Я не пізнаю тебе, брате, ти став подібним до решти робів... подібним не рубищами, не пругами батожними, ні — смиренністю. Краплі-дні подірявили твою волю, тепер животієш безвольно і покірливо, як безсловесна худобина. Тисменицький праліс, квіти-блавати, яр-сонце не ваблять тебе. Ти позабув плакати й закипати гнівом. Чого ждеш, Добромире?"
Мертві очі свердлили душу, мною оволодів жах, я рвонувся до Митра, щоб закрити йому повіки, і впав, підкошений ланцюгом.
Половчан бавився бичем.
А я пригадав бабу Предславу, її заповіт:
— Як умру, внуку, то наліпи навколо мене свіч. При світлі моя душенька не битиметься в хижці, при світлі знайде дорогу і полетить до бога або в преісподню.
І я, княже, заволав на всю чинбарню:
— Дайте свічу!
Роби-уснарі попідводили голови. Переді мною виріс Половчан. У вузьких щілинах степових очей зблискували бричі.
— Чого репетуєш, собако?
— Мертвий... свічу треба,— просив я і показував на розпростертого Митра.— Так споконвіку було...
Половчан вдарив мерця чоботом, мене ж оперезав бичем: людське життя в чинбарнях Данилових ногати не вартує. Два гридні вхопили Митра за ноги й поволокли до виходу. Ніхто не бачив, де його закопали, тепер до Митрового корита припинають іншого роба, але по-братимова душа, його очі не дають мені спокою, я думаю, що небіжчик просить свічі-помину. А може, Мит-рова смерть стала свічою для мене?
Того полуденка я твердо вирішив утекти..."
Володимир Володаревич втікати від спогадів про минулу блудну ніч не збирався. Навпаки. Молода іберійка влила князеві в жили вогню, встав з ложа бадьорий і сильний. В стравниці чекав на нього ловчий Вадим Вовк.
— Все готове, княже,— пробасив він.— Кличани рушили на перевісище. Ловці тятиви наструнили. Гридні напувають коней.
— Ну й гаразд,— похвалив князь, зиркнувши на столи, які знову гнулися під стравами і трунками.
— Може, вип'єш, осподине? — припрошував до пуга-ра посадник.
— Хто на лови хмільний іде, тому добичі не бачити. Поклич соцького і тіуна мого Боринича: хочу оглянути Тисменицю.
Володимирко давно не звідував города над Ворон-рікою. Не далі як півсотні літ тому на цьому місці тулилася при Соляній дорозі вбога займанка з кількома хижами. Тепер це справжній город з багатьма дворищами, церквою, торжком, садами. Передторік старий частокіл повалили, скусні дереводіли опоясали город стінами. Обидвоє воріт брусові, надійні, залізом скріплені. Соцький Збранич пильно стереже град, вої добре одягнуті, мечі їхні гострі. Зрештою, інакше не може й бути, Тисмениця — це забрало для стольного Галича на Соляному шляху.
— Хвалю вас, мужі, хвалю,— мовив Володимирко соцькому, тіуну Бориничу та посаднику Калитичу.— Сподарі з вас дбайливі.
— Для тебе стараємося, волостелине.
— А для себе, Данилку?
— Князь багатий статками своїх дітей,— відповів скромно посадник.
— Може, й так,— Володимирко змахнув з бороди сніжинки.— Одначе й свою господарку покажи, посаднику. Чув я, чинбар з тебе знакомитий.
—
"Чинбар"? Хіба посадник твій, княже, втирає у мозд-ру сіль, ніби він сідає на лаву з моздрівниками й тупою скобою здирає з шкіри м'ясо й жир, потерпаючи, щоб припадком не порізати руно? За нього гарують інші: посадник кликнув майстрів умілих, накупив робів. Коли ж бракувало рук — силою людей неволив. Його заняття — злото рахувати.
Але пощо повідаю про Калитича, ніби свого лиха не маю. Я сповідався тобі, що того полуденка надумав разом з другим приятелем своїм Григором утекти.
Принесли ми тайно з чинбарні ножа і ночами довбали стіну нашої кліті: мали на думці прорізати дві плахи, щоб якоїсь ночі вийняти їх з пазів і... Нам коби з кліті вирватися, далі дорогу знайдемо.
Робота була мозольною; серця заходилися від страху: якби хтось не почув, коли б не вивідав. Врешті, одна плаха була готова, ми взялися за другу. І тут, як на біду, Григора перевели з чинбарні до комори. Нова робота дісталась йому набагато легшою, та й волі мав більше. Цілоденно ми не бачилися, хіба тільки вечорами, коли приходив у кліть ночувати. Бачу: не бере приятель до рук ножа.
— Передумав? — питаю.
— Ні, — каже,— боюся дразнити долю. Діло наше гибле. Зловлять — до смерті не знімуть з ніг вериги. А з комори, дасть бог, виберусь.
— Про мене забув... Мовчав.
— Григоре...
— Кожен сам собі рідний,— відрізав мій побратим. Я ледве стримався, щоб не вдарити його ножем. Ну, а кулаків не жалів. Бив його люто. Звір у мені ожив. Тепер каюся: нерозумно чинив. Григор не міг бути інакшим, життя наше підневільне, сточило його, научило зради.
Вранці Григор показав Половчану прорізану плаху. На мені мстився й собі милість заробляв. Смішний... Так, смішний, княже, бо мене подвійно батожили й знову закували в ланцюги, але не минула біда й Григора: повернули в чинбарню поміж нас. Роби плювали і жбурляли в нього падлиною. Перевет...
І він не стерпів людського презирства. Седмиця якраз минула, коли штрикнув ножем собі в серце. Я зостався один... Власне, придбав нових друзів... усі в кліті — мої друзі. Різні це люди — русини, ляхове, угри, різні дороги привели їх до чинбарні Калитича: одних побрали в полон на бранному полі, інших за борги обернули в робів, третіх підступом, як мене, ізловили в сильце.
Прийди до нас, княже, прийди й учини по-справедли-вості".
— Князь!!! — раптом хтось гойкнув біля входу.— Встати!
— Князь? — обпалило Добромира.— Сон це? Жарт? Ні, князь навсправжки стояв на порозі. Ковзав очима
по чинбарні й морщив ніс від смороду. Данило Калитич сипав пояснення в княже вухо. І тут ударив грім. Була зима, тріщали різдвяні морози... а тут грім упав на посадникову голову. Бо заволав Добромир:
— Княже, вислухай мене! Володимирко звів кущисті брови.
— Учини по-справедливості, осподине! — просив Добромир. Простягував руки й рвався з ланцюга. Дзвін заліза котився по чинбарні. — Захисти, батьку. Вольний я, підступом узяли.— Добромир поспішав, боячись, що не встигне виказати всі наболілі, наперед продумані слова.— З Галича я...
Володимирко покосився на посадника, який білів і потів, пам'ятаючи: "Правда руська" кріпко боронить прав вольних людей". Ганьбив себе, здуру повів князя до цієї шопи. Що ж робити?
— Хай скоморох замовкне, Половчане,— врешті, знайшовши вихід, крикнув доглядачеві. Князеві ж сказав: — Не слухай роба, осподине. Скоморох це. Каждодневно блазень на цепу скаче.
— Княже!!!
Володимирко повернув до дверей. Скоморох? Не дуже повірив Данилові. Безмір'я болю клекоче в грудях молодого роба. Але посадник сказав... посадникові повинен вірити, якщо навіть... На порозі князь призупинився, мовби досягли його Добромирові руки... руки Добромирові уже ламав, викручував Половчан-Вихрест. Долонищею затуляв уста.
Володимирко вдарив чоботом у двері.
— Кня... Будь проклятий, княже, віднині й повік! Свиснув бич.
Половчан періщив роба наосліп. Добромир приймав удари покірливо. Цибеніла з нього кров, краялася пругами шкіра. Вільні й невільні чинбарі були свідками, як
поступово Добромирів вид розплився в посмішці, як він весело розтулив рота: і вибухнув у чинбарні моторошний сміх.
— Ти чуєш, осподине? — виправдовувався надворі Калитич.— Я ж казав — блазень блазнем.
Князь скинув соболину шапку, витер спітніле чоло. Регіт у чинбарні стих.
— Пора на лови, Вовче.— І, не глянувши на лучших тисменицьких мужів, що топтались позад нього, князь пішов до залубнів.
Вовк приклав до губ ловецький ріг. Падав сніг.
II
Ранок вставав, як біла лілея: пелюстки його розкривались неохоче, повільно. Минуло багато часу, поки день вокняжився на своєму столі і в Тисменицькій пущі посвітліло.
Батько Боян сидів на засніженому бервені перед хижею і, кутаючись у ведмеже хутро, споглядав, як Любана лагодилася рушити з Русином у глибінь пралісу звідати розставлені на дрібну звірину сильця й тенета. Метушилася, як вивіриця. З сітями за поясом, тугим рожан-цем за плечима, вона поправляла на отрокові вовчу кожушину і шапку, пробувала, чи міцно прив'язав лижви, котрі витесав з гінких яворців батько Боян. Вона стала на Боянові лижви, дарма що широкі і довгі. Та якось дасть з ними раду, не вперше. З Іваном біда, незграбний він. Лижви для нього — новизна.
— Мой, їванчику, сміливіше,— підбадьорювала.— Дивися-но, як треба,— показувала.
Іван Русин спітнів. Ноги тремтіли. Пригода з вовками, смерть Вавилова дотепер давали про себе знати. Вранці батько Боян відраджував виходити з дому. Любана напосілась:
— Він муж, а мужеві не пасує гріти довго кістки на теплій лежанці. Крихкими будуть.
Ну, що ти їй скажеш? Та й Русину треба колись навчитися ходити на лижвах. Русь узимку — це сніги й сніги.
Іван пробував схіснувати з дівочої науки, лижви роз-ковзувалися вправо-вліво, він втрачав рівновагу й падав. Любана, врешті, здогадалась дати йому в руки палиці
— Ти ж говорив, Іванку-сонечко, що починок в усьому завжди важкий,— щебетала дівчина.— Десять разів по десять заореш носом у сніг, поки лижви опануєш.
Вони виїхали з дворища і зникли в кущах. Боян звів руки до неба, випрошуючи в Даждьбога щасливої лижні. Молоді голоси глухли, ліс знову падав на дно білої тиші. Кохався Боян у первозданній тиші і в оцій білій, зимовій, і в зеленій, літній. Ночами, коли Дрімота скупилася на сни, пряв безконечно скорботні думи: час найвищий прощатися з світом. Зелейник не боявся смерті. Чого боятися? Після того, коли бренне тіло згорить на попіл, душа його вічно поселиться на Даждьбо-гових левадах у царстві тіней. Та все ж брав його сум: на левадах бога не так красно, як на землі, як тут, у цій засипаній небесним пір'ям пущі, яка, мов книга, пам'ятає Боянове дитинство, отроцтво, мужню зрілість і ту годину, коли відчув себе старцем.
Смерть... кострище... Даждьбогові левади. І згадав: давно не навідувався до священного дупла на требищі, в якому живе обгорілий Перун. Давно не лоскотав йому ніздрі цівкою жертовного диму. А пора б... То, може, нині побути з богом? Простягнув було руку, щоб дістати з-під стріхи снопик пахучого зілля, в чересі намацав кресало. І тут легкий подих Стрибожевих онуків доніс до його вух далекі голоси й сухі удари палиць об стовбури дерев. Боян обернувся у слух, кучмасті брови сповзли на очі. Зелейник зітхнув: у праліс загостили люди.
— Лови, мабуть, наш князь спорядив,— сказав старий до себе.— Кличани виполошують дичину, гонять на гострі стріли й рогатини.
Боян сторонився людей: краще од них подалі...