Поряд нього княжий скарбівничий лічив гроші з чималого шкіряного мішка, видко, як заплату шинкареві, бо, мимо очевидної втоми, в очах Трохима світилася радість. Раз у раз його маленькі очі поглядали на бокатий мішок, і солодкий усміх витав на його вузьких почорнілих губах. Аж ось побачив Грицька...
В першу мить кивнув йому байдуже головою та звелів подати собі з-під шинквасу в'язанку ковбас. Грицько ліниво схилився, а над ним похилився і Трохим.
— Не цю, не цю, другу! — гукав, аж сам укляк, і голови обох схилилися поруч.
— Де князь Олександр? — спитав Грицько пошепки.
— У льоху під корчмою. Бери його, і тікайте! Коні у старого Якима Сала у Деревищі.
— Про що ж ішло, про бунт?..
— Ні, про жінку! — кинув ще Трохим і встав.
— Давай швидше, гниляко! — гукнув ніби розлютовано.— Кості тобі поломило чи що?.. Гаразд! А тепер біжи до кухні, дістанеш їсти!
І Трохим відвернувся до скарбівничого.
Лінивим кроком потьопав Грицько до кухні.
Отже, князеві Олександрові грозила небезпека. Здавалося, що викрасти князя з-посеред слуг Жигимонта було нелегко, та Грицько як слуга корчмаря міг це зробити без особливого труда. Дзбанок меду, чарку вивару із зелених маківок, який бував у кожного знахаря, і хоч волами заїжджай до бранця. Не про те ходило Грицькові. Він знав, що штуку з медом утяв би без нього і сам князь. Видко, він сам не бажав нікуди тікати, коли ще сидів у льоху. Тому саме Грицько і питався про причину ув'язнення, а почувши, що у справу замішана жінка, втратив відразу всяку надію. Ця жінка мусила бути дуже близька його серцю, якщо він пожертвував заради неї свободою, а навіть відрікався від участі в боротьбі з ворогом, яка була аж досі мрією всього його життя.
У просторій кухні на величезній печі горіли дві чималі ватри, а біля них поралися кухарі. Служба обертала величезні рожни з печенями, місила хліб у великих діжах, патрала птицю, оправляла .та чистила поросята і підсвинки, а чимало ратників, сокольничих, псарів, биричів та отроків сиділо на ослоні під вікнами і попивало із стоячої в куті півбочки пінисте пиво. Про неї подбав сам Трохим, бажаючи серед служби гостей підтримати добрий настрій і прихильність до себе. Кілька разів на день порожню бочку наповнювало свіжим напитком, а зате служба совісно подавала скарбівничому число мір ячменю, вівса та в'язок сіна, які з'їли коні. На цьому й відбивав собі Трохим удесятеро ціну пива... Завдяки пиву кухня стала місцем, де збиралася вся двірня князя. Тут розказували про всі вигадки химерного часами Жигимонта, висловлювали здогади про його замисли, плани, переговори, каверзи, а все те було здебільшого заправлене веселістю і дотепом. Сміх, регіт, жарти раз у раз чулися у зборі.
Грицько сів у куточку, недалеко від бочки. Кухар подав йому великий кусок м'яса, чималий шматок хліба та глиняний дзбанок з пивом, і Грицько, залізши на бочку, їв і попивав без поспіху, а його малі чорні очі бачили все й усіх, його уваги та слуху не уникло жодне слово, жоден рух присутніх.
— Го, го! Що химерний наш князь, то химерний! — бубонів товстим голосом рослий, плечистий конюший.— Знаєте, що було цього різдва у Вільно?
— Xa, xa, ха! — зареготалися деякі з присутніх, але не всі. Інші зацікавлено повернулися до бесідника.
— Що таке? — запитав хтось.
— Двір був тоді мало не весь в Ошм'яні,— заговорили ратники та биричі.— Тільки старший бирич Гнат був з князем і ви, то ми й не знаємо.
— Ви знаєте, що у нашого князя на передмісті Антоколлі є дворець, а у ньому окрема служба...— почав конюший.
— Го, го, знаємо, знаємо!— закричали в один голос ратники, а котрийсь докинув:
— Це так ніби табун у жеребця!
Дехто зареготався. Конюший кивнув головою.
— Еге ж! А ти, мудрику, не базікай, як куцохвоста сорока про те, що вже всі горобці навперебій знають. Був там якраз посланець короля, якийсь Домарат з Виснича, низький, русявий, з риб'ячими очима та волоссям, яке смерділо гнилим яйцем. Бач, мастив його білком, щоб держалися кучері, не мив щоднини, то й засмерділося.
— Тьху! — сплюнув бирич Антон, родом з Підкарпаття.— Волю вже масло у наших верховинців, хоч і воно смердить, як зараза.
— Отже, цей пан Домарат бачив у цьому дворі всілякі білі голови, які раз у раз кукали через вікна, чи не їде князь або і хто інший...
Всі в один голос засміялися. Знали, бач, що князь Жигимонт, вдоволивши свою першу пристрасть, переставав бути заздрісним і радо вивіновував своїх "приятельок" і видавав за дрібних литовських бояр. При цьому бували різні забавні пригоди, бо всілякі, жадні до надання і боярської служби, замкові слуги або путні бояри все крутилися біля княжого двірця.
— Точнісінько, турецький гарем! — зауважив сотник.
— Еге ж! — підтвердив конюший.— Як знав, так звав. Приїхав князь у дворець та перш усього розглянувся поміж своїми дівчатами, покрутив носом, а далі питає, котра там із них збирається йти заміж. Зголосилася одна чи дві, а інші аж душаться від сміху. Князь розлютився та гримнув на них, а вони ще дужче регочуться. Далі розказали, що пан Домарат сікається до одної чорнявенької татарки, яку привіз собі був князь років три тому десь з-над Ворскли. Князь злагіднів вмить, глипнув очима раз і другий, видко, зрадів. Ну, і нічого. Приходить вечором пан Домарат, стукає до віконця, дівчина вітає його солодко і приязно; пан Домарат аж спітнів від внутрішнього жару.
— Іди,— каже дівчина,— до дверей, то впущу. Пан Домарат не хотів зразу йти, бо боявся псів та пахолків. "А у тебе, дівчино, каже, певно на тілі пояс"*.
(* Невинності.)
Татарка підняла спідницю і показала йому, що ні, а тоді не було вже стриму для пана Домарата. Він увійшов крізь двері, які відчинила йому дівчина, і пішов за нею аж до Ті кімнатки. Та тут нагадала собі татарка, що не зачинила за гостем дверей, і каже: "Увійди сюди, а я піду зачинити двері. Я за хвилинку вернуся, а ти за цей час роздягнися". Сказала і зникла. Входить пан Домарат у кімнату та йде у темряві.
У хаті тепло, на комині тліє огонь. Схилився, докинув дров, роздув полум'я, оглянувся і задерев'янів. Біля дверей лежить згорнута в клубок не кітка, ані собака, ні, тільки Муха, ведмедиця князя... Прожогом кинувся пан Домарат до дверей, але ба! Муха піднялася та з грізним ревом загородила йому дорогу. А дівчини як нема, так нема. Аж ранком відчинилися двері, й у кімнату увійшов князь зі мною і Гнатом, буцімто за Мухою. Побачивши панка, князь удав здивування.
— Варта! — гукнув він.— Ловіть злодія!
Пан Домарат бух тоді князеві до ніг, а той ще більше розлютився.
— То так, сякий-такий сину, то ти содомським гріхом покаляти хочеш княжу палату? Ось я тобі за це накажу наперед спороти батогами спину, опісля відтяти те грішне тіло, яким соблазнив бідну невинну лісову тварину, тобто Муху, а потім спалю тебе на вогні, бо така кара за содомію!
Панок зімлів, а коли вилляли на нього відро крижаної води, почав із плачем та хлипанням виправдуватись. Князь слухав, слухав, морщив брови, а ми двоє, кажу вам, мало не поздихали від сміху. Пан Домарат трясеться, мокрий увесь, переляканий, та присягається на всі святощі, що ні дівчини, ні ведмедиці не чіпав; князь хмуриться, ми звіримося, мов на нашого найгіршого ворога, потім князь каже:
— Чи ти опоганив моє ложе, чи тільки клітку ведмедиці, все-таки ти збезчестив моє житло і мусиш бути покараний. Та я не хотів би тебе вбивати, ані калічити, як це велить мені закон. Тому хіба одружишся з моєю рабинею, яку я пущу на свободу, а ти попрохаєш цих двох свідків, щоб мовчали про всю цю подію...
Ну ж тоді панок дякувати. Цілує руки, ноги, мало що не що інше. Але ба, на цьому не кінець. Покликали татарку, а вона в сміх.
— Що? Ваша княжа милість бажають, щоб я ішла за таку тварюку? Хай жениться з Мухою, про мене із чортякою, але до мене йому зась. Моя постіль не для такого облізлого й обмоклого коров'яка.
Аж тоді як не зарегочеться князь, за ним ми обидва та всі дівки, які у цей момент надбігли. Здавалося, що цілий Антоколль сказився. Навіть різдвяних дзвонів не чути було. Панка посадили на коня, а коневі скоморохи наклали на голову машкару цапа та прив'язали ззаду коров'ячий хвіст. Що ударить хвіст коню на ногах, то він стає на диби; мокрий, змерзлий вершник держиться за гриву та дзвонить зубами, а скоморохи та вулична юрба, що то у свято гуляє по вулицях, біжать за ним і ревуть: "Гутю га! Цап! Ведмежий любас!" І ще гірші слова викрикували, а князь аж за боки брався. На другий день посланця не стало. Втік таки тої самої днини з сорому.
Довго не вгавав регіт між слухачами. Грицько знав із оповідань про князя Жигимонта, що він вельми жорстокий та що не любить князів і великих панів. Не розібрався, правда, гаразд у всіх подробицях, але в цілому зрозумів, про що йде річ, і уважно прислухався до дальшої розмови.
— Цікаво було знати,— заговорив конюший, коли стих дещо регіт,— що то буде з тими двома жінками, що ми разом із князем Олександром піймали. Ти, Гнате, був при цьому, як вони між собою говорили, то розкажи!
Гнат скривився і зам'явся.
— То інша річ! — заговорив він неохоче.— Це справа з князем та ще й особистим приятелем великого князя. Не радив би я нікому про це говорити, щоб потім всілякі ворони, ось як ті,— тут показав Гнат рукою на випадкових слухачів,— щербили собі дзьоби на княжому імені. Дійде до його ушей, біда буде! Але ось одно можу сказати. Це пані ляшка та її служниця.
— Ба, це знаємо всі,— почулися голоси.
В цю хвилину Грицько мало не зірвався з місця, на якому сидів. У дверях він побачив... ні, таки не помилився його зір... побачив Скобенка, який пильно стежив за словами Гната та, відкривши рот, вдивлявся у нього, наче бажав проковтнути кожне словечко.
— Отже, пані,— говорив бирич Гнат,— дуже підлизується до князя, видко, його не знає, xa, ха! Гадає, може, що він такий самий дурень, як Кердеєвич або Ніс.
— Ха, ха! — засміявся стольник.— У нього щотиждень нові чоботи.
— Хіба халява! — вирвався якийсь дотепник.
— Дурень ти з своєю халявою. Видко, ти й у халявах звик робити по снігу босі сліди...
— Що ж, коли порветься чобіт, то він дірявий,— боронився ратник.
— Іменно дірявий, а князь дірявих не любить. Ось чому для нього чобіт, а тобі може колись обірватися з нього халява та, може, ще з причинком, якщо будеш чемний...
— То, кажеш, пані підпихається до князя? — допитувався конюший.
— Іменно підпихається, ти добре це назвав,— сказав на те бирич Гнат,— але князеві впала в око Марина, а не вона.