Він волить, бач, здорове сільське тіло, ніж панські примхи. Візьмеш у жменю, аж по жилах приском піде. Тверде, гнучке, ні зломиться, ні розкисне, а кине тобою, як зноровлена коняка.
— Ха, ха, ха! — зареготалися всі.
— Бачу, наш старий бирич неабиякий знавець коней.
— Що ж далі? — почулися голоси.
— Ну, нічого. Ні пані, ні служниця, ні князь нічого ще не знають. Сьогодні вечором спитає князь пані, чи бажає їхати з князем Олександром, і пустить Ті, якщо вона захоче, але служницю лишить собі. А як не схоче, то поїде далі, пані відвезе у Дубно, а князя лишить тут.
— А Марина? — почувся з-під дверей голос Скобенка, якийсь чи то грізний, чи то розпачливий, що всі аж оглянулися.
— Марина, звісно що! В улику на Антоколлі багато теплих, шкірами встелених, килимами обвішаних, піжмом пахучих комірчин-кімнат. Нова бджілка осяде там за місяць-два та ждатиме на якого-небудь трутня.
— Але ж вона не литовка, а тутешня,— зауважив хтось.
— Іди, сварися з князем! — засміявся конюший басом.— Не знати, який чортяка захоче розпинатися за одною дівкою. Хто з нас не знає дівок та хто не знає, що нема за ким так дуже побиватися.
— Правда ваша,— втрутився кухар, який саме вибирав з сковороди печеного павича і брався причепурити його павиними перами,— у тому-то й біда, що з дівок часами робляться жінки, а тоді не ти за нею побиваєшся, а вона побиває тебе.
— Ба, дівка нібито нічого, а тут кожний за білим колінцем і на тополю полізе! — зауважив старий бирич Гнат.
— Як зразу видно, що ви жонаті! — засміявся конюший.— Я б мою провчив, якби так...
— Те, те, те! — розгарячився кухар.— Не кажи гоп, доки не перескочив. Подумай тільки, скільки разів буваєш п'яний і то так, що ні рукою, ні ногою, а тоді вона дужча за тебе, і ти стоятимеш за її ласку, а не вона за твою.
Загальна увага звернулася на суперечку між конюшим і кухарем, який зовсім не цікавив Грицька. Зате схвилювала його незвичайно цим разом поява Скобенка у корчмі. Він устав і висунувся з кухні; біля дверей глянув ще раз на молодого, колись квітучого здоров'ям та красою молодця і ледве пізнав, що це той самий чоловік. Бліде лице, пооране зморшками пристрастей, осунулося, зів'яло, постать згорбилася, наче у старця, хода стала непевна, наче у недужого на гостець. Коли Грицько проходив біля нього, їх очі зустрілися. Вийшовши, Грицько оглянувся і побачив, що Скобенко іде за ним. Біля хати двірника зустрілися і разом увійшли до середини.
XIV
Як тільки Скобенко увійшов у кімнатку двірника, впав на землю і застогнав не своїм голосом. Судорожно затисненими кулаками виривав жмутки кучерявого чуба та товк чолом об долівку, доки не бризнула з нього кров. А тоді засичав з болю, наче роздавлена гадюка, і зайойкав на всю хату.
Опісля зірвався на ноги і, вхопивши себе за голову руками, став бігати по кімнатці, наче божевільний. Поміж пальці стікала кров і мішалася з пилюкою долівки, а стогін та зойки раз у раз виривалися з-за затиснених зубів.
З широко відкритими очима дивився двірник на все, уступаючись з дороги ошалілому парубкові. Грицько стояв на порозі непорушно. Потім вхопив за плече Скобенка і потряс ним, наче садівник грушею.
— Тю, схаменися, отямся! — гукнув він.
Скобенко замовк, зупинився і глянув на Грицька, наче від сну збудився.
— Мовчи, тварюко! — говорив посланець боярина.— Не реви, бо почують, то будеш битий! Ось сядь, напийся меду і поговори з нами на розум. Може, ьш й порадимо тобі що-небудь.
— Ох, порадьте, братику, порадьте,— лебедів Скобенко, складаючи руки, як до молитви,— віддайте мені мою Марину, моє життя, і весь вік служитиму вам не як друг, не як товариш, а як раб...
— Марина — це служниця тієї пані, правда? — запитав, враз задумавшись, Грицько.
— Так!.. Ох, то ви її не знаєте? Ну, тепер розумію, чому ви й самі не божеволієте з розпуки. Ах! Ви не знаєте її, ні!
По лиці його, як горох, почали котитися сльози. Та рука Грицька здавила йому до болю плече.
— Не рипи, тільки розкажи все, що знаєш! — наказав Грицько.— Чому ти покинув Луцьк і боярина Андрія?
Скобенко розказав, запинаючись та повторяючись, усю правду. Вкінці поскаржився, що Заремба відправив його по нагороду до Офки, а ця збула його нічим. Грицько червонів, слухаючи, якими дорогами ішли Заремба та його дочка, червонів від сорому за малодушність своїх князів, і одночасно будився у ньому подив.
"Що за хитрі-прехитрі люди, польські пани!" — подумав собі і не знати чому нагадав у цю мить Свидригайла. Невже ж і там причиною були їх наклепи та підступництво?..
Скобенко скінчив сповідання і тупо дивився перед собою, вичерпаний, стомлений спогадами про віроломство Офки і Заремби, приголомшений страшенною вагою нещастя, безнадії. Мовчав і Грицько, який ламав собі голову над почутими подіями.
Не чули вони, як знуджений незрозумілим оповіданням двірник висунувся за двері хатини, спльовуючи та двигаючи плечима, а у хату ввійшов Олександр.
На його лиці видно було переживання останніх днів, але в очах малювалася не розпука, а гнів, гнів мужа, честолюбство якого образить жінка або володар, і йому не ялося з ними ставати до бою. Упокорення гризе серце, наче страшна недуга, але не відбирає сили, ні самоповаги. Навпаки! Воно бунтується проти незаслуженої ганьби і рветься до подвигів, щоб доказати всім, у чому лежить його вартість та значення. І хоч обізветься у ньому не раз і бажання помсти, та воно не стає ніколи метою всього життя... Князь Олександр чув оповідання Скобенка, а чим далі воно поступало, тим краще розумів він причини, через які сталося те, що сталося. Коли Скобенко замовк, князь підійшов до столу і поклав руку на плече парубка.
— Не журися, хлопче! — сказав.— Тобі осталася помста. Гей, я радо помінявся б з тобою...
Наче осліплений блискавкою, зірвався Скобенко.
— Помста, кажеш? — засичав, а його очі, здавалося, вискочать із орбіт.— Помста, кажеш, а на кому?
— Xa, ха! Звісно, на кому, на тому, хто вкрав у тебе твоє щастя! Він тебе не знає, тобі легко... Офки не буде при ньому, не остереже його. Ха, ха! Вона теж помилилася. Гей, Жигимонте Кейстутовичу, здається мені, що і ти цим разом прорахувався у дечому!
Він потер чоло рукою і раптом звернувся до Грицька.
— Звідки ти тут узявся?
Грицько оповів.
— Вийди звідсіля! — наказав князь Скобенкові.— Вийди, але не відходь далеко. За хвилину покличу тебе сюди і вкажу дорогу до помсти.
Скобенко вийшов. Лице його не тремтіло вже від судорогів хлипання. Грізно стягалися брови на чолі, уста затискалися, а нігті п'ястуків впивалися у долоні.
— Сядь! — наказав князь Грицькові і почав його випитувати про Свидригайла, боярина, Зарембу і Скобенка. Хоч і як його розум був зайнятий Офкою та князем, то мимохіть народилися в його душі два почуття: одно — це подив з дій цього мужика, який віддався так неподільно справі народу, як ні один із князів, друге — це почуття сорому. І мимоволі почервоніло від сорому лице князя Олександра.
— В Скобенка забрав князь дівчину! — сказав він, коли Грицько розповів усе, що знав.— А при мені спитав Офку, чи хоче вона їхати далі зі мною, чи залишитись з ним. Я бачив, як старий грішник поглядав на неї, наче закоханий чорт, а вона, помітивши те, відвернулася від мене і вклонилася йому, кажучи, що "для бідної, самітної жінки краща опіка Кейстутовича з дружиною, ніж бездружинного Носа". Мене охопив сміх і жаль, що я для тахої... скривив душею і покинув Юршу, і лють взяла мене на себе, на неї, на князя, на ввесь світ. Вона тимчасом подякувала мені за опіку і вийшла, а тоді Кейстутович зареготався на все горло і каже: "Коли хочеш, княже Олександре, то бери її силою сьогодні вночі. Мені її й так не треба. Мусиш мені, однак, лишити Марину. На чорта мені Офка?.." В мене наче грім луснув, так дуже я здивувався. Зразу бажав було справді зробити так, як радив Жигимонт, але опісля подумав собі, що я Офці віддав душу, а вона проміняла її за стару, витерту всілякими повіями княжу постіль на Антоколлі. Тоді я протверезився. Може бути, що в неї є ще які дальші замисли, бо вона на службі у польського двора, але це мені байдуже. Честолюбство — це для мужа друга любов. Де вони зударяться, там гине одне з них. Гей, правду казав боярин Микола! У мене вмерла любов, і я зараз їду назад у Луцьк. Туди має надоспіти Свидригайло з військом, почнеться війна. Побачимо, що вдіє великий князь без народу! Побачимо...
— А Скобенко? — нагадав Грицько.
— Скобенка доручу Жигимонтові. Він прийме його, бо ми розійшлися як друзі. Буде парубок якийсь час казитися, а за місяць-два віддасть йому князь дівчину та ще й із приданим, а може, і боярською службою наділить. Xa, ха!
Грицько глянув швидко на князя.
— А як він справді думає про помсту? — сказав, ніби між іншим.— Кров Кейстутовича впаде тоді на тебе, княже!
— Ба, змиють її сльози всіх батьків та чоловіків, яких скривдив цей стадник! — відповів князь, але очі його не зустріли чомусь погляду мужика, який бажав у них вичитати правду.
І тоді подумав собі Грицько, що деколи ненавидять люди того, хто здіймає плівку з їх очей більше, ніж найбільшого ворога, якого не бачили досі...
Всупереч проханню та плачу, вислав Жигимонт наступного дня Офку в Дубно, звідкіля недалеко вже було на Поділля, де перебував Кердеєвич. Князь звелів це вчинити старшому биричеві, бо сам, мовляв, нездужає. Не допомогли лементи, прокльони, погрози, а навіть відклик до князя Олександра. Цей-бо заявив, що не може ставати всупереч волі князя крові. Остаточний наказ виїзду приніс Офці Скобенко, поява якого подіяла на неї, наче удар батога по лиці. Вона замовчала і підкорилася. Грицько зник тієї самої ночі, а князь Олександр ждав приїзду великого князя Свидригайла, щоб під його стягом змити сором відступництва від святої справи народу. Багато думав він про неї та нагадував собі розповідь Грицька, але і йому не було ясним ставлення Свидригайла до руського племені та його земель. Куди не глянь, усюди мряка, темрява, неясно перемішані між собою понуки, причини, наслідки і висновки, пристрасті, забаганки, стремління і каверзи. Не розумів їх Грицько, не розумів і князь Олександр. Хоч, однак, мужик таки збагнув більше, ніж князь, та ні один, ні другий не знали про це і блукали, мов двоє людей, які, чуючи свої голоси, шукають один одного навпомацки у темряві.