Образившись на братів, заманулось Панхарію стати й собі відлюдником, щоб не чути й не бачити осоружний світ і його нікчемних людців.
Намислене уношею було нехитрим: віддати монастиреві всю вівліотіку покійного отця, натомість же попросити якусь келію, чи самотужки викопати печеру та й замуруватись у ній навіки, до самої смерті з кількома улюбленими книгами, а хтось би носив йому свічі для читання і хліб з водою. Тільки не склалося в Панхарія життя в монастирі. Ігумен[306] Макарій тихим голосом терпляче взявся пояснювати уноші, що затворництво – то винагорода за служіння Богові, що його заробити треба, довести відданість свою Господу: спочатку ревно потрудитись послушником при монастирі, потім уже рясофор[307] отримати, далі іноком стати, заслужити право на малу схиму і лише після цього, можливо... Випадково свідком цього став старий боярин Годимир, котрого туди теж біда привела – вельми заслаб очима, тож, зробивши щедру пожертву для монастиря, звернувся до святих отців, аби молитвою своєю просили в Господа зцілення його зору.
Він і забрав до себе Панхарія разом з усим його скарбом, дав притулок, обігрів теплом душі, такої ж самотньої, тільки старечої. Не прогадав ветхий літами Годимир – знайшов у Панхарієві те, що, можливо, все життя шукав: розумного співбесідника, знавця справжніх дивовиж цілого світу. Хоч слухаючи Панхарієве читання та його оповіді про чужі землі, хоч міркуючи з ним разом над Платоновими трудами, мав утіху в тім до самої своєї смерті. Та однієї ночі сталась в Зарубі велетенська пожежа, в котрій загинув старий Годимир, згоріла отня вівліотіка Панхарія, а сам він дивом лишився живий, ледь не задихнувшись в пекельнім диму.
І вдруге за кілька літ ставши безградником, тільки тепер ще й без своєї вівліотіки, зоставшися на світі геть без нічого, в монастир, котрий вцілів за кам'яними мурами, більше не пішов, бо добре розумів, що лише відчай та образа змусили його колись наївно помислити про добровільне затворництво: в Годимира до Панхарія швидко повернувся смак вільного мирського життя. Лишатися в спаленім дотла Зарубі означало просто вмерти з голоду й він подався геть – до недалекого Канева.
А там доволі вже було зарубинецьких погорільців, що шукали притулку й просили на паперті милостиню. Голод та відчай погнали туди і його. "Згляньтеся, християни, на вретище[308] моє і не відведіть зору свого від нужди моєї. Зі смиренням прошу Господа нашого: хліб наш насущний даждь нам днесь..." Він, певно, добре вирізнявся з-поміж решти убогих і просвітленим ликом своїм, і охайним, хоча місцями підпаленим, платном, а головне – мовою своєю: очевидно, кожен розумів, що зовсім не простолюдин перед ним. Один заможний кушнір зглянувся й повів до корчми: нагодував, напоїв, взявся розпитувати. Панхарій нічого не втаїв, а що був гарним оповідачем, то й зібрав біля себе цілий гурт городян.
Розповіді його так усім сподобались, навіть корчмареві, що молодик прямо в корчемниці й прожив до самої пізньої осені. Чи не весь Канів перебув у корчмі Мусія, де жив і оповідав нечуване погорілець-безградник із Заруба. Тоді ото Панхарій і втямив, що це може його прогодувати. Ще швидше користь від свого поселенця второпав корчмар, бо канівці до корчми посунули натовпом, а тому з першими морозами навіть виділив йому теплу комірчину: живи, Панхарію, скільки хочеш, забавляй люд своїми оповідками – ти ситий будеш, а я так устократ проти твого матиму.
Зима минула і люду поменшало: чи тому, що весна й роботи багато, чи через те, що Панхарій у своїх оповідках, певно, по третьому колу пішов.
– І осінила тоді мене думка, дитино, – довірливо ділився він з Патапієм своїм досвідом, – що не треба чекати, коли набриднеш усім і тебе в спину витурять. Подивував людей, отримав від них за це прокорм чи й свитку якусь – іди далі, неси людям радість, про незнане їм оповідай. Тож якось зібрався я нишком та й пішов з Канева геть – у Київ. І так ото з тих пір і живу по добрих людях. Двічі, бувало, у самого князя жив – раз у Овручі, в Ростислава Рюриковича[309], а вдруге...
– У самого князя?! – не стримався тоді Патапій.
– Авжеж, – в голосі Панхарія було стільки простоти й смирення, що всякі сумніви молодика відпали самі собою, – мудрість, вона всім потрібна... П'ятий десяток уже топчу Руську землю, засіваючи її Володимировим житом. І бачу скрізь, як рясно воно проростає в людських серцях. Хай і не став я затворником, але в земнім гріху й удолі[310] не пов'яз; хоча сім'ї не мав і рід свій у дітях не продовжив, так зате світ розмислом і словом Божим щедро засіяв. А вже ж коли постану перед Ликом Його, тоді Господь і зважить діла мої: чого більше в світ приніс: користі чи гріха з непотребом.
Разом провели вони шість літ, чимало городів обійшли: від Вручія до Путивля, від Гомію до Переяслава і скрізь мали славу прочан-мудреців, ситий прокорм і прихисток в негоду. Жили і в боярських теремах, і в монастирських келіях, купці притулок давали й посадники княжі. Умів старий Панько всім догодити і навіть мудру пораду дати: через те любили його й шанували сильні світу сього.
При ньому сповна зрозумів Патапій силу не простого, а книжного слова, котре всі, від простого люду й до бояр, слухали, мов причаровані. Звісно, його грамоті до Панхарієвої було так далеко, що й не осягнути виміру тієї далечіні, а все ж з часом він добре навчився слово якесь до ладу вставити, або й думку Панхарієву вдалим висловом підкріпити – і так злагоджено стало в них те виходити, що старець нарадуватись не міг, усе підхвалював наодинці свого молодого супутника. І хоча Патапієва пам'ять всотала в себе чи не все почуте від Панхарія, а втім далеко-далеко не все з того піддалось його розумінню: не під силу виявилось сукупно осягнути всі знання сивочолого старця. Зате безліч разів переслухавши Панхарієві розповіді про дивовижу грецьких земль, Константинополя-города і його монастирів, він почав щиро вірити, що й сам там був, так жваво уявляв те все, що бачив колись давно його старший супутник.
Минулу зиму вони провели в Борисоглібському монастирі Переяслава. Хоча Патапій і впирався спершу йти до рідного города, не бажаючи потрапити на очі отця з матір'ю чи когось зі старих знайомих, а ще гірше – жони своєї Желані, і попервах страхався бути впізнаним, та згодом заспокоївся, бо нікуди за монастирські стіни не виходив. І все було би добре, було би, як зазвичай, коли б не ті татари... Хоча сам він дивом уцілів, але Панхарій посеред того земного пекла пропав безвісти. Серед нечисленних бранців його не було: чи згинув, а чи вдалося йому врятуватись – хто те скаже?
Коли татари відпустили Патапія, він не знав, що йому діяти та як жити. Знову опинився у безвиході, як того дня, коли єпископ Симеон прогнав його з книжників. Переяславська земля лежала понищена й випалена дотла. Скільки був серед татар, стільки й бачив на місці городів і городищ одну лиш пустку й згарища – гадав, що кінець світу настав. Втім старий Вовкун, перевізши Патапія неподалік спаленого татарами Пирятина через Удай, підказав йому, щоб той ішов на північ, у Сіверську землю. За два дні знесилений прочанин таки дістався не зачепленого татарами Прилук-города і його страх, що на землі настав апокаліпсис, трохи розвіявся.
Аби вижити, він, наслідуючи Панхарія, вдався до такого добре йому вже знайомого діла – а до чого ж іще? На посадничому дворі геть охлялого Патапія трохи підгодували, але діла до нього не було нікому: прилучани з острахом чекали повернення зі степу татар і метушливо готувались чи до оборони, чи до смерті.
Мусив він іти далі на північ, до Десни. Здавалося чомусь, що за нею, в густих нетрях тієї пущі вже ж точно буде безпечно – аби лиш знайшовся там черговий благодійник. Тільки чомусь так видавалось, ніби саме з ним і шириться світом поголос про татар, мовби він те лихо в себе за плечима несе. Хоч би де вдалося спокій знайти; от і в Хороборі, варто було Патапієві п'ять днів назад увійти до боярського терему, аж тут, як тут і звістка про гаспидів-татар: у нього тоді навіть мороз поза шкірою пішов: тут не відсидишся і за Десну тікати – все одно, що назустріч вовчій зграї бігти.
Хтозна, чи насмілився б він податись (і куди?) з Хоробора, з цього хай і благенького, а все ж прихистка, де тебе годують і яку-не-яку, а шану воздають, коли б не дві нагальні причини. Як почали ліпші мужі покидати боярський терем, пресвітер Авдій, не дивлячись на сан свій, першим підійшов до Патапія і запросив у гості до себе. Той до такого звик і ніколи не відмовлявся: навіщо ж, коли у тім весь смак?
Теремок пресвітера Хоробору був скромним, як і належить пастору, боярським хоромам не рівня. В маленькій світличці стояли на двох пристінних полицях книги і в Патапія самі собою загорілись на них очі. Ні частування, ні пригощання від отця Авдія не було, та прочанин у тім останніми днями нужди не мав, тож поглядом уп'явся в книги.
Пресвітера те неабияк порадувало; зрадівши, що стрів споріднену душу, він Патапієві прямо про це й заявив. А той не міг відірватись: не очікував побачити в придеснянській глибинці такий скарб. Блаженний Августин, Максим Сповідник, Григорій Нісський, Василь Великий, Іоанн Дамаскін, Єфрем Сирін... – загалом з десяток книг. Патапій тихенько торкався пучками їхніх корінців, шепотів щось про себе.
– Сідай-но, – Авдій запросив гостя до столу, на котрому теж лежали два зшитки. Один господар тут же закрив, інший ледь посунув до гостя.
– Ось, – із видимим вдоволенням показав господар розкриту книгу, – купець один привіз мені літом. Преподобний Симеон Новий Богослов, був колись настоятелем в константинопольськім монастирі Святого Маманта[311].