Зазирнувши до кабінету, махнула Джиглюку рукою.
Клюєв перед дзеркалом розслабляв краватку, його волосся було розкуйовджене, та й весь він здавався веселим і по-домашньому милим, ніби не відповідальну нараду оце провів, а подивився футбольний матч, де перемогла його улюблена команда.
— А, Валерію Дмитровичу, сідайте, радий вас бачити... Ви вже були у відпустці?
— Ні. Не складається.
— Отож і мене справи не пускають. А треба! Печінка криком кричить...
— А в мене серце.
Валя розчиняла вікна, розпростувала фіранки, підбирала й складала стосиком папери.
— Хочете мінеральної води?
Віктор Кирилович ніби зірвався з ланцюгів офіціозу, яким був прип'ятий до сьогоднішнього дня; розкоркував дві пляшки так, ніби це було шампанське, намірився й на інші, але секретарка, сміючись, забрала їх з-під рук: "Та досить, досить..."
Клюев скинув піджак і, закасавши рукави сорочки, лагідно мовив:
— Сідайте ближче. Сподіваюсь, у вас не надто серйозна справа? Щось, чесно кажучи, не настроєний... Й чого до начальства приємні люди не мають звички ходити просто по-дружньому? Хочеш не хочеш, а почуватимешся бурбоном.
Валя вислизнула за двері з порожньою карафкою: трохи помовчавши, аби примірятись до несподіваного начальницького настрою, Валерій сказав:
— Поради вашої потребую! Без неї ніяк не обійтися.
Тепер вони сиділи один проти одного, розділені вузеньким столиком засідань, і Валерій обережно торкнувся начальницької руки.
— Маємо клопіт із Хвильовим...
— Це ж хто? А! Пригадую — той, хто просився колись на посаду робітника. Оригінал! Він же у вас, здається, розрахувався?
— Навіть виїхав, але тепер ось вимагає винагороди за винахід. Через суд.
— Ви що ж це — не заплатили йому за ефект впровадження?
— Тільки за економію коштовного металу.
— А він що хоче?
— За підвищення продуктивності виробництва.
— І скільки ж це?
— Тисяч із п'ять...
— Що-о?
Віктор Кирилович підхопився і втупив у Джиглюка очі так, ніби він виклав на стіл вибухівку.
— Так це ж машина!
У темно-каштанових очах Клюева було стільки непідробного гніву й здивування, що Джиглюка перейняла невимовна спокуса й собі в унісон обуритися людською зажерливістю. Ледь стримав себе, нагадавши, для чого він, власне, приїхав.
Клюев аж за стілець зачепився, даючи волю емоціям, точніш, бажанню порухатися після тривалого засідання, й Валерій мусив схопитися, аби не дати стільцеві перекинутись.
— Та не в машині річ, звичайно ж, не в машині! Просто мене завжди дивує: працює чоловік, робить те, що, власне, йому й належить робити,— не марно ж щомісяця гроші платять. Ти докладаєш до роботи розуму? А як може бути інакше? Кожна людина повинна працювати з максимальним напруженням сил — такий її громадянський обов'я— зок. Найкращих у нас всіляко стимулюють, їм платять премії. Але п'ять тисяч? Одна людина не може претендувати на таку суму. Оце моє, Валерію Дмитровичу, і перше, і останнє слово.
Джиглюк мовчав. Коник — аргумент, якого він збирався так дипломатично вивести із стайні, вирвав повіддя з рук, захоплений табуном мустангів, і годі вже було його завернути. Чим переконати Клюева, чим загасити його обурення? Начальник управління жадібно дихав свіжим повітрям біля вікна, барабанячи пальцями по мармуровому підвіконню.
— Вікторе Кириловичу! — Валерій вклав у це звертання всю проникливість свого оксамитного баритону.— І все ж таки я вважаю, що з Хвильовим повелися не дуже справедливо. Зізнаюся: винний у цьому насамперед я. Готовий прийняти яке завгодно покарання.
Валерій став перед Клюєвим — високий, худорлявий, з покірно схиленою головою — втілення найщирішого каяття.
Але Віктор Кирилович несподівано спокійно і навіть добродушно сказав:
— O-о! А це що за сентименти на вас найшли? Облиште! Такими сумами не розкидаються, і докори сумління тут ні до чого.
— Я вас прошу...
— Пусте! Кажете, Хвильовий подав до суду? А це зухвальство! Ну що ж, готуйтесь до оборони, впевнено й спокійно. Хай на суді повчиться, як на світі жити.
— А раптом ми програємо процес?
— От цього вже й не повинно статися! Не хто інший як ви й маєте про те подбати.
— На суді експерт наведе формулу, за якою належало вести розрахунок, і, знаєте, його аргументи справлять враження. Тим більше — той експерт має добрячий досвід.
— Хто експерт?
— Чоловік здібний і впевнений у собі — це також належить брати до уваги. Вікентій Шепіт. Як знаєте, а я не бачу на нашому підприємстві людини, котра б зуміла протистояти йому.
— Пусте! Побільше свідків, побільше виписок із протоколів, побільше відомостей про інші раціоналізаторські пропозиції.
— Це винахід.
— То й що? Підвищення продуктивності виробництва — наслідок праці багатьох. Як виділити частку кожного із спільного ефекту? Це те ж саме, що відділити море від річок, які в нього впадають. Те ж саме!
Клюев обняв Джиглюка за плечі й весело труснув ним.
— Вище голову! То не проблема, так собі, епізод у нашому нелегкому бутті.
— Та аргументи експерта...
Але Віктор Кирилович не дав договорити:
— О, тут я згоден: експертом треба зайнятися. Я чув про цього Шепота: гоношистий мужик. Нічого! Ми його відсторонимо, світ клином на таких не сходиться. Це я беру на себе, а про все інше маєте подбати ви. Готуйте свідків! І досить уже про діло, давайте поговоримо про щось приємніше. Все, все, більше ні слова, я й так дивуюсь вашим настроям.
Вийшовши з міністерства, Джиглюк купив пачку "Орбіти". Він давно не палив, тож довго не міг по-справжньому затягнутися. Ледь-ледь тремтіли руки.
До ніг підкотилися голуби, звиклі до підгодовування: тупнувши ногою, він відігнав цю сизо-блакитну хвилю, й вона хлюпнула до дівчини, яка була милостивіша до них.
В кінці кварталу майнула пишна золотиста грива, й Валерій мимохіть підхопився, дивлячись услід важкотілому чоловікові, що сягнистими кроками пробирався крізь натовп. Даремно: Лев, коли б випадок і звів їх у цьому тісному світі, вже давно мав би посивіти.
"Суд буде,— приречено подумав Валерій.— Ще й ним муситиму займатися!"
"БІДНА ВИ МОЯ, БІДНА..."
Анна Семенівна багато плакала.
Стіни власної домівки душили її, виштовхували на балкон; якийсь час там сиділа, плетучи для сина светр, але починало туманитись перед очима — тож мусила опускати роботу на коліна й втуплювалась поперед себе невидющим поглядом. Так сиділа, доки на бильця опускалася й починала циганисто туркотіти котрась із кільчастих горличок. Отямившись, кишкала на птаха й стиха схлипувала: власні сльози ще більше жалостили її — втомлена стара жінка, безмежно самотня в цілому світі.
І справді була самотньою. Якось так склалось, що подруг собі не завела: жінки, з якими часом приятелювала, мали ширші інтереси, й те вона сприймала за образу, за натяк на якусь власну неповноцінність. Тільки біля сина була гордою і сповненою самоповаги. Вікентій приносив їй цікаві книжки й придумував заняття, аби не нудьгувала, водив до театрів та кіно, а влітку разом виїздили на відпочинок: не мала потреби створювати власний світ, та й не вміла того.
її життя завжди розчинялось у синовому, й тепер, коли починали втрачати взаєморозуміння, колишнє відчуття внутрішнього комфорту провалювалось у пустку, і нічим було її заповнювати. А що духовну' залежність від сина вона звикла ототожнювати зі своєю материнською відданістю, то почувалась ошуканою, ображеною невдячністю рідної дитини, кинутою напризволяще.
Як же було не плакати?
Втомившись сидіти в чотирьох стінах, Анна Семенівна вмивалась, вбиралась у найкращу сукню й спускалась униз, тримаючи навіщось кошик на продукти. Там її зустрічали жадібні погляди сусідок, що вже встигли перетерти на зубах усі дворові новини,— щось у обличчі Шеп— тихи пробуджувало їхні надії на поживу, але Анна Семенівна усміхнено віталась і квапилася далі, гордо несучи запнуту яскравою хусткою голову.
Досі була в їхніх очах найщасливішою матір'ю і відмовлятись від тієї слави не збиралася. Тоді вже б і зовсім не мала для чого жити.
Обійшовши будинок, на мить розгублювалась: куди ж далі?
"Що мені ті курорти й театри,— думала з гіркотою.— Що мені подарунки, коли прожила, мов крізь пустелю пробрела. Усе ж для сина — кожна хвилина, кожен подих, а тепер ось лишаюся ні з чим".
Чомусь їй не спадало на гадку, що без сина навряд чи вторувала б дорогу до театру, а скромна зарплата, тим більше пенсія, не пустила б на курорти; життя ж просто ні в що було вкладати, коли б не мала дитини. Не була ні сильною, ні дійовою, як собі здавалася; власне, оцінювала себе й бачила очима люблячого сина, але збагнути того не могла.
Дійшовши краю вулиці, Анна Семенівна починала плакати. Сонце висушувало сльози, натомість котились нові, й незабаром починала боліти голова, бо, мабуть, підвищувався тиск. Відчувала від того своєрідну втіху, бажала собі гіпертонічного кризу, якої завгодно хвороби, аби лиш збудилось синове сумління.
Схаменувшись, питала себе: "Та що це я? Що це зі мною коїться? Хіба я можу ставати Вікентію на дорозі? Я ж не зичу йому зла..." Повагавшись, знаходила, чим виправдати себе: "Та ж саме про синове щастя й дбаю: він не знайде його в цій сім'ї, ні, не знайде!" Вона те чує материнським серцем, і син повинен її послухатись. Він же відштовхнув її від себе, не зважаючи ні на що...
Тепер і справді була певна, що навчений злими людьми Вікентій давно вже прагне в неї за спиною створити собі нове життя й не пустити в нього матір, так, вона йому обтяжлива, бо вже дістав від неї усе, чого потребував.
Мала причину плакати...
Одні очі глянули на літню жінку з припухлими від сліз очима, другі — і подибуляла від промтоварного до овочевого, від овочевого до кулінарного магазинів балачка: що ж це сталося з матір'ю "отого білявого й кучерявого хлопця" — спочатку студента, потім — інтелігента з усіма аж надто яскраво вираженими ознаками цього сумнівного у чиїхось очах племені. Хлопця, що змужнів, перетворився на чоловіка, але й разу не склав товариства одноліткам, котрі тирлувалися біля пивних автоматів чи окуповували вечорами кафе "Духмяний чай".
Є речі, яких очі сторонніх спостерігачів ніколи не прощають. Сюди належить, зокрема, постійна зосередженість та незрушна діловитість, яку люди схильні сприймати за гординю, а цей гріх за всіх віків підлягав покарі.