Ні-ні... Я мусив був повернутись, щоб віднайти ту цеглину. Вперше, відколи моє Я перебувало в неприродному стані, вслід за думкою настало бажання. Правда, кволе. Але все ж це було бажання повернутись...
Раптом заворушився чаклун. По його тілу, а точніше мощах, проскочило щось схоже на судому. І знову він закляк. Тим часом моє всеосяжне Я почало збиратись біля розтруба велетенської лійки, в тонкому кінці якої ледь-ледь сіріло. "Лійка" та перебувала не в просторі, а в часі; її було витягнуто від минулого до майбутнього. В хмарах моєї свідомості, які кублилися над берегами "лійки", вперше зародився страх. Не за життя — за долю відкриття, яке визрівало в мені упродовж багатьох років...
Живучи в Африці, я не раз чув про дивовижні здібності чаклунів. Дехто з них міг оживити людину навіть за три дні після смерті. Надприродні їх властивості часом бували такі сильні, що декотрі з них піднімали мерців. Але тільки піднімали. Мертв’як зводився на ноги, навіть міг ступити кілька кроків, і падав уже назавжди. Свідки казали, що труп дивився скляними очима, і колір шкіри залишався таким самим сірим, як і до "оживлення". Раніше я вважав те дійство звичайним гіпнозом. Але тепер, коли мої тіло й дух перебували з протилежних кінців "лійки", страх, що на мене може очікувати доля тих нещасних, потягнув за собою нове, сильніше від попереднього, прагнення повернутись.
За життя я зазнав кількох спалахів бажання поставити всі крапки над "і" в фундаментальних законах світобудови. І щораз у мене вливалася невідома енергія, я відчував, що прилучаюся до невідомої системи, крізь яку протікають невідомі струми. Водночас логіка поступалась місцем інтуїції, думки були схожі більше на поетичні образи. Я перебував на межі свідомості й інстинкту... Я завів собі зошита, до якого записував усе, пов’язане з ентропією. Ви запитаєте, що мною рухало? Бажання дошукатись істини: чи справді світ підстерігають безлад і теплова смерть. В одній цитаті я вичитав: "якщо маємо два відра з холодною і гарячою водою, то ми можемо скористатися різницею температур між ними для запуску машини, яка виконує корисну роботу. Якщо ж воду обох відер перемішати в одному баку, то вже з однорідної температури корисної роботи не добудемо." Згадуючи ту цитату, я щораз ніби чув вкрадливий голос Кудрі: " А хіба є принципова різниця між відром гарячої води й Сонцем?.." "Немає, чорти б тебе вхопили, немає! — відповідав я подумки Кудрі. — Але ж чому тоді за такого неухильного прагнення матерії до перемішування, є крила у птаха і плавники у риби, чому з хаосу розчину випадають кристали чіткої будови?" Після тих моїх заперечень уявна голова на довгій шиї обкутувалася парою і мені ввижався тільки холодний полиск її очей... Той особливий стан душі, який наставав щораз, як я починав займатися ентропією, зветься натхненням. Тепер я вже знаю напевне, що це не що інше, як вихід людського Я за межі свідомості і дотикання до загальнолюдського розуму... Той стан, у якому я перебував, витаючи над моїм скаліченим тілом, багато в чому нагадував інтуїцію, інстинкт, рефлекс...
День хилився до вечора. Старший з напасників, які вдосвіта ще позамітали сліди вчорашньої трагедії, нервував. Дедалі частіше зазирав у печеру. Хоча зайти й не наважувався. І селяни виказували неспокій. На їхній пам’яті сеанс оживлення ще ніколи так надовго не затягувався.
А в посольстві тим часом забили тривогу. Там вважали, що мене викрали з метою отримати викуп. На батьківщину не повідомляли, очікували, поки зловмисники подадуть звістку. Не сиділи, склавши руки, урядовці. З допомогою парламентарів вступили в контакт з усіма відомими угрупованнями. Але жодне, як і те, до якого належали нападники, не визнало себе причетним до того. Все замикалося на учасниках нападу. Навіть близькі до чаклуна люди не знали правди. Але й те, що вони знали, незважаючи на глуху місцину, де причаїлося село, рано чи пізно мусило б стати відомим для всього загалу. Тому так непокоївся командир повстанців.
Та ось чаклун, який лежав на животі, перевернувся на спину. Світіння довкола його тіла помітно послабшало, але все ж перевищувало ауру будь-кого з його односельців, що купками сиділи в заростях і на стежці. Проте воно було вже не рівномірним, а у вигляді джерел, ні — гейзерів на тілі, котрі прямо фонтанували сяйвом, їх було всього сім. По вертикалі вони були розташовані від пупа до маківки. А саме: в сонячному сплетінні, на середині грудей, в ділянці горла, в чолі і в маківці. По горизонталі: в ділянці серця і симетрично йому з правого боку. На цій же лінії був і "гейзер", що фонтанував світлом посередині грудей. Якщо вертикальні й горизонтальні точки з’єднати прямими, то вийде хрест. До речі, й на моєму тілі, у тих самих місцях, що й на чаклуновому, угадувалися джерельця незнаних силових полів. І тільки в одному місці — в сонячному сплетінні — сяйво було досить помітним. До речі, й аура навколо мого тіла значно посилилась.
І тут я побачив чаклуна. Не тіло, котре лежало нерухомо поряд з моїм — щось інше. Воно ніби було часткою мого Я. Але водночас це був старий африканець, який переступив риску дозволеного, щоб допомогти мені повернутись у життя. Він був здивований моїм клопотом. "Теж мені, вигадав проблему! Теплова смерть Всесвіту, безлад... Та поки існують рух і енергія нічого такого не станеться. Бо з безладу виникає порядок. Втім, як і з порядку часом — безлад. Це такі ж поняття, як ліве і праве..." Я не міг би стверджувати, що це сказав чаклун, а не я. Наші свідомості немов би злилися. Втім, ми теж були частками чогось великого й безмежного. "Якщо тобі вже так свербить торкнутись істини, — знову сказав немов би Мірамба, — поміркуй над категорією носія руху, його потенціалом і ємністю. Та спроектуй все те на людське суспільство. І ти побачиш, що порядок виникає тільки на кордоні різноманітностей. Змішання ж різноманітностей, надто в закритій системі, призводить до хаосу. Отут твій Кудря має рацію. Ти побачиш, що зливання річ така ж неприродна, як і злочинна. А найбільший злочинець той, хто посягає на різноманітність.
Раптом потьмянів світ від сильного болю. Моє Я входило в якийсь тісний тунель. І відбувалося це не в просторі, а в іншій — невідомій системі координат.
...Довкола на стінах і стелі печери рясніло безліч петрогліфів. Там були полювання на слона і двобій воїна-африканця з левом, військові дії між племенами високих людей і пігмеями. Попри нестерпний біль у плечі й голові, я подумав, що малюнки, хоч і схематичні, але мають свою метрику оцінки майстерності. В основі її лежали точність руху. Це було щось середнє між ієрогліфом і малюнком. На деякі сцени можна було дивитись як на полотно і читати як письмо. Було там чимало теїстичних символів, смисл яких я не годен був угадати... Несподівано я завважив, що не бачу ні свого тіла, ні тіла чаклуна, і що лежу горілиць з розплющеними очима. Вперше майнула думка: "І все-таки я повернувся!" Я не був певен — радіти мені чи плакати. Все було тьмяним і похмурим. До того ж дошкуляв біль. Спробував сісти і мені це вдалося. Поряд лежав Мірамба. Він був витягнутий, немов струна. Довкола його тіла, як і довкола мого, не було й натяку на якесь світіння. Лице чаклуна, колись зморшкувате, з виразом хитрості й владності, тепер, здавалося, було лицем іншої людини — мудрої і благородної. Пересилюючи біль у плечі, я нахилився над ним. Очі в нього були розплющені, але життя в них уже не було. Птах-фенікс спалив себе до кінця, і вже не в змозі був відродитись.
Сонце хилилося до заходу, промені його, подолавши зарості мімози, падали на стіни печери рухливою золотою мережею. Раптом потемнішало. Вхід заступила постать. То був старший над озброєними людьми. На мить він вкляк, а тоді зробив кілька швидких кроків і спинився вражений біля мене. Я не бачив виразу його обличчя, він-бо стояв спиною до світла, але він таки був вражений і не міг відвести від мене — сидячого — очей. Тривало те довго, аж поки вітрець не хилитнув галуззя біля входу в печеру і на стінах не заряботіло.
— Ти живий? — запитав він португальською, тамуючи невпевненість, ніби звертався до мерця.
— Живий, — відказав я теж по-португальськи.
— О диво! — вигукнув він знову португальською, а далі почав казати щось мовою банту — швидко-швидко.
Скоро я збагнув, що він звертався з подякою до чаклуна. Він ще не знав, що старий мертвий. Та скоро, коли минула хвиля потрясіння, військовий запідозрив неладне. Нахилився над Мірамбою, заглянув у вічі, помацав пульс. А тоді швидко, ніби до тіла, що лежало на брезенті, було підведено високу напругу, відсмикнув руку.
Повстанець був людиною практичної дії. Він звернувся до мене зовсім іншим, казенним голосом:
— Рухатися зможеш?
Я спробував підвестись, але одразу ж і впав. Сили в ногах не було. Тоді він підхопив мене під пахви, щоб допомогти. А відтак, відчувши як обм’якло моє тіло, сказав:
— Ні, не зможеш. — А далі пробубонів на банту вислів, який умовно можна перекласти, як: "Тільки ж не віддай Богові душу".
А мені подумалось: "Ну, якщо вже повернувся, то чого б я мав рипатись туди-сюди..."
Несподіваний, драматичний момент почався, коли винесли з печери мене, а потім тіло чаклуна. Діждавшись нарешті дива, селяни кричали і сміялись, як діти. Кожен хотів побачити мене живого на власні очі. Стежка була вузька і вони лізли в колючі кущі, обдираючись до крові. Скоро ті кущі повиламували й повитоптували, і з гори стало видно савану — жовто-руду з зеленими парасольками акацій і баобабів. Під впливом того, що сталося зі мною, люди забули про чаклуна. Та як тільки угледіли на стежці його тіло, вони враз замовкли і мить стояли немов прибиті громом. А тоді почалося щось неймовірне. Репетували жінки, плакали діти й чоловіки. Тільки повстанці робили все спокійно й чітко: поклали мене на тент і понесли. І тут горе селян вилилося в злість і агресивність. Вони йшли слідом і кричали:
— Білий мрець, ти вкрав нашого Мірамбу!
— Поверни нам чаклуна!
— Віддай Мірамбові його душу!
Вони були переконані, що дух чаклуна, покинувши старе тіло, вселився в моє. Якби не озброєні повстанці, селяни учинили б наді мною розправу. Потім вони почали проклинати озброєних людей, а надто командира.