Але ще раніше побачила світ повість про молодих будівельників-сибіряків "Просіка", що була опублікована в 1980 році в журналі "Юность" і за яку Андрію Шишкіну присуджено першу в його житті літературну премію — за перемогу в конкурсі на кращий перший твір молодого автора "Зелений листочок". Ну, а за книжку "Подолання" він був удостоєний обласної комсомольської премії імені Едуарда Багрицького. А ще через певний час повісті "Зустрічного вітру", "Четвертий семестр" (яку оце відзначено премією Миколи Островського) та "Подолання" вийшли окремою збіркою у видавництві "Молодая гвардия". І то вже був справжній успіх. То вже було визнання.
Чи ж варто пояснювати, що за появою кожного з цих творів — тяжка, майже титанічна праця людини, по суті, прикутої до ліжка? Що за кожним із них — і мужність митця, і подвиг громадянина. Тим паче, що твори ці — про наше буремне сьогодення, а герої їх — люди активної життєвої позиції, люди, які починають свій життєвий шлях не з непомірних амбіцій, не з безкінечних вимог, не з обивательського бурчання, а з дії, з діла, з визначення власного місця на риштуваннях нового суспільства. Цим твори Андрія Шишкіна, власне, й цінні для нас, у цьому їх життєдайний оптимізм.
Лише якийсь місяць тому (в номері від 13 вересня) читачі "Комсомольської іскри" мали змогу познайомитися з фрагментом нової повісті Андрія Шишкіна, тепер уже члена Спілки письменників СРСР, "Перевали" (робоча назва її була "Гроза", під нею й опублікували фрагмент). Ми надрукували його одразуж, щойно письменник завершив останній розділ повісті, котра стала творчим підсумком цілого року його роботи.
Вже давно Андрія захопили події, що відбувалися під час Великої Вітчизняної війни на кавказьких перевалах. Вивчаючи матеріали, він знав, у яких неймовірних умовах діяли наші бійці, що — не підготовлені до боїв на високогір'ї, не екіпіровані належним чином — упродовж кількох місяців стримували, давали відсіч і врешті-решт розгромили добірні єгерські частини фашистів. Саме ці події і лягли в основу повісті "Перевали", назва якої, міжінщим, теж глибоко символічна. Бо йдеться не стільки про гірські перевали, як про перевали, які доводилося долати головним героям цієї повісті у своєму повсякденному солдатському житті. Про перевали, за якими зникали розпач і зневіра, породжені першими невдачами на фронтах, поразками і втратами 1941-го, і з'являлася віра у власні сили, в Червону Армію, в непохитність народу.
На честь автора, слід сказати, що він зумів розкрити сходження на ці перевали досить правдиво, талановито, уникаючи зайвих декларацій та словесної пудри. Ясна річ, повість ще читатимуть видавці, а отже, ще будуть доробки, правки, шліфування окремих епізодів... Одне слово, попереду тяжка, але неминуча в літературному процесі будь-кого з митців праця. Однак живе Андрій Шишкін, мабуть же, не очікуванням висновку видавців. А чим саме? Про що буде твір, перші сторінки якого з'являться, можливо, ще до кінця року?
Про це я і запитав Андрія Шишкіна в розмові, що відбулася одразу по тому, як у "Комсомольской правде" з'явилося повідомлення про присудження йому премії імені Миколи Островського.
— Так, задум нової повісті вже існує, — відповів Андрій. — Поки що рано говорити про якісь певні сюжетні лінії, про характери героїв — вони визначаться згодом, в процесі роботи над твором. А суть задуму така. Я уважно стежу за тим, як у країні триває перебудова економіки, психології, світосприйняття людей. Ось про цю перебудову, про те, як вона відбувається в психології молоді, відбиваючись потім на її справах, я і хочу розповісти.
Ну, що ж, залишається тільки побажати лауреатові Всесоюзного літературного конкурсу імені Миколи Островського Андрію Шишкіну плідної праці, знахідок і нових творчих успіхів. Молодий письменник заслужив їх усією мужністю свого мистецького таланту[25].
ПОДОЛАННЯ
Це нарис про колишнього військового льотчика, нині молодого письменника, удостоєного нещодавно літературної премії ЦК ВЛКСМ імені Миколи Островського, — Андрія Шишкіна, життя якого може слугувати для кожного з нас прикладом постійного, буденного, якщо можна так висловитися, героїзму; прикладом мужнього подолання обставин, викликаних трагічною випадковістю, яка іноді здатна так круто і так жорстоко перекроїти все наше життя.
1
Андрій Шишкін... Осмислюючі долю цієї людини, просто неможливо утриматися від порівнянь, за якими неминуче постають перед нами образи Миколи Островського, Олексія Маресьева, Владислава Титова... Занадто вже багато в характері, життєвих принципах, у самому розумінні Андрієм смислу свого життя, того, що ріднить його з цими людьми, занадто міцний отой внутрішній, духовний зв'язок між ними, який не піддається визначенню, але який все ж таки завжди очевидний. Тим паче, що Андрій справді намагається пізнати їхнє буття, пізнати для того, щоб самому жити з найбільшою користю для суспільства.
Ну а професію Андрій собі не обирав. Вона прийшла до нього разом із мрією, котра зародилася відтоді, як хлопчина вперше усвідомив, що світ поділяється на землю і небо. Батько його був військовим льотчиком, — який би літак не з'являвся над їхнім гарнізонним містечком, Андрійко був упевнений, що то повертається додому батько. Так поступово хлопчина й утверджувався у думці, що земля саме для того й існує, аби літакам було звідки злітати і куди повертатися.
Та й саме небо теж якось одразу прийняло і визнало його, як визнає кожного, для кого політ — не робота, а спосіб самовираження. Мабуть, за натурою своєю він належав до того племені пілотів, із якого виходять, як правило, першокласні аси або розсудливі відчайдухи випробовувачі, і, напевне, він і прагнув би пристати до котрогось із цих небесних кланів, якби ж то все більше й більше його ровесників не ставали космонавтами і якби не впевненість, що, зрештою, людина тільки для того й піднімається в небо, що з нього починається космос, і це пробуджувало в молодому пілотові до часу притамовану сваволю ікарів усіх часів і народів, сваволю мрії, сваволю духу, сваволю одвічного пошуку, який нерідко завершується трагічно.
Втім, тисячі усіляких небезпек чатували на нього при кожних зльоті і посадці, при кожному навчально-бойовому польоті його винищувача, але завжди він вірив, що зуміє повернутися на землю і що земля прийме його своїм злітним полем, врятує і простить. За все, за що тільки має простити, як матері прощають синам.
Небезпека — в небі, порятунок — на землі... Зуміти злетіти і зуміти повернутися... Хто з пілотів не знає цієї непорушної, як бетон під шасі, і всеосяжної, як сам ризик їхньої професії, істини? Чому ж тоді сталося так, що, пройшовши всі випробування на "міцність крила", він зазнав життєвої катастрофи саме на землі, в один із найсонячніших і найрадужніших днів своєї молодості, в ситуації, яка сама по собі така банальна і безглузда, що варта того, аби все життя у відчаї запитувати себе і долю — ну як, як це могло статися?
Втім, через відчай Андрій Шишкін уже пройшов. Вірніше, пройшов і через нього, якщо тільки в його стані справді можна колись остаточно "пройти" через усвідомлення того, що тобі вже ніколи не те що не злетіти, а навіть не ступити кроку по землі, якою ти звик милуватися із піднебесся.
Герой однієї з повістей Андрія Шишкіна, молодий пілот, приїжджає до південного міста, купається у морі й одного разу, невдало пірнувши, натинається під водою на тапчан, якого змила з пляжу нічна штормова хвиля. Опритомнів він лише через кілька днів, у лікарні, спаралізований, з переломом хребта. Відтоді й почалося його сповнене боротьби і трагічності земне життя.
Насправді ж це сталося не в південному місті, а в Московському військовому окрузі, куди Андрій Шишкін прибув за новим призначенням, і не на морі, а на річці. А все інше — свята правда. Все правда — і те, що були дві клінічні смерті, і що довелося витримати кілька найскладніших операцій (йому, одному з перших у країні, пересадили частину гомілкової кістки замість розтрощених хребців), під час яких найславетніші хірурги столичних клінік почувалися, як студенти під час заліку з хірургії. І знав він про вироки консиліумів, але світилася потаємна віра його лікаря в те, що "цей пілот виборсається".
Не існує приладів, які могли б фіксувати і визначати силу усіх тих страждань, яких він зазнав і зазнає досі; і не існує слів, якими можна було б описати муки матері, що невідступно перебувала при ньому від часу першої операції і на очах якої син стільки разів умирав і воскресав.
Дві клінічні смерті справді були, але не було і не буде смерті людської віри, смерті громадянськості її покликання. Відтоді, як, після кількох днів непритомності, він нарешті виявив себе в реальному світі, до колишнього (вже колишнього) пілота поступово приходило не лише усвідомлення свого буття, а й так само поступово, з болем і терзаннями, з вірою і зневір'ям, народжувалося тверде усвідомлення, що все-таки це — життя, що жити варто, що вистачить мужності саме жити, а не доживати, бути, а не нидіти в заздрощах й образі на такий недосяжний тепер "світ красивих і здорових".
Палати хірургічних відділень травматологічних клінік мають одну жахливу особливість. Там страждаєш не тільки ти і не лише за себе. Ще страшнішими бувають іноді страждання "соседа, что справа", там доводиться переживати біль свідка, який супроводжує людину до останньої межі. Там бачиш і виразно усвідомлюєш, як сильні волею вириваються з безвиході і як люди, які мають усі шанси на життя, догоряють у власній слабкодухості. Скількох таких, що зірвалися, впали на тій межі, зломилися на першому зльоті, довелося йому побачити за роки свого кочування з лікарні в лікарню, з госпіталю в госпіталь! Ось ці палати безнадійних, у яких дев'яносто п'ять відсотків тих, що "не повернуться", вважаються достатнім аргументом, аби ще на щось сподіватися, — якраз і були для нього суворою школою, у якій він учився по-справжньому пізнавати себе і людей, учився розшифровувати такі абстрактні поняття, як мужність, воля, мета, людяність...
Згодом, коли після кількох років госпітальних поневірянь палатою стала кімната власної квартири Андрія, зболена пам'ять його знову й знову "прокручувала" все, що бачив, пережив, усвідомив, чому навчився ужиття і в чому зневірився.