Головним питанням моменту було: як би то відвернути від себе увагу Анни-Марії? Інстиктовно дівчина відчувала, що тут — найбільша небезпека і найбільша загроза для її плянів.
— Коли б ви, мій дурненький Себастьяне, послухали рабині й почали упадати за Анною-Марією, але так упадати, щоб аж остогиднути, — думала вона, — то все було б гаразд. Але ви зв'язані якимись там безглуздими приписами кавалерської чести і можете все зіпсувати. Однак, для мене ці приписи не існують, бо ж я не кавалер... Що ж — спробуємо діяти і за вас, і за себе при допомозі звичайної рабської хитрости...
В коридорі зіткнулася з Барбарою, що несла цілу гору брудного посуду до кухні.
— Пхі! — підсміхнулася Барбара. — Ти добре сьогодні нагулялася, ну, ні?
— Нагулялася, — весело відповіла Жарі. — Не кликали мене до сеньйоріти?
— Ні, сьогодні я услуговую доні Анні-Марії, — сказала Барбара з відтінком гордости в голосі.
— Ага... Гаразд... Може принесеш мені щось з'їсти? Я вмираю з голоду! Дам тобі за послугу червону шовкову хустину.
— Ой! — зраділа муринка. — Справді? Зараз принесу. Йди, йди, я зараз...
За пару хвилин дійсно принесла повну тацу всякого добра, поставила на столі й знову, як попереднього разу, присіла на підлозі біля дверей.
— Ну, ми сьогодні так набігалися, як ніколи ще! — сказала втомлено, обтираючи подолом зіпріле чоло. — То хоч ти помагала, а без тебе — ціле безголов'я!
Жарі мовчала, вдаючи, що дуже зайнята їдою, і не дивилася на муринку. А цікава муринка мучилася з нетерплячки, чекаючи, поки Жарі заговорить.
— Наша сеньйоріта, — не витерпіла врешті, — була дуже лиха, що дон Себастьян утік кудись з дому. Не знаєш, де він був?
— Знаю, — спокійно відповіла Жарі, кусаючи м'ясо.
— А де? — натягнула шию Барбара.
— Був на березі біля моря.
— І ти також?
— І я також, — з тим самим нескаламученим спокоєм відповіла Жарі.
— Пхі! — писнула Барбара. — Я бачу, що ти таки мух не ловиш... Але що б сказала сеньоріта, коли б довідалася?
— А що сеньйоріті до Себастьяна? Адже має свого Жібальда...
— Ну, знаєш, Жібальда, як Жібальда, але вона таки лютує, що Себастьян до тебе залицяється, а не до неї.
— Ти дурна, Барбаро! — строго відрізала Жарі. — Плетеш, не знати що. Себастьян гине за сеньйорітою, але не сміє старшому братові влазити в дорогу. На це йому не дозволяє кавалерська честь. Розумієш, що то значить?
Барбара широко роззявила свого білозубого рота й заніміла від здивування.
— Та ні! — обізвалася по добрій хвилі. — А чого ж він тоді... в їдальні... як Анна-Марія вас підглядала?
— То він так навмисне, щоб збити всіх з пантелику.
— Ч-чу-д-де-с-са! — зіпнула Барбара, покрутила своєю чорною головою і розсміялася. — А звідки знаєш?
— Бо він мені сам казав.
— Тобі?!
— Мені.
— Ч-чу-д-де-с-са! — ще раз зіпнула Барбара і від насолоди заплющила очі.
— Тобі дивно, що він мені сказав? — спитала Жарі. — О, він бідний, звірився мені по секрету, бо ж знає, що я стою найближче до дони Анни-Марії. І... і він взагалі має до індіян велике довір'я, бо його баба була також індіянкою.
— А-а-а, то, може, він також хоче одружитися з індіянкою?
— Ти дурна, Барбара! — повторила Жарі. — Не в голові йому тепер ні індіянки, ні білі, бо ж, кажу тобі, що він світа не бачить за нашою сеньорітою. Але бабу свою він дуже любив і каже, що задля її пам'яти, навіть, як ожениться, не триматиме рабів-індіян у себе.
— Та не кажи! — дивувалася Барбара. — А як же буде жити?
— Як буде жити? Власне, казав мені, що житиме дуже скромно, триматиме зо двоє, або троє наємних слуг — і все. Не хоче чути ні про великий дім, ні про гостей, ні про балі, бо не любить того. От і сьогодні також утік. Не зносить гамору, музики, сміхів — чисто, як чернець. Зрештою, не може утримати великого дому. Він дуже бідний, хоч і нікому не признається. Жібальдо — той має гроші, але Себастьян — ані дуката! Усе просадив на мандри по пралісах.
— От, який він смішний! — розжалобилася Барбара. — То хай попросить у батька — той дасть.
— Не попросить він ні в кого, бо дуже гордий. Та й навіщо йому? Каже, що його ліс прогодує, а більшого не треба.
— Е, то він не пара нашій сеньйоріті, — прийшла до висновку Барбара.
— А власне! — хитнула головою Жарі, попиваючи овочевий сік. — Тому і не набивається зі своїм коханням, бо знає, що сеньйоріта потребує іншого чоловіка. Але ти гляди: не думай ані словом загикнутися сеньйоріті про це, що я тобі тут сказала. Чуєш? Він мені це по секрету все оповів.
— Що ти, Жарі?! Звичайно, ані словом не обмовлюся! О, я вмію мовчати, як могила.
— Тож то! — повчально сказала Жарі. — Себастьян каже, що дав би собі краще голову відрубати, ніж би мав дати по собі пізнати Жібальдові, що й він любить Анну-Марію. А сам просто з глузду сходить.
— Га... Гм... Ну, от би вже до такого ніколи не додумалася... — вголос міркувала Барбара, цілком приголомшена такими цікавими новинами. — Але я вже піду, Жарі. Даєш мені хустку?
Жануарія вийняла з комоди невеличку червону хустину й подала Барбарі.
— Маєш, — сказала, — але пам'ятай: ні слова сеньйоріті!
— Ні, ні, ані не писну! — поспішно запевнила муринка, ховаючи по докладних оглядинах хустинку за пазуху, а в самої аж язик горів, так хотіла вона мерщій переповісти одержані відомости Анні-Марії: та дасть за них напевне щось ще й кращого, як хустина...
Жануарія ж, як тільки замкнулися двері за Барбарою, впала на ліжко й беззвучно розсміялася:
— Ну, шляхетна сеньйоріто, будете ви мати сьогодні що слухати! Як бачите, молодший брат під кожним оглядом партія для вас вкрай невідповідна. Його "безумне кохання" для вас має тепер тільки ту вартість, що його можна безжально стоптати й відкинути. Отже, тримайтеся міцніше свого Жібальда і дайте нам святий спокій. Ха-ха!
Стара Квевезу
Виявилося вже скоро, що і Барбара й Анна-Марія піймалися в сітку, яку сплела хитра індіянка, хоч їм, звичайно, і в голову не приходило, що вони є лишень ляльками на шнурочку й виконують приписані Жануарією ролі. Вже на другий день Анна-Марія покликала до себе свою рабиню і, вдаючи дуже ласкаву, сказала:
— Знаєш, Жарі, ми хочемо завтра зробити невеличку прогульку в гори Канавієйрас. Хочеш їхати з нами?
— Звичайно, — покірно вклонилася Жарі, ховаючи лукаві вогники в очах. — Поїду охоче. Шляхетній сеньйорі може знадобитися в дорозі моя послуга.
— Ні, ні, я зовсім не тому кажу тобі, Жарі! — запротестувала Анна-Марія. — Від услуг ти ще звільнена завтра, але, коли маєш охоту провітритися — можеш їхати з нами. Мені самій якось незручно буде, хоч їде і дон Антоніо.
— О, шляхетна сеньоріто, а, може, тоді мені не випадає їхати? Поїдуть же напевне й інші панни з Паранаґви?
— Нікого з них не хочу! — скривилася Анна-Марія. — Тільки настрій мені зіпсують. Отже, їдеш, чи ні?
— Але ж з радістю, шляхетна сеньйоріто! Коли б дона Анна-Марія не побоялася — ми могли б відвідати ворожку Квевезу.
— Ах, так? — втішилася Анна-Марія. — А де ж вона живе та ворожка?
— Та в горах же Канавієйрас.
— Це буде цікаво... їдемо, Жарі, неодмінно! А, щоб ти не гнівалася на мене і не думала, що я тобі задармо відбираю вільний день — маєш тут мою нову мантильку. Дивись, яка гарна: мені її шила найкраща кравчиня в Севільї.
Дійсно, мантилька була гарна, крита зверху білим, а під сподом блакитним шовком і рясно гаптована золотом.
Прийнявши подарунок, Жарі низько вклонилася й поцілувала руку Анни-Марії.
— Шляхетна баронівна фон Барт має королівську щедрість, — сказала облесно. — Не знаю лишень, чим зможе бідна рабиня за такий дарунок віддячитися...
— Ах, це нічого. Носи на здоров'я, — відповіла панна і по короткому ваганні, ніби ненароком, спитала: — А як ти використала вчорашній вечір?
Жарі вдала скрайню збентеженість:
— О, дякую, шляхетна сеньйоріто! Так собі... Вийшла трохи на свіже повітря, походила і вернулася назад...
— І ти нікого не бачила?
Жануарія закрилася мантилькою, ніби не знала, куди подітися.
— О, та негідна Барбара! — пробурмотіла вона. — Обіцяла ж мені нічого не казати і напевне вже набрехала сеньйоріті... Прошу шляхетної сеньйоріти не вірити ні одному слову тієї нікчемної пльоткарки! Вона все видумала, запевняю сеньйоріту!
— Як же ти знаєш, що вона мені казала?
— Я не знаю нічого, але смію запевнити сеньйоріту, що то все — брехня! О, я ж дурна-дурна! Кому повірила? Барбарі! І що тепер? Хоч крізь землю мені провалитися!
Анна-Марія постаралася ще щось більше вивідати від рабині, але даремно. Жарі звивалася вужем, посилалася на присягу нікому нічого не говорити, благала Анну-Марію нічого її не питати, і врешті, коли вийшла з кімнати, лишила сеньоріту в твердому переконанні, що Барбара вчора сказала чисту правду.
А Жануарія, опинившись у себе в кімнаті, спочатку придушила собі уста мантилькою, щоб не розреготатися вголос, а потім кинула подарунок на підлогу й злісно потоптала його ногами.
— Я буду такою ж самою сеньорою Ебано Перейра, як і ви, шляхетна дурепо, тому не потребую ваших недоносків! — прошепотіла вона і погрозила в бік кімнат Анни-Марії кулаком.
Але скоро спам'яталася; підняла мантильку з підлоги, обтріпала і повісила шанобливо до шафи: як-не-як мантилька була нова і годилася навіть для майбутньої сеньйори Ебано Перейра...
***
Раннім ранком другого дня кавалькада була готова в дорогу. Їхали, звичайно, Анна-Марія з Жарі, обидва Ебани, молодий де Лара, наємні конюхи Васко й Жвон та троє індіян-рабів: Пірауна, Кумаже й Арусаві. Ці останні вважалися найбільше певними рабами й найкращими провідниками.
Дона Ізабела спочатку й слухати не хотіла, щоб Анна-Марія їхала верхи, пропонуючи їй сісти в ноші, завішені між двома мулами, як, звичайно, подорожували всі значніші жінки в Бразилії. Але сестра не годилася нізащо, посилаючись на вміння і охоту до верхової їзди ще з Еспанії, а врешті в розмову вмішався дон Антоніо й сказав, що подорож в ношах по гірській дорозі є значно гіршою, ніж подорож верхи. І це вирішило справу, хоч дона Ізабела дуже боялася людського осуду.
Вона стояла на ґанку у товаристві чоловіка й давала на дорогу останні вказівки, благаючи Анну-Марію бути обережною, молодих кавалерів — добре на все уважати, а рабам і слугам наказувала якнайпильніше виконувати свої обов'язки.
Ебани кланялися в пояс і обіцяли оберігати своїм життям і кров'ю дорогий скарб в особі молодої сеньоріти; слуги запевняли, що все буде гаразд; дон Антоніо жартівливо питався, чи має лишень боронити своєї "достойної тітоньки", чи й братів Ебанів також, на випадок, коли б їм загрожувала ушкодження від стріл гарних жіночих очей, а дон Ґабрієль на кінець махнув рукою, сказавши:
— Та нічого там не станеться! Дорога недалека й зовсім безпечна...