І в цій, майже темряві, під слабеньким світлом від молодика та зірок витанцьовувала в повітрі безліч комах – схожих на маленьких тендітних метеликів з чотирма вузенькими білими, ніжнішими за найніжнішу пелюстку, крилами. З кожною миттю їх ставало дедалі більше.
Вже всі, навіть хто й поснув, позхоплювались на ноги і дивились, мов зачаровані, на це диво.
– Мітлиця вилетіла! – нарешті вигукнув хтось. А інший додав:
– Не буде завтра діла – наїсться риба од пуза!
І справді, раз по раз стало чути сплески та удари сильних риб'ячих хвостів об поверхню води. По росяній траві ми підійшли до краю кручі. Бенкет саме був у розпалі. Вже призвичаєними до темряви очима було видно безліч кіл, що розходилися по всій поверхні ріки. Виляски лунали безперервно. Та все ж потроху метеликів ставало дедалі менше і з часом всі ми повернулись до скирди.
– Ех! Загублять природу, – зітхнув дядько Василь: – хіба ж оце так раніше мітлиця вилітала! Та, бувало, замете, неначе снігопадом, і не на півгодини, як оце тепер, а годинами, майже до самого ранку...
Чомусь ніхто вже не підтримав розмову і ми мовчки повкладалися на свої місця. Бажання спати, якщо воно й було у мене раніше, минуло. Лежачи горілиць на сіні під скирдою, я вдивлявся у чорну, всіяну безліччю зірок, безодню неба. Ніколи раніше не траплялась мені нагода так довго дивитись на зорі. Якщо таке й було коли, то це тривало хвилину-дві, щонайбільше – три. Я вже знав і Чумацький шлях, і обох Ведмедиць – Велику й Малу, знав, як знайти Полярну зірку, котра завжди вказує на північ, але, дивлячись мимохіть на небо, ніколи ні про що не замислювався.
Тоді, лежачи на запашному сіні, вдихаючи чисте, свіже лугове повітря, відчуваючи себе поряд із батьком у цілковитій безпеці, я дивився у нічне небо і дивні, незнані досі думки та відчуття заполонили мене.
Одні зірки були більшими, здавались близькими і світло від них яскравим, інші виглядали маленькими, деякі – майже непомітними цяточками, що губились бозна в якій далечіні: їхнє сяйво ледве долало чорний морок ночі.
Небачені, невідчувані раніше глибини та відстані відкривались перед моїми очима; відразу, саме собою, виникло розуміння, що таку далечінь годі й шукати на Землі, а відтак – якою ж маленькою видалась мені вже тоді наша домівка-планета! Я вже десь чув про безкінечність Всесвіту; намагався, вдивляючись у нічну безодню, уявити, як це може бути, але у мене нічого не виходило. Безкінечність – це коли нема ні початку, ні кінця, я це вже розумів, але ж, з іншого боку, на що не поглянь, все має свій початок і своє завершення. Весь мій невеличкий життєвий досвід говорив на користь такої думки, проте, міркував я, якщо десь там є кінець, чи початок, то як це має виглядати? Хай світ закінчується, як приміром, оцей луг: то що, виходить, можна підійти до його краю, як до кручі, та й сісти, звісивши ноги? А що ж буде за цим краєм? Там, де луг обривається кручею, там починається Десна. Значить, і за кінцем світу буде ще щось? А як не буде нічого, то все одно ж має щось бути, бо на чому ж тоді триматись світові? А як собі уявити безкінечність?
Мені почало здаватись, що ще трохи і від таких думок недовго буде й збожеволіти...Я не міг осягнути це своїм дитячим розумом, так само, як не міг наблизитись до отих далеких зірок, скільки б не підстрибував, стоячи на землі...
Кажуть десь там, у космосі, є планети, схожі на нашу Землю і, можливо, на них живуть такі ж розумні істоти, як і ми, люди. Мабуть і в них є ріки, повні риби, і ліси, повні птахів та звірів. А, можливо, нічого цього у них і немає, лише якісь гори та пустелі, без жодного деревця, без зеленої травички і не можна там ані скупатися спекотного літнього дня в прохолодній водичці Коноплянки чи Коваленчихи, ані полежати отак вночі на запашному сіні, дивлячись у оцю чорну безодню та розмірковуючи про такі речі, які ніколи раніше мені й на думку не спадали.
Нічна прохолода давала про себе знати. Відчуваючи, що починаю мерзнути, я загорнувся, немов жучок-ручайник у свою трубочку, в стареньку солдатську ковдру, на якій до цього часу просто лежав, одразу тіло оповило приємне тепло, а далі – нічого вже не пам'ятаю: сон здолав мене в одну якусь мить.
...Мабуть, батькові не один раз довелося трусити мене за плече та окликати, так міцно я спав. Сівши на сіні, тручи заспані очі, що ніяк не хотіли розкриватись, я навіть не одразу второпав, де знаходжусь. Нарешті мені дійшло, що ми на Десні і вже почався ранок. Було прохолодно, повітря здавалось сирим, але таким напрочуд чистим, що хотілося дихати на повні груди, тож сон мій швидко минув.
"Одводні! Треба ж перевірити одводні!" – стрепенувся я. Батько неначе вгадав мої думки:
– Ну, ходімо, подивимось на твої снасті, чи не вчепилось, бува, щось за ніч.
І взявши до рук підсаку, він попрямував угору по течії. Останні, зовсім вже легенькі сутінки розчинялися в повітрі; на сході, над коропським лісом, за Лисою горою, світлішало небо; зірок на ньому вже не було видно, лише одна – в тій стороні, де мало зійти сонце, – світила яскраво, майже, як вночі. Під протилежним берегом знову лунали виляски та удари по воді, немов хтось із берега раз по раз жбурляв у Десну великі камінюки.
– Я сам! – я тільки те й робив, що застерігав батька, аби не він витягував снасті, а я. Та марно! Від одводня до одводня моя впевненість змінювалась на надію, надія – на очікування дива, а потім – дійшла черга і до повного відчаю... Нічогісінько! Ніхто, за цілу ніч, не спокусився на моїх живців і вони, поснулі, аж побіліли від тривалого перебування у воді. Після останньої поразки у мене зовсім опустилися руки...
– Ходімо! Не треба гаяти час: он вже зовсім розвиднілось, – батьків голос був спокійним. – Дивись, який гарний ранок! Будемо сьогодні з рибою.
"Все! – подумки картав я себе, мандруючи до гатки. – Щоб я ще хоч один раз узявся за ті одводні!"
Проте і на вудках горошини залишились цілими.
"Ну от, правду ж казав увечері отой дядько – наїлась риба мітлиці, не дочекаємось тепер кльову" – засмучений, я все ж таки замінив горошини на гачках на свіжі, запашні, позакидав вудки, сипонув у воду горохом і вирішив за будь-що дочекатись-таки кльову. Хоч одного. Дочекатись ляща і впоратись із ним, бо на що ще мені залишалось сподіватися?
Тим часом ранок вже панував навколо. Від води піднімались легенькі, ледь помітні, випари. Десна ще тільки прокидалась. Ніщо не тривожило її поверхню – ані найменшого подиху вітерця, жодного сплеску риби, навіть під протилежним берегом все стихло. Зеленкувата, немов вилита із темно-зеленого пляшчаного скла попід берегом і блакитна від перекинутого в неї неба ближче до середини, водяна гладь, здавалось, застигла на місці. Лише дрібненькі ямки-войки неначе спливали з кінця гатки і вервечкою слідкували один за одним, доки течія не закручувала їх у спіральний вир, котрий раптом щезав на якийсь час, аби потім піднятим із дна висхідним потоком розсипатись на всі боки по поверхні води найтоншим, найніжнішим, куди тому шовкові, мереживом. Цей плин води заспокоював, уповільнював і думки, і рухи, умиротворяв мене, притягуючи до себе всю мою увагу.
Ніхто поки що не турбував мої поплавці і вони вільно мандрували по войках, слідуючи за течією.
Моє рішення дочекатись кльову ляща, скільки б не пішло на це часу, змушувало мене сидіти непорушно, немов розвідник у засідці, чи індіанець, що вийшов на стежку війни та чатує ворога.
Я навіть не ворушився, сидячи: очима вп'явшись у поплавці в надії вчасно зробити підсічку, а праву руку тримаючи напоготові біля вудок. І сусіди мої застигли, темними купками непорушно сиділи на своїх місцях: дійсно – справжні рибалки.
...Поплавці мої поволеньки: туди-сюди, туди-сюди, – гуляють по вервечці войків. Завмерло, здається, все навкруги.
Відірвавшись від гатки, кілька водомірок на тонесеньких високих ніжках вільно ковзають по поверхні (як таке можливо?) і ніщо їм не перепона – ні вир, ні войок: немов ковзанярі на льоду, однаково легко рухаються що за течією, що проти неї, немов би тої течії і не існує зовсім, або начебто ріка накрита тонесеньким невидимим склом і вода тече собі під ним, а вони шугають безборонно поверх скла.
Із води біля самої гатки вилізла на берег світло-зелена деснянська жаба, вилізла, та й завмерла, не відразу її й помітиш. Тиша. Жодна рибина не скинулася посеред Десни із того часу, як я вранці сів у гатку, хижак і той припинив полювання на плесу протилежного берега.
"Сиди, – кажу я собі, – сиди і чекай. Досить уже, набігався вчора". Дивно, але виявляється, зовсім не нудно сидіти отак тихенько, непорушно: стільки цікавого можна побачити навколо. Он як красиво тече вода, скільки не дивись, не набридне ніколи. Жаба, осмілівши, подерлась на берег і тепер завмерла вже зовсім поряд: захочу – рукою дістану.
Тихенько, поволі, аби її не налякати, повертаю голову направо – так само непорушно сидять рибалки: і дядько Василь, і батько, і там, далі – інші. Хоча і в них, як і в мене, не клює, проте, очевидно, і вони не нудьгують, сидять собі, мабуть, теж тихенько роззираються довкола, спостерігають, що навкруги діється, але й про поплавці не забувають.
На сході, там де небо набувало жовто-солом'яного кольору, вже не видно було тієї останньої зірки – розтанула в рожево-блакитній височіні. Раптом над темно-зеленою смугою соснового лісу на Лисій горі виглянув краєчок розпеченого сонячного кола. І одразу змінились навкруги кольори, стало все яскравішим, насиченішим, а в душі хтось ніжно тронув найтоншу струну і вона озвалась радісно, захоплено, із захватом:
– О-о-о! Он воно, виходить, як тільки гарно стрічати на Десні схід сонця!
Щось тихенько тріснуло на протилежному березі. Зирк туди: із кущів верболозу, котрі відділяють від плесу високу стіну верб, вийшла... козуля! Я одразу впізнав, – бачив таку на картинках у книгах про природу. Повільно, насторожено, підійшла до води, роззирнулась на обидва боки, мені навіть видно, незважаючи на відстань, як її вуха сторожко повертаються на боки – вперед – на боки: прислухається. Нарешті, заспокоївшись, нахиляє голову з короткими ріжками і, обережно торкаючись губами води, починає пити, але раптом рвучко піднімає голову, знову прислухається і тільки-но вдруге вмочила у воду губи, як хтось із рибалок-курців, не втримавшись, легенько бухикає.
Козуля в одну мить, відштовхнувшись передніми, розвертається на задніх ногах, в три, чи чотири високих стрибки досягає кущів, із шумом продирається крізь них і ось уже все – щезла в гущавині.
По кручі пройшов тихий гомін і знову все стихло.