А ти почав з Шерлока Холмса. Воно тобі треба, коли дітей все одно нема. Може, хоча б тепер будуть?!..
Миронович згадав, що, дякуючи Шарону, не тільки Ада, а й вони стали твердо на ноги. Шарон став їхнім компаньйоном. Вони навіть не міняли назви фірми. Шарон втішився й тим, що цілих три літери в слові "Шор" саме його, а не Мироновича. Сам Шор скромно обмежився однією літерою, яка збігалася з Шароновою і не ображався, оскільки компаньйон з Ізраїлю й справді виявився діловим партнером, і не тільки для Ади.
Шарль замовив печінку де Голля. Кельнер на нього підозріло глянув, мовляв, у нас такої страви, мосьє, нема.
— Жартую, — посміхнувся до нього дружелюбно Шарль. — Печінку вгодованого гусака і салат з провансальською підливою. Про десерт поговоримо пізніше...
— Добре, мсьє. А що вам? — повернувся він до П'єра Жана Пастернака.
— Для поповнення інтелекту телячий мозок...
Роксана підвела свої гарні брови. П'єр Жан до неї сказав:
— А вам, Роксано? Я можу замовити шматок запеченого м'яса типу стейк з хвоста крокодила, виловленого в Сені. Вам же доведеться, як шиї пана Мироновича, крутити його головою.
— О'кей, — англійською мовила вона. П'єр Жан повернувся до кельнера і переклав французькою. Той повторив "О'кей" і побіг на кухню. Тоді повернувся і показав меню "Доктору Живаго".
— Не може бути, — мовив українською П'єр і показав меню Роксані. — Сьогодні вони не можуть задовольнити вашого прохання, пані Роксано. У них велика неприємність.
— Що трапилося? — поцікавилася Роксана.
— Крокодил зірвався з гачка.
Усі розсміялись. Кельнер задоволено — теж. Роксана зрозуміла — це був жарт французької кав'ярні "У Луї" на березі Сени.
Нічний Париж заворожував своєю романтикою гостей з України. Вайлуватий вітерець, торкнувшись поверхні Сени, усіяної яскравим неоновим відблиском, підлітав до них, обгортав своєю прохолодою, цілував у щоки, губи, очі, чоло і метушливо відлітав у місто, яке не спало, сміялось, кохалося, освітлюючи йому дорогу, і обігрівало, беручи і його, вітер, у свої теплі паризькі обійми.
— Чи ви й раніше належали до багатих людей? — цікавився П'єр Пастернак у Мироновича. — Скажімо, за Радянського Союзу?
— Ні, я не належав до багатих. Я не мав можливості навіть купити собі старого "Запорожця", — згадав Миронович свої далекосхідні мандри по Приморському краю, де він ловив івасі, крабів, креветок, мив золотий пісок у районі Магадана і валив ліс зі столітніх дерев у тайзі. — Але гроші у мене ніколи не переводилися. Я завжди міг знайти свою золоту жилу. Навіть у тоталітарній епосі.
— Ви не жили на саму зарплату? — здивовано перепитав "доктор Живаго".
— На саму зарплату жили тільки "козли", як тоді казали на радянських трудяг.
— Але за спекуляцію карали?
— Я не займався спекуляцією, але не пропускав жодного курортного сезону. Я харчувався або в ресторанах, як тепер, або — у високооплачуваних санаторіях. Хоча тоді карали за все. І за часті відвідини ресторанів, і регулярні відпочинки в санаторіях. До всіх придивлялись. Все фіксувалося. По всій великій імперії снували сексоти кадебе. Вони й фіксували, звідки в тебе престижний автомобіль, якщо ти такий мав, скільки разів ти відвідував той чи інший ресторан, той чи інший санаторій. Я ці заклади міняв, мов рукавички.
— У нас в Парижі кажуть, "як дам", — провів паралель Жан П'єр.
Миронович не звернув увагу на каламбур "Доктора Живаго".
Але при слові "дам" Роксана підняла голову і не задумуючись, випалила:
— Обов'язково. В номері...
— Нас карали навіть за те, — вів далі Миронович, — що ми були трохи заможніші, ніж інші. Існувало партійне правило: "Не пійманий також злодій". Ти мав довести, звідки в тебе авто, будинок і за які такі гроші ти так часто відвідуєш ресторан чи купуєш путівку до того чи іншого санаторію. Може, саме ти й обкрадаєш державу. Фіскали від фінансів строго контролювали витік бюджетних грошей і цікавилися, куди вони щезали, чому раптом збіднювався районний чи обласний бюджет, а відтак — і республіканський, в яких таємних кишенях осідали крадені грошики. На це кидалося все: фінансові органи, податкові, КРУ, КДБ, міліція. Мільйонери ходили в подертих фуфайках і їли з рукава паюсну ікру, яку діставали на чорних ринках. Там же вимінювали валюту і чекали кращих днів, аби виїхати за кордон, аби пожити хоч на старість літ, як тоді говорилося, "у своє задоволення".
— І як же вам вдавалося вижити у такому світі, мати при цьому багато грошей і не потрапити в густе мереживо фіскальних органів? Ваше здоров'я! — "Доктор Живаго" підняв фужер з французьким коньяком. Миронович поцокався. Роксана, поклавши свою гарну руку на плече Шарлю, кружляла тим часом у вечірньому вальсі Парижа.
Миронович випив і задумався: "Казати йому й це чи ні?". Але хвалькуватість взяла таки гору над його тверезістю та ще градусний плюс коньяка. І Миронович розв'язав язика:
— Я теж був позаштатним сексотом. Життя змусило. Та й органи. У мене не все гаразд з минулим. З батьком пов'язано. Служив у німців під час Другої світової. Потрібно було дітям розплачуватися за батьків, хоча Сталін і заявив, що діти за батьків не відповідають. Але при вступі до вищого навчального закладу тобі про це завжди нагадували. Або ти служиш і доносиш, або... вищої освіти тобі не бачити. На це йшла, певний, переважна більшість молоді. Мабуть, саме через це у ті роки народився вислів: "Де збираються троє, там — два сексоти".
Власник кав'ярні притлумив світло — це був натяк, що й в нічному Парижі треба честь знати. Принаймні, саме так пояснив цей жест П'єр Жан.
— Але все-таки я б хотів дослухати вашу розповідь з часів сталінської епохи, мосьє Миронович.
— Загалом це авантюрна історія. Може, вона й не прикрашає мене. Але я завжди належав до фантазерів і реалістів водночас. Мої авантюрні плани часом стояли в одному ряду з криміналом, та я любив ризик. І тепер люблю, — Жан П'єр відчував, що цей монолог — епілог до виправдання, обілювання, а може, й очищення від минулого самого Мироновича.
— Не знаю як і де, в яких країнах, але я без перебільшення скажу, що українці — нація, яка постійно хоче вчитися. У нас і сьогодні — шалені конкурси до вищих навчальних закладів. По п'ять-сім чоловік на місце. В ті роки тільки медалісти-випускники середніх шкіл не складали вступних іспитів, але проходили так звані співбесіди. — Миронович раптом замовк, обернувся до пари, що кружляла в черговому танці, і, повертаючись до Жан П'єра, сказав: Не знаю, чи все ви розумієте з того, що я кажу?
— Мені це знайоме. Мої батьки про це часто розповідали.
— Так от, я вирішив на цій ситуації заробити...
— Розумію, брати хабарі.
— Не зовсім так, — заперечливо покрутив головою Миронович. — Але щось близьке до цього. Після випускних вечорів і вручення атестатів і медалей я ходив до міського відділу освіти як юнкор. Тобто — юний кореспондент... Я мав таке журналістське посвідчення. Деякі інформації подавав до молодіжних газет, описуючи студентські будні і свята. Та от, як кореспондент, я довідувався, скільки і які медалі отримала та чи інша школа, хто саме з випускників. Решта моєї авантюри — справа техніки і... нахабства. У школах я взнавав адреси медалістів і йшов прямо до них додому, і вже в батьків цікавився, хто й куди збирається вступати. Із ста чоловік, які уважно вислуховували мої пропозиції, мені показували на двері, повірте, максимум — двоє. Решта погоджувалася заплатити по дві тисячі радянських рублів за позитивні наслідки після співбесіди. Я безцеремонно забирав гроші, і кожній мамі чи татові залишав свою справжню адресу і номер телефону господарки квартири, в якої я наймав куточок. "У випадку провалу, що маловірогідно, я гроші повертаю, — запевняв усіх довірливих. — Ваш перший дзвінок і я — на вашому порозі". Це влаштовувало обидві сторони: як їх, так і мене. Я таким чином назбирував за кілька днів чималу купу грошей, за які міг запросто купити навіть автомашину "Волгу" — вважай радянський "Мерседес", але їх не всім продавали. Тільки високопоставленим партійним номенклатурникам. Під час вступних іспитів і власних канікул я у саду гойдався з ранку до вечора в гамаку, чекаючи, мов гравець у спортлото, на свій джекпот.
— І які наслідки? — не втримався Жан П'єр.
— Завжди майже стовідсоткові. Всього одна-дві сім'ї телефонували мені, що син чи донька не пройшли співбесіду. Провалилися. Я негайно брав таксі і мчав за адресою невдахи. Я чесно повертав їхніх дві тисячі і пропонував інший інститут, в якому я за половину цих грошей забивав для медаліста про всяк випадок місце. Ці два відсотки батьків, як правило, на мою пропозицію йшли, особливо батьки синів — адже їхнього випускника-медаліста через рік чекала доблесна радянська армія з її жахливою дідівщиною, а у вищих навчальних закладах існували військові кафедри. Словом, я влаштовував і решту медалістів-невдах у ті вузи за тисячу і, після вступу й вручення студентського квитка, мені батьки повертали назад "мою" тисячу, і тільки після цього я дозволяв собі влаштовувати оксамитовий сезон у Криму, на південних його берегах. Брав півпутівки — мовляв, на більше коштів у бідного студента не вистачає. Тоді з Ялти переїжджав до Гурзуфа, з Гурзуфа — до Алушти, з Алушти — до Євпаторії чи Феодосії. Там жив у Будинку відпочинку, або в якої-небудь бабусі за три карбованці на добу, а сотні витрачав у ресторанах і забігайлівках...
— І, звичайно, на дівчат?..
— Само собою, — Миронович глянув на Роксану, яка ще кружляла в танці з Шарлем, але не де Голлем, і самозадоволено посміхнувся П'єру Пастернаку.
— Ви дружили з Кримінальним кодексом?
— Саме тому я й став юристом.
— І ви жодного разу не потрапили до рук органів?..
— Одного року ледь не прогорів і не загримів до Сибіру. Мій метод перехопив якийсь чиновник з міськосвіти, але чогось він там не врахував і дуже швидко попався. Про це написала преса. Я боявся, що раптом згадають мене. Знаєте, на злодієві шапка горить. А тут якраз партія кинула заклик — молодь на розбудову Сибіру, і я, недовго думаючи, зголосився добровольцем і за комсомольською путівкою поїхав у тайгу валити ліс...
— За це й вип'ємо, — запропонував "Доктор Живаго".
— За що саме? — підійшла, витираючи піт із розчервонілого чола, Роксана.