отож, стою я, чекаю. Коли це, як затріщить малина! – я вже подумав ведмідь, тікати треба! Дивлюсь – вилітає звідти наш Тур і вистрибом, як лошак, бо ногавиці ж на колінах, сорочиця на пупі...
– Га-а-га-га-а-а!! –луною рознісся над водою гучний регіт з добрих двох десятків горлянок. Уявивши здоровенного Тура, що стрибає, мов стриножений кінь, усміхнувся, забувши власні печалі і Паоло. Лише Тур і рота не відкрив, лежав так само, з легенькою посмішкою.
– ... і ле-мен-ту-є-є! А чресла[140] йому рій обліпив, вірите – тіла не видно! Горека стриб! стриб! – як заєць, по півтора сажні, – та в озеро! З головою!
– О-хо-хо-о! А-га-га-а! – заходилися сміхом присутні, а Турові хоч би що – перекидає губами травинку з одного куточка в інший – от же ж спокійний людин!
– І довго ж він там сидів, скажу я вам... – із співчуттям у голосі, не посміхнувшись навіть, вів далі свою оповідку Паско. – Я вже до нього і так, і так, а він сидить у Круглику і вилазити не хоче. "Іди, – каже мені, – сам, а я пізніше прийду, щось мені жарко". Та хіба ж я самого покину? Кажу, тобі до лічця[141] потрібно, до Хотена, бо біда ж буде. Насилу умовив його. Виліз він з води, – очі у Паска стали круглими, долонями по щоках себе плеснув: – я аж злякався...
– А що ж? Не тягни! – жваво цікавилися косарі і присутні в передчутті реготу вже набирали в легені повітря.
– Вам жарти... – хоч би очима посміхнувся Паско, – а гузка в нього була, як у нашої Шумихи....
– Га-а-га-а-га-а!
– ... і прутень[142]..., – Паско щось пошукав очима навколо і, певно, не знайшовши того, що хотів, звів у коло пальці обох рук: – ну, ось такий – куди тому жеребові! Аж синій!
Реготнули так, що в протоці скинулася рибина; трималися від сміху за животи, качалися по скошеній траві, стогнали, пускали слину, а декотрі, збивши подих, аж завивали. Навіть у Тура на обличчі нарешті з'явилася широка усмішка, але й тільки.
– Іти треба, а Тур ноги докупи звести не може... То вже до Хотена чалапав так, немовби верхи на коні їхав. Добре, що все бором...
Знову бралися за животи і через регіт не давали оповідачеві завершити.
– На його щастя, – кивнув на Тура Паско, – Хотен на капищі був. Два дні відпоював, примочки клав... Гузка трохи відійшла, а спереду, казав лічець, так уже й залишиться... Так ото через те він, горека, і мовчить, бо, – Паско знову звів у коло пальці обох рук, поглянув, прицінюючись, – де ж таку жону на всій Русі знайдеш? Доведеться тепер із Красулею розв'язуватись[143]... Телицю, певно, братиме...
– О-о-х-х! Те-ли-цю! Ах-ха-ха-а! От Паско! Га-а-га-га-а!
Паско, понад міру задоволений своєю вигадкою, що з нічого сплелася сама собою, розохотився далі нікуди.
– Туре, друже, покажи ось їм свого товстуна. Не соромся – тут усі свої, родовичі ж... – він навіть зробив кілька кроків до свого друга, та все ж, про всяк випадок, тримався сажнів за півтора від Тура.
А той поволі сів і дійсно взявся вже за свого очкура – Паоло здалося, що ось-ось розв'яже... Паско, забувшись, зробив ще один крок до Тура, коли ж це вайло[144] несподівано для всіх блискавкою кинувся до ніг пересмішника і таки встиг гребонути правицею по плюсні Паска, котрий хоч і рвонув навтьоки та все ж не встиг – упав, збитий тим дужим гребком на землю, і вмить Тур уже тримав його правицею за мотню ногавиць, а шуйцею – за сорочку на спині.
– Веле! Рятуйте, людіє! – репетував рудий малюк, махаючи в повітрі руками й ногами. Родовичі від сміху качалися по землі і Паоло реготав разом з усіма. А велетень, без натуги несучи перед собою Паска, спустився пологим берегом до води, легко підняв того над головою, немов і не муж був, а мішок з половою, і пожбурив нещасного жартуна у воду.
До їхнього гурту, зачувши сміх, давно вже додалося добрих півтора десятка мужів, тому регіт, що одночасно вирвався мало не з чотирьох десятків дужих горлянок, певно, було чути аж ген, під Коропом, біля плавучого мосту.
– Талалай[145]. Лжа усе... – тільки й проказав тим часом Тур, махнувши рукою та посміхаючись в густу бороду.
Рикуш, виявляється, теж стояв серед гурту тих, що підійшли на сміх. Сотня вже почала збиратися додому, Паоло і собі хотів підвестися та тільки охнув і схопився за поперек, неабияк скривившись від болю.
Рикуш не засміявся, не покепкував – що то справжній друг:
– Бач, не звик ще. Нічого, підемо в лазню, там, як рукою зніме. Ходімо, друже.
Сонце стояло прямо над головами, сюрчали на покосі коники, пахло прив'ялою травою, що її ворушили жони, і хоча давалася взнаки втома, а через невдачу з горбушею на душі ще й кішка шкребла, та все ж іти після труда разом зі своїми родовичами, відчувати себе не безрідним одинаком у чужій стороні, а одним із кревних мужів – іншим разом було би ледь не святом. "Нічого, – думав Паоло, – я доведу, що такий же, як усі, нічим не гірший від них. Доведу!". І вже перед самим плавучим мостом, коли назустріч косарям трапився інший великий гурт жон, що з дійницями йшли до череди доїти корів, на душі в нього самі собою вляглися всі тривоги та недавні печалі – він почувався майже щасливим: і від купного, по суті, незнаного досі, труда, і через відчуття єдності з цими людьми.
А під вечір Рикушева невістка Усиня протопила їм лазню, що стояла над самою Ятрицею і Рикуш від душі потрудився з березовим віником над спиною друга, разом потім і спати полягали на сіннику. Паоло, розм'якнувши після гарячої лазні, провалився в міцний сон, ледь голова його торкнулася духмяної постелі. Зате на ранок почувався бадьорим і поперек не те, щоб не турбував, але терпіти якось можна було, та і взагалі, було вже куди легше, аніж першого дня. Чотири дні косовиці промайнули – Паоло не зчувся і коли. Під кінець він косив уже нарівні із сотнею, хіба що давалася йому косьба все ж таки важче, ніж родовичам, бо горбуша ще не літала в його руках мовби сама собою, проте, і огріхів за ним уже майже не лишалося. До того ж і з обідом сорому більше не мав: невістка Видути Вишня, та сама жона, що доглядала за Десенею і котра тиждень назад шукала його з наказу старійшини, несла тепер і йому вузлик на косовицю, навіть Птахові щоранку, по дорозі на луг, діставався посолений окрайчик хліба.
Видута якийсь час мовчки дивився, як Вишня у житлі Десені хазяйнувала біля печі, потім покликав:
– Вишне, а йди-но сюди!
Сам він сидів разом із Десенею на лаві під стіною.
– Слухаю, отче... – і стала перед ними, опустивши за звичкою очі.
– Вже сьоме літо ти сама... – Видута помовчав трохи, певно згадував свого молодшого сина Зеленю, у злюбі[146] з котрим і була колись Вишня.
... – а все живе в парі має бути, – продовжив старійшина. – Я тобі за отця, тож і воля моя, як отця твого та старійшини – бути тобі за мужем нині! Ти ще не дуже й стара... – Видута щось там пошептав до себе: ... – двадесять і вісім літ, коли не помиляюсь. Поживеш іще.
– О, Боги!... – вихопилося само собою у Вишні і вона затулила обличчя руками.
Вишня була четвертою донькою зажиточного бондаря із Сосниці, двох її братів підступна невідома хвороба забрала зовсім малими, тому в родині, на горе отцеві, залишилися одні дівки. Коли їй ішла тринадцята зима, Видута віддавав у Сосницю за сина тамтешнього купця Косняти свою середню дочку. У весільному почті Гаїни був її брат Зеленя, котрий минулого літа став уношем. Вони з Вишнею познайомилися на весіллі і так сподобалися одне одному, що Зеленя, крадькома від Видути беручи коня, двічі за весну побував у Сосниці, а вже на Купалу, закрутивши дівчині голову своїми жартами, веселою вдачею та співом, умикнув-таки Вишню.
Минув той час, коли дівок із сусідніх родів брали оружною рукою, тому Видута заслав сватів, і бондар Дедята, ясна річ, не відмовив; весілля справляли у Коропі.
Дівка – як верба: де посадиш, там і ростиме.
Спочатку усе було, як належить і перші літо та зиму молодята прожили щасливо, принаймні, так вважала Вишня. Свекруха Вишні, Ізбора, жона Видути, на відміну від свого мужа, людини доброї та щирої, була впертою і норовливою, мов бурий віл. Як казав Видута, рот у Ізбори відкривався разом із дверима: варто було лише стати їй на поріг – одразу ж комусь перепадало на горіхи. Злі язики казали: норов її і лиха вдача – то все від того, що, мовляв, не здатен Видута як слід прутнем працювати; якби щоночі проймав її як слід, то не було б того. Хтозна, так воно, чи ні, проте, часом, провоювавши через якусь дрібницю з власною жоною ледь не півдня, Видута не витримував, із серцем вигукував: "Легше камінь довбати, аніж злу жону вчити!" і залишав поле їхньої битви. Вишня сварок не любила, в їхньому роду так не було заведено, щоб хтось ішов супроти волі отця, тому вона мовчки корилася свекрам, тим більше – Ізборі.
Пройшла зима, пройшло літо, а Вишня так і не понесла від Зелені. Якось, перелаявши усіх домочадців, Ізбора накинулась і на Вишню:
– А ти чого стоїш без діла?! Взяли на свою голову задесенське абищо, безчадне[147]!
Ображена Вишня в сльозах вискочила надвір. Зеленя не пішов за нею слідом, залишався у житлі і слухав, як матір поносила його жону.
З того дня Ізбора труїла життя молодої невістки, як могла. Та то була ще не вся біда: Зеленя час від часу почав подаватися від неї в блуд; блудив і з набагато старшими вдовами і з заміжніми жонами. Проживши вісімнадцять зим, він якось припинив рости увиш, лише роздавався в плечах, а Вишня, молодша від нього на два з половиною літа, все тягнулася вгору, аж доки не переросла свого мужа на півголови. З того часу Зеленя почав соромитися бути поряд з нею на людях, а свекруха, котра сама була низького зросту, окрім "абищо" почала обзивати невістку ще й "голоблею" та насміхатися з її задесенського акання.
– Па-ра-би-и-ла ва-на все-е..., – на розспів передражнювала невістку Ізбора і тут-таки переходила на крик: – Кунь од ранку не напоєний, ледащо! – хоча до того часу коня завжди напував хтось із мужів.