І нашій Анні-Марії врешті треба звикати потрохи до всяких мандрівок...
Врешті рушили.
Бадьоро порскаючи, коні взяли з копита й весело залопотіли по прибитій ранковою росою дорозі. Попереду їхали Жвон, Пірауна й Кумаже, той самий гострозубий Кумаже, про якого казали, що він чує, як трава росте, уміє нюхом пізнавати на віддаль усякого звіря, а дрімаючу гадюку бачить за милю. Він мав "для краси" спиловані на вигляд пили зуби, круглу кострубату голову, і незмінно добрий гумор. Був дуже великим оптимістом, повторював часто: "Коли не так — хай мене мавпа оближе!", але ніхто ніколи не бачив, щоб йому й справді довелося бути облизаним мавпою, бо завжди було так, як казав Кумаже.
За цією трійкою їхали Анна-Марія й Жануарія під охороною кавалерів Ебанів, а на самому кінці — Васко з Антонієм й Арусаві.
У протилежність до Кумаже, Арусаві був завжди похнюплений і маломовний. Ніколи не казав: "Хай мене мавпа оближе!", але кожне його слово мало велику вагу. У нього також "для краси" були вибиті чотири горішніх передніх зуби, й тому Арусаві трохи шепелявив.
Скоро минули останні будівлі сонної ще Паранаґви, переїхали вбрід потічок і завернули на південний захід. Було дуже рано. Туман заволікав усе довкола, і лишень на сході трохи рожевів, забарвлений теплотою сходячого сонця.
Невиспана сеньоріта позіхала й мовчала, а решта товариства, шануючи її мовчанку, також не обзивалася й з нетерплячкою чекала, коли зникне туман і засвітить сонце.
І ось, врешті, прокинувся вітер, взяв у руки шовкову мітелку й почав нею махати у всі напрямки. Заклубочились тумани і почали котитися то туди, то сюди, підноситися вгору, або западати в яруги, а на додаток тепло дихнуло сонце — і природа стала у всій своїй свіжій ранковій красі.
Добре втоптана, широка дорога, якою довозили до міста дерево з лісів, овочі з плантацій і каміння з гірських кряжів, тепер ішла поміж суцільними зеленими стінами. Її перетинали інші дороги, що вели до плянтацій, або стежки, які бігли у таємничі надра пралісу. Густа роса лунко скапувала з обважнілого листя, ряхтіла під дотиками соняшного проміння і наповнювала келихи квітів прозорим нектаром. Дзвонили на всі лади голоси пробудженого птаства, втішеного ясним ранком і заклопотаного заспокоєнням голоду. Чорно-сині синички спритно стрибали по повалених стовбурах дерев, то в один бік, то в другий, і дзенькали металевими голосочками — чисто, як кравці ножицями. Чубатенькі беньтеві[12] вилазили на найвищі гилячки дерев і звідтам глузливо викрикували:
— Бень те ві-і! Бень те ві-і! — ніби дражнилися.
— Який чудовий ранок, не правда, доне Жібальде? — розворушилась врешті Анна-Марія й розглянулася довкола.
— О, шляхетна сеньйоріто, — поспішно обізвався Жібальдо, — він чудовий, але криє для мене одне питання...
— Яке?
— Не знаю, чи він тому такий гарний, що дона Анна-Марія є його частиною, чи він сам є лишень відзеркаленням шляхетної сеньйоріти?
— Ви дуже ласкаві, шляхетний кавалере, — вдоволено усміхнулася Анна-Марія, — але, видно, не всі поділяють вашу думку, бо он ваш достойний брат щось дуже мовчазний і насуплений.
— Я мовчу, бо напружено думаю те саме, — відповів Себастьян.
— Що?
— Стараюся знайти відповідь на питання, чому ранок такий рожевий?
— І?
— Починаю догадуватись, що він почервонів з сорому.
— З сорому?
— А так. Побачив, що не витримає конкуренції з жіночою красою і спаленів.
Прийнявши без особливого зворушена комплімент Жібальда, Анна-Марія на слова Себастьяна чомусь спаленіла ще дужче від ранку, стебнула коня і вирвалася наперед цілої кавалькади. Жібальдо зараз же погнав за нею, а Себастьян, зрівнявшись з Жануарією, спитав:
— Ти ж навіщо змушуєш шляхетну сеньйоріту червоніти й тікати, коли це повинна була зробити власне ти?
— Не маю певности, шляхетний сеньйоре, — дивлячись на гриву коня, кокетливо відповіла дівчина і прикрила віями лукавий погляд очей.
— Велиш мені дігнати Анну-Марію й вияснити їй її помилку? — спитав Себастьян знову і вже заніс нагай над клубами коня. Очі його бризкали веселістю, а розсічене підборіддя тремтіло. Видно було, що може в тій самій секунді сповнити погрозу.
— О, доне Себастьяне! — жахнулася дівчина. — Не будьте нерозважні. За нами ж їде дон Антоніо!
— Ха-ха! — зареготався Себастьян і, попавши відразу у шал веселости, гукнув: — Ану, що це ми ліземо, мов черепахи?! На стид, на ганьбу, сеньйоріта нас випередила! Доне Антоніо, мій приятелю дорогий, кличу вас на змагання — перескочити он той потік! Хто скорше?!
— Коли б я їхав на цапові, то ще заризикував би з вами змагатися, доне Себастьяне, — відгукнувся ліниво Антоніо. — Але мій кінь в найбільшому ґальопі мусить чотири рази ступити, поки перескочить яму від кілка, то ж я боюся осоромитися.
Але виклик прийняв Жібальдо, і вони обидва, давши остроги коням, вихром помчали дорогою, яку вдалені пересікав потік. Дочвалавши, перескочили, хоч і не дуже-то зграбно, бо коні були не надзвичайні і не привчені до таких вправ, потім перескочили з другого боку й вернулися чвалом назад.
— Чудово, друзі! — саркастично зауважив Антоніо. — Ви доказали справжнього подвигу на цих шкапах. Однак, ще два-три таких потоки — і ми будемо змушені вертатися назад, а ваших коней доведеться хіба зібрати в мішки й нести на плечах...
— Ні, чому ж? — вступився за коней Жібальдо. — Коники добрі, тільки мало дресовані.
— Хай мене мавпа оближе, коли дон Ґабрієль погодиться тримати у себе дресованих коней! — обернувся раптом Кумаже і вишкірив дві білих пилки своїх зубів.
— А ти б хотів мати такого дресованого коника в конюшні, ні? — насмішливо сказав Антоніо.
— А чому би ні? — люб'язно усміхнувся Кумаже. — Чотири кінських ноги — все ж ліпше, як дві людських. Хай мене мавпа оближе, коли брешу!
— Гляди, Кумаже, бо, замість мавпи, тебе зараз готовий облизати канчук! — без особливої злоби пригрозив Антоніо.
Всі засміялися, в тому числі й сам Кумаже. Одинокий Арусаві лишився похмурим і, мов би розмовляючи сам з собою, забурмотів:
— Кінь є кінь і на рівній дорозі — добра річ. Але в лісі навіть три кінських ноги не докажуть того, що дві людських...
— Бачу, що запах лісу нашим рабам лоскоче ніздрі... — сердито й нервово кинув Васко.
— А що ж? — негайно обернувся Кумаже. — Запах лісу все є приємнішим, ніж сморід сензалу, хай мене мавпа оближе, коли не так!
— Дивіться, кавалери, що за чудесні орхідеї! — скрикнула Анна-Марія, відразу увірвавши драстичну розмову.
Справді, на старезному високому дереві, що росло поблизу дороги, красувалася чудесна китиця орхідей.
Без слова Жібальдо скочив з коня, кинув поводи Жвонові й попростував до дерева. Анна-Марія почала було протестувати, але Жібальдо, мов не чув її, відчепив остроги, узяв у зуби кинджал і вхопився обіруч за стовбур. Ліз спритно, дарма, що чоботи зісковзували по обгнилій корі, а під руками обривалися грубі клапті моху. Незабаром він опинився вже на гиляці з орхідеями і відважно поплазував по ній далі, хоч гиляка зловісно кректала. Анна-Марія з хвилюванням чекала якоїсь катастрофи, але всі чоловіки були цілком спокійні, бо досвідченими очима бачили, що гиляка переплетена ліянами і, коли навіть зломиться, то повисне в повітрі, як гойдалка. Але і того не сталося. Жібальдо без пригод досягнув орхідей, обережно зрізав цілий кущик з кори і без особливих труднощів повернувся назад. Тут з уклоном подав квіти Анні-Марії, вискочив на коня й гукнув: — Рушаймо!
— Хвилиночку! — скочив з коня Себастьян і своєю чергою попростував до дерева. Точнісенько, як і брат, скинув остроги, взяв у зуби мізерикорд[13] і поліз угору.
— Що там? Чого шукаєте, доне Себастьяне? — спитала Анна-Марія з відтінком радости в голосі: їй було приємно, що й молодший брат задля неї не схотів поступитися перед старшим.
— Шукаю признання, шляхетна сеньоріто! — вийнявши з зубів мізерикорд, живо відгукнувся Себастьян і поліз вище.
Доліз до тієї самої гиляки, де раніше були орхідеї, минув її й поліз далі.
По якомусь часі витівка почала ставати небезпечною: Себастьян опинився високо серед тонкого, пересохлого пруття, що обламувалося під тягарем його тіла й опадало вниз. У Анни-Марії сперло в грудях дух.
— Годі, доне Себастьяне! — крикнула з благанням. — Я не хочу!
На цей раз Себастьян взагалі не відповів, але заліз у таку гущавину, що лишень по тремтінні листя можна було догадатися, де він знаходиться.
— Себастьяне! — крикнув Жібальдо, не на жарт занепокоєний братовою необережністю. — Себастьяне, чи ви зволите мене послухати і зараз же злізти на землю?
Шамотання на хвилину припинилося, і з непроглядної гущавини залунала весела й трохи глузлива відповідь:
— Якщо мій шляхетний брат не хоче, щоб я зірвався звідси, то нехай не примушує мене відповідати, тримаючи кинджала в руці й позбавляючи мене половини опори! Я мушу вилізти наверх!
Після того дерево знову затряслося, а шелест листя посунувся далі вгору.
— Божевільний чоловік! — витиснув крізь заціплені зуби Жібальдо.
Антоніо під'їхав ближче, став поруч нього і, поклавши йому руку на плече, сказав:
— Не журися, друже, хто стратив уже голову, тому й карк потрібний хіба лишень на те, щоб його скрутити...
А Себастьян, здавалося, і справді постановив скрутити собі в'язи. Він випірнув з густого плетива ліян, над яким здіймалися до неба кволі, жалюгідні гилячки дерева з невеличкими кучериками листя на кінцях, і, балянсуючи на хиткій підпорі, хвилину зупинився. Потім напружився ще раз, потягнувся праворуч, схопив одну з цих гилячок і витягнув кинджала з рота. На фоні чистого неба чітко рисувався кожний його рух, і тепер його позиція виглядала так неприродно, ніби це була не людина, а мавпа.
Анна-Марія закрила лице руками й почала голосно молитися, відчуваючи, що в її душі діється щось дуже страшне і дуже поважне. А Жануарія, хоч і була схвильована, більше з радістю й цікавістю, ніж зі страхом, пильно стежила за кожним його рухом.
— Кр-ра-к! — тріснуло вгорі — і Себастьян зник.
— Ні-і-і!!! Ні-і-і!!! — заверещала несамовито Анна-Марія, протестуючи цілим своїм єством перед чимсь таким жахливим для себе, що його не могла охопити розумом, і напевне звалилася б з сідла, коли б її не підтримав Жібальдо.