спіймав справжнього ляща, не підлящика – ляща, про якого можна буде довго розповідати друзям.
– Тату, а скільки він важить?
– Думаю, до кілограма, – голос у батька був явно задоволений. – Не крутись, сиди тихо і пильнуй поплавці. Треба гороху підкинути: дивись, ще й діло буде.
Зачерпнувши в торбині жменею майже весь горох, він сипонув його під самий берег.
Мене аж підкидало на місці. Хотілось щось робити – що саме, навіщо? – те мені не було відомо. Кудись поділась вранішня зосередженість та внутрішній спокій, енергія нуртувала всередині і шукала виходу назовні. Не так вже й часто поглядав я на поплавці, інакше одразу помітив би, як один з них, на другій моїй вудці, той, що лежав під самісіньким берегом, раптом пішов униз. Але це був мій день. Слідом за поплавцем почав гнутись гінчик вудки. Я помітив це, коли вже він торкнувся води і реакція моя виявилася миттєвою. Оскільки вудка практично вся лежала на березі і знаходилась зліва від мене, я підсік лівою рукою, вхопивши вудлище мало не за його середину.
Ого! Там, у глибині, було щось іще важче, ніж вже спійманий лящ. Самому собі незрозуміло яким чином, я, хоч і сидів зі схрещеними ногами, вмить зірвався на рівні і перехопив вудку як треба, та ще й обома руками.
– Я сам!! – мій вигук зупинив батька, котрий, мабуть, теж весь у азарті, зібрався знову мені допомогти. Вудку хилило й хилило до води сильними, неспішними, але потужними потяжками.
– Отак і тримай, не поспішай! – батьків голос пролунав саме вчасно, бо я вже збирався, не чекаючи, зо всіх сил тягнути здобич нагору. Вигляд зігнутого в дугу вудлища, яке, похитуючись в такт рухам рибини, гнеться, мало не торкаючись гінчиком води, гасить її сильні ривки, натягненої мов струна волосіні, що ріже воду, – відчуття змагання силою зі своєю здобиччю, яку ти перехитрив, заманив-таки своєю принадою, змусив, забувши природну обережність, узяти гачка з насадкою, вчасно і так, як треба, підсік, передчуття можливого успіху, якщо тобі все ж вдасться її перемогти, – цей, первісний ще, мисливський азарт із першого разу бере людину у свій полон повністю і на все життя.
Суперник помалу слабшав, вудлище потроху розпрямлялось і піднімалось догори. Аж ось, недалеко вже від поверхні, з деснянської темної глибини повільно вималювався широкий, тепер уже жовтувато-мідний бік безперечно більшого, ніж перший, ляща.
Ух ти! У мене перехопило подих. Спіймати навіть не одного, а одразу двох лящів – про таке я навіть мріяти не мріяв. Та лящ здаватися не поспішав. Хоч і не так сильно напирав, як раніше, але загледівши підсаку, котру батько вже тримав у воді напоготові, лящ зібрав всі свої сили і знову пішов до дна. Знову вудка зігнулася в дугу і раз по раз хилилась до самої води. Але на цей раз сили ляща досить швидко скінчились і він піднявся на поверхню, відійшовши далеко від берега.
– Прихили вудку, швидше! – батьків голос був схвильованим.
Я згадав, я бачив, як це робиться і різко повернув вудлище вправо, так, що воно майже лягло на воду і тримав його паралельно воді. Все ж таки лящ встиг, піднявши у повітря свого широкого хвоста, ляснути ним на обидва боки, а потім знову пішов вглиб і вправо, туди, де стрижень закручував свої войки.
– Вудку в інший бік!
Підкоряючись наказові, я так само стрімко повернув вудлище вліво і знову тримав його паралельно воді. Лящ стомився. Він знову піднявся наверх і рухи його були повільними, він раз по раз перевертався то на один бік, то на другий, аж доки зовсім не ліг на поверхні води. Його зябра широко відкривались, він виглядав немов стомлена захекана людина, що довго бігла, не розрахувавши своїх сил, і вже безвільно тягнувся за жилкою прямо до підсаки. Та варто було батькові трохи подати її вперед, як лящ почав відчайдушно рватися з гачка, піднявши купу бризок, що в променях сонця виблискували, мов якісь самоцвіти.
Нехтуючи всіма засторогами, я зо всіх сил тягнув вудку на себе.