Почали вони ще звечора, лиш поїзд відправився у путь. Студентові здалося, що волонтерка спокушає священика. "Ну-ну", – подумав він, усміхнувшись, і тоді майже відразу знову заснув. Тепер же вони говорили благопристойно, на філософські теми. Студент лежав з розплющеними очима і слухав.
– Бог явив нам ще два дива, які ми не здатні належним чином осмислити, – казав священик. – Це здатність усміхатись і кохати.
– Ніколи про це не думала, – щиро зізналась волонтерка, і її обличчя розплилось в усмішці.
– Ми не помічаємо цих див, – продовжував священик. – Але усмішка і кохання відрізняють людину від усього іншого живого. Треба лише вміти користуватися цими дарами Божими. Якби люди частіше усміхались і більше кохали, то, мабуть, і війн узагалі не було би.
– А ви колись закохувались, отче? – несподівано запитала волонтерка.
– Я й зараз кохаю, – просто відповів священик. – Маю дружину. У нас троє дітей. Дружина вагітна четвертим. Це буде син.
Мабуть, це спантеличило волонтерку. Якщо у неї ще й були якісь надії на священика, то тепер остаточно випарувались.
Після цього доволі швидко розмова між ними скінчилась. Священик і волонтерка вклалися спати. Сон остаточно втік від Студента.
13
Коли двоє автоматників знову вели Ричарда Блейка довгим коридором до злощасного кабінету, він подумав, що за законами жанру тепер би його мав зустріти добрий поліцейський – змучений чоловік, який сидів за столом. Але, схоже, на цій, Богом забутій землі, закони були ні до чого, а тим паче якісь там жанри.
За столом сидів м'ясник, який лускав горіхи. Просто брав їх у долоні, стискав, шкаралупа розліталась у всі боки, але, схоже, він не звертав на це жодної уваги. Вираз обличчя м'ясника не віщував Ричардові Блейку нічого доброго.
Несподівано м'ясник запитав, чи давно Ричард Блейк був у Москві. Довелося відповісти, що ніколи там не бував. М'ясник недовірливо глянув на американського шпигуна: мовляв, ти тут справді проколовся, бо нема, мабуть, такої людини на планеті Земля, яка би не побувала у Москві. Сам м'ясник чимало разів побував у столиці. Він її так і називав, бо Київ ніколи не був для нього столицею. Він би дорого заплатив за те, аби знову поїхати до Москви. Але зараз війна, у нього багато роботи тут, нема коли роз'їжджати.
Як місто, Москва йому, звичайно, не подобалась. Гамірно, нема чим дихати, купа людей, які бігають туди-сюди. М'ясник віддавав перевагу своїй дачі у декількох кілометрах від Донецька. Чисте повітря, сам собі господар, роби що хочеш або взагалі лежи і грій пузо. Але Москва стала для м'ясника символом могутності й незнищенності. Навіть у Донецьку він не почував себе так затишно, як у Москві. Особливо зараз, коли йшла війна. Здавалося, на кожному розі чатують українські диверсанти, які тільки те й роблять, що полюють на нього, м'ясника.
Звичайно, він був злий. Ще трохи – і міг би розколоти цього американського шпигуна, роздушити його, як цей горіх. Але приперся якийсь миршавенький чоловічок, показав посвідчення підполковника ФСБ, заборонив застосовувати до Ричарда Блейка фізичні методи впливу, а потім попередив, що вони забирають американського шпигуна до Москви. Що ж, їм видніше, і проти цього не попреш. Йому, м'ясникові, мабуть, уже ніколи не дізнатися, що ж там, у Москві, таке цікавеньке розказав Ричард Блейк. У Донецьку цей американський шпигун благав би його пристрелити, ніж терпіти пекельні муки, і виклав би усі таємниці Пентагону за повною програмою. Але не слід впадати у відчай. Не кожному вдається наживо побачити справжнього американського шпигуна. І треба вірити у те, що і на його, м'ясника, вулиці, ще буде не одне свято і ще не одного українського диверсанта він розколе, як цей горіх. А якщо вірити в удачу, то, можливо, в його сіті знову потрапить американський шпигун. Але тоді він, м'ясник, буде більш рішучим, ніж зараз. Поки знову приїдуть ефесбешники, він усе виб'є з триклятого янкі.
Коли двоє автоматників довгим коридором знову відводили Ричарда Блейка до камери, він так і не зрозумів, навіщо знадобився м'ясникові. І до чого тут Москва?
14
Петя Онищенко втратив лік часу. Та й ніхто не знав, скільки вони перебували у товарному вагоні. Звичайно, порівняно з тим, що його могли розстріляти, це було кращим варіантом продовження життя. Проте все одно хотілося знати, що ж буде далі, чому його взагалі, мов худобину якусь, вкинули до цього товарного вагона? Чи, може, не хочуть розстрілювати по одному, а всіх разом?
Час від часу їхня компанія поповнювалася новими чоловіками. Одного разу Петі Онищенку теж довелося простягнути руку, аби допомогти новачкові влізти до вагону. За його підрахунками, тут уже було чоловік двадцять – двадцять п'ять. Точно порахувати не було можливості, бо сиділи вони в суцільній темряві, і лише коли у вагон запускали когось нового, на декілька секунд висвітлювались обличчя товаришів по нещастю.
В кутку вагона стояло велике відро, на яке вони час від часу ходили. Сморід стояв неймовірний. Всі намагалися бути подалі від цього відра, а коли до вагону вкидали новачка, розступалися, так що місце ближче до параші йому було гарантоване.
За весь цей час їм видали по буханці хліба і два літри води у пластиковій пляшці. Здається, воду набрали з калюжі. При цьому конвоїр, сміючись, попередив їх, що треба економити, бо наступну порцію жратви і питва не знати коли підкинуть.
Мабуть, усі побували в такій же ситуації, як Петя Онищенко, тому були маломовними, намагалися не виділятися. Кожний тримався осібно, окремо один від одного, думаючи, можливо, що він потрапив сюди випадково і його випустять із цього клятого вагону. І чим повільніше черепахою повз час, тим менше сподівань і надій залишалося в кожній голові. Мабуть, багато у цьому вагоні вже думало про те, що краще би кудись їхали, ніж стояли на місці.
Петя Онищенко молився Богу, дякував Йому за те, що вже має у житті і просив милосердя до себе. Відтак його думки полинули до дружини і сина. Стало тепло на душі.
Раптом поїзд різко рушив з місця. Декілька чоловік від несподіванки упало. Але найогиднішим було те, що перевернулося відро, і сеча з калом потрохи розтікалася вагоном. У темряві важко було визначити, де знайти безпечне місце для нічлігу, щоби не вступити у лайно.
Поволі сон розв'язав багато проблем. Навіть сморід не заважав чоловікам бачити щось приємне і космічне.
15
Пропозиція секретаря міської ради діяти спільно була заманливою, але ж директор Дрогославського лікеро-горілчаного заводу розумів, що за цими словами його ворога нічого нема. Порожнеча. Діяти спільно? Проти міського голови? За єдиного кандидата в народні депутати України? А чи підтримає Конгрес українських націоналістів кандидатуру від Народного фронту?
Але найбільше йому пекло не це. Чомусь думав, що коли зблизиться зі своїм ворогом, то стануть зрозумілими його зв'язки з дружиною секретаря міської ради. Це було очевидним, хоча сам собі не міг пояснити, звідки така впевненість саме в такому розвитку подій. Та й споріднена душа шепнула йому на ювілеї, аби тримався подалі від її чоловіка. А вона розуміється в цьому. Жіночу інтуїцію не здуриш.
Директор Дрогославського лікеро-горілчаного заводу розумів, що не повинен думати про секретаря міської ради як про свого ворога. Не по-людськи це. Не по-християнськи. Вважав себе віруючим, хоча страшенно ненавидів церковні обряди. Ледве достоював у церкві, думаючи щось своє. Вірив, що Бог усе бачить і чує. Йому достатньо коротенької щирої молитви від нього, аби Він знав, що має на землі вірного сина. А все решта – дрібниці життя.
І все ж тягнуло ближче до секретаря міської ради. Це був не лише азарт гравця, залоскоченого небезпекою. Ну, як же, у нас близькі стосунки з твоєю дружиною, а ми стаємо приятелями. Все ж прагматизм, притаманний кожному бізнесменові, брав гору в цих його розрахунках. Ну, бізнесмен, як його називають у місцевій пресі, – це гучно сказано. Радше підприємець. Ще не знав, як здолає міського голову, який частенько полюбляє вставляти йому палиці в колеса, і чи допоможе в цьому секретар міської ради, – але спробувати можна. І в жодному випадку під час цього процесу зближення не повинна постраждати дружина секретаря міської ради. Краще не догоріти, ніж перегоріти.
16
Уже стало звичним, що діти сусіда забігали до Лесі, аби щось поїсти. Чогось особливого, звісно, вона не готувала, виходила з власних можливостей, але не давала їм померти з голоду.
Василько і Сергійко вже стали своїми, могли зайти у будь-який момент і весело щебетали з Лесею, розповідаючи їй про свої маленькі хлопчачі таємниці. Діана заглядала зрідка, ніби хотіла забрати малих додому. Леся мовчки давала їй їсти. Погляд дівчини і далі не віщував Лесі нічого доброго, але людина така істота, що звикає до всього. Леся намагалася не звертати на це уваги.
Стосунки з сусідом змінилися до невпізнання. Про секс уже не йшлося. Лесі здавалося, що сусід уникає її. Він перестав пити. Одного разу вона запросила його на обід, але він подякував і відмовився.
Леся зрозуміла причину зміни його поведінки. Сусід переживав за дружину. Це стало для неї великим відкриттям. Раніше, до хвороби сусідки, вона думала, що він не має жодних почуттів до своєї дружини. Можливо, так і було, і залишилося тепер. Але з її хворобою він і сам змінився, і його ставлення до дружини стало інакшим. Леся думала, що, можливо, сусід і не кохає її, але принаймні робить усе, щоби не завдавати прикрощів. Хоча та була у лікарні, але й стіни мають вуха. І це, мабуть, більше, ніж кохання, коли ти готовий заради близької тобі людини зробити все, що сприятиме її життю у широкому значенні цього слова.
Лесі було боляче, бо вона знала, що сусід не кохає її, і якби з нею трапилося щось подібне, навряд чи він так само змінився б і вболівав за нею. І мов блискавка, її вразило, що й вона не кохає сусіда, і секс з ним не міг зміцнити кохання, бо його як такого і не було.
Та й Мирона свого вона не кохає, хоча й думає про нього зараз частіше, ніж будь-коли. Можливо, тому, що він на війні, хоча й заспокоює її, що нібито знаходиться далеко від зони антитерористичної операції. Лесі не хотілося зараз вдаватися у подробиці свого нещодавнього минулого, чи вона кохала чоловіка.