Чикотень зразу взявся за справу. Дзьобне, відверне голову і зазирає на Ілька. Потім ще дзьобне і знов зазирає на Ілька. Взагалі, як сказав Михайло, птах у добрім здравії — пір'я почищене, лискуче, дзьоб чистий, очі не закислі. Але сказав, щО крила ще не розв'язувати.
Мати знов розпалила піч, щоб проварити розсіл, як загадав Микита. Аж тут саме й дівчата привели Лиску. Коли Ілько почув свист із вулиці. Тільки не такий, як ото Микита пальцями. А з вербового сюрчка. Це міг бути лише Іванко. Бо йому батько подарував справного перочинного ножичка. Гострого-прегострого із кістяною мережаною колодочкою і шкіряними піхвами. І ті піхви ще й закривались таким язичком, що вставлявся в петлю. А от того ножа, що йому дав Микита, коли вони ховались під сіном у возі, в Ілька не було. Певно, коли Ілько заснув, Микита забрав його назад.
Ілько вирішив, що наодинці з Микитою він попрохає в нього той ножик. Бо як же йому, хлопцеві, бути без свого ножа? Він же не безштанько якийсь!
Дзюркотливий свист сюрчка з вулиці знов повторився.
Ілько чомусь вхопив клітку за ликову петлю на дашку і вискочив на вулицю.
Іванко, чогось раптом у повстяній рудій шапочці-ковпаку, розхристаній сорочці, з поясом в одній руці і сюрчком у другій, кинувся до Ілька.
— Побігли швидше! Дорогою все розповім! — І більше не сказавши ні слова, Іванко помчав дорогою до Пузиревої оселі. Тільки п'яти миготіли. Ілько з кліткою кинувся за ним. Дрозд налякано затріскотів, але Ілько зараз на те не звернув уваги.
Раптом біля Пузирів Іванко різко звернув ліворуч і помчав, без сумніву, на Гончарі.
Ілько прискорив біг і зрівнявся з Іванком. Той на бігу намагався обкрутити і зав'язати пояс. З рота не випускав сюрчка.
— Що трапилось? — Запитав Ілько, відчуваючи, що щось таки трапилось.
— Бу-бу-бу, ди-ди-ди! — Пробубонів Іванко, не випускаючи із зубів сюрчка. Сюрчок, як і гадав Ілько, був вирізаний із свіжої вербової гілки. Вони бігли вже Гончарами по колодах, геть замащених висохлою рудою та зеленою глиною.
Праворуч і ліворуч широкої мощеної вулиці стояли за парканами, тинами і стовп'ям гончарські житла. І в кінці двору кожної садиби, чи то з правого боку, чи то з лівого боку, під схилом гори чорніли велетенські челюсті гончарських печей. З одних печей виймали обпалений посуд. В інші горна закладали тільки глечики і горщики, висушені на сонці. Ще в інших підпалювали дрова. А в кількох печах гоготів вогонь. І з челюстей, і з верхнього отвору виривався чорний дим і летіли іскри. Тут за хлопчаками прив'язались якісь два собаки і зняли страшенний гавкіт.
— Іванку! Не біжи! Бо вони нас порвуть!
Іванко якось обкрутив на ту мить пояс і вийняв із рота сюрчка.
— Та не пор-вуть! — нахилився, схопив грудку глини. Пожбурив у собак, та не поцілив.
А вже за ними бігли три собаки.
— Тримай! — Ілько передав на бігу клітку товаришеві. На бігу, не спиняючись, підхопив добру грудку. Розвернувся і загилив у найближчого собаку. Влучив. Пес перекинувся і заскавулів з такою силою, що аж у вухах залящало. Підхопився і, підібгавши хвоста, кинувся геть. Інші собаки спинились, наче роздумуючи, що робити. Геть не побігли та й за хлопчиками знов не погнались. Стояли і тільки розгублено брехали.
— Скажи — куди ми біжимо? Що сталось?
— Ху-ху-ху! — Ніяк не міг вирівняти дихання Іванко, спинившись на мить. — Ми з батьком пішли до каменяра. А він каже — має прийти Алімпій, роздивитися стіни. То батько пішов на Торжище. Я побіг до тебе.
— Ага! — зрадів Ілько. — А чому ми отако біжимо? Треба було через наш Житній торжок, поза Торжищем і Богородицею та на Боричів Тік, та Боричевим узвозом!
— А про Чорну грязь за Богородицею забув? Про болітце зразу за нашим торжком? Тут я стежу знаю — зразу за садибою Василя-корчаж-ника є стежка по схилу. В дощ і взимку по ній не видерешся. А зараз вона вибита, як черінь печі! Видеремось на схил нашої Хоревиці. Потім в опадку під мостом і зразу на Боричів узвіз. І гоп! — ми біля Подільської брами!
Вони швидко дістались до останньої, найбільшої гончарської садиби. Хотіли вже звернути за паколля*. Коли відчипилась хвіртка у добрій брамі і на порозі постав майстер-корчажник — Василь.
— Куди поспішаєте, хлопці?
— Добрий день вам, господине Василю! — В один голос відказали розпалені хлопці. — Ми поспішаємо до Алімпія.
— То що — таки правдв, що він згодився розмалювати князю його церкву?
— Каменяр Симон сказав батькові, що Алімпій прислав вістуна, що в обід прийде подивитися стіни і тиньк.
— Он як? А ви що, хочете піти в науку до Алімпія?
— Ні-і! Ми хочемо на нього подивитись, — разом відповіли хлопчики.
— Ну Алімпій, то Алімпій! Ви б краще пішли та подивились на золоту перлину на Параскеві! Поки не вкрали...
Паколля — тин із загострених товстих жердин.
Ілько аж похолов. Враз у роті пересохло. Та він якось спромігся спитати.
— Господине Василю! Хіба з церкви можна красти?!
— Красти ніде не можна! Але крадуть, та ще й як крадуть! Є такі умільці — із церкви винесуть і шати, і панікадила, і ризи. Таті, одним словом! Ну, та, бачу, вам до Алімпія кортить, то поспішайте!.. Та ще не забудьте перлину побачити!
— Господине Василю! А ви її бачили? — Бадьоро запитав Іванко.
— Та ще на ранковій службі. Сьогодні людей було — не проштовхатись! Певно, що весь Торжок наліз! І як воно отако зразу люди взнали, що об'явилась ота золота перлина? — гончар Василь почухав руду потилицю й узявся за хвіртку.
— Бувайте здорові, господине Василю! — Попрощались із гончаром хлопці.
Обминули подвір'я гончаря і полізли вузенькою стрімкою стежкою вгору.
Вони підіймались вгору північним схилом Хоревиці, а за спиною в них лишилась гора Клинець.
Якщо на Гончарах селились гончарі, на Кожум'яках — чинбарі, кушніри, лимарі, то на Клинці що не двір, то все різні майстри — і лучники, і шевці, і каменярі, і різбярі. Навіть один був ізограф-іконописець. Правда, це не його була садиба, але він її винаймав.
Вони піднімались усе вище. І тепер навіть з половини схилу Хоревиці було видно, яка велика Гора. Просто понад урвищем Копирового кінця, Кожум'яків, Гончарів підносився пас могутніх стін-городень. Гори, княжого міста, стольного града Києва. Добре зрубані кліті вимащені товстим шаром глини. То геть білої, то ледь-ледь вохристої, то ледь заленкуватої.
І здалеку ті дубові городні-стіни здавалися зведеними із білої цегли чи каменю. Тільки зблизька було видно що то дерево, глина.
Вони піднялись майже до кінця схилу, і тут був досить великий виступ, а на ньому розрослись кущі шипшини. Та так рясно покрились уже жовтіючими ягодами.
— О! — Зрадів Ілько. — Як тільки почервоніють, рватиму для свого чикотня.
— Слухай, Ільку! А давай підемо подивимось на ту золоту перлину в Параскеви? Га?
— Що — сьогодні?! Та як же ми встигнемо?
— А ми тільки подивимось на Алімпія, і назад — на Торжок. Ще скільки буде часу до вечірньої служби!
— Побачимо!.. Ну чого ти так поспішаєш?
— Ну сказав же корчажник Василь, що треба її побачити, поки не вкрали!
— Я не чув, щоб украли з церкви самоцвіти, от не пам'ятаю, скільки живу!
— А я пам'ятаю! — Ствердив Іванко, дряпаючись далі по схилу та для безпеки прихоплюючись обома руками за лопухи, що нависали просто над стежкою. — Он минулого року в церкві Миколи, що під Жидівською брамою, один перехожий калугер відкусив із плащаниці самоцвіт — яхонт. Це було на Страсному тижні.
— Так то ж із плащаниці, легко відкусити: нахилився, ніби прикладається — і відгриз!.. А зі срібних шатів як він відкусить перлину?! — Заперечив Ілько, долаючи останній підйом.
— А ти звідки знаєш, що перлина в срібних шатах?!
— А ти — слухав, що сказав Василь-корчажник; "На нашій Парас-кеві!". А Параскева по краях оздоблена сріблом. На всі шати в громади грошей не вистачило... То якби Василь-корчажник сказав "у нашій церкві", то перлина могла бути чи на ризах чи на плащаниці, чи ще де... Ой дивись, Іванку, що то на подвір'ї Василя виложено? Якісь дивні глеки! І всі однаковісінькі!
— Ти хіба не бачив раніше? Та це ж голосники! їх умуровують по кутах церков, під склепінням і в склепінні. Дном углиб муру — горлом нахиляють униз.
— То й що?
— А те, що коли піп говорите чи співає, голосники відбивають його голос назад у всі закапелки церкви! І всі голос попа чують, де б хто із людей не стояв!
— Оце так! Я й не знав!
— І я не знав, не буду хвалитися, що знав. Коли ми минулого разу ходили до каменяра Симона, він мені про голосники розповів. І батькові моєму.
— Ех! А от би щось таке вигадати, щоб і в рубленій церкві скрізь було однаково добре чути. Щоб і в нас було не гірше, ніж у багачів і владців!
— Розмріявся! Зробись багатим. І все в тебе буде — і палати з сіня-ми, і церква мурована з дзвінкими голосниками!
— Та я не собі! Я — щоб для людей!
— Ні, своя сорочка ближче до тіла, так і батько і мати завжди кажуть!
— Бо ви — торгівці. А ми теслі — ми для людей робимо.
— А що ви їсте? Де ви їжу берете?
— Що заробимо і зловимо, те й їмо.
— Ага! Бач, і ви для себе стараєтесь!
Ілько хотів ще щось відповісти Іванкові. Та вони вже вийшли на верх схилу і ступили на перемичку, що з'єднувала гору Хоревицю з Горою, тобто верхнім містом. Що перемичка своїм гребенем була нижча і за Хоревицю і за Дитинку, то з Хоревиці, від княжого замочку, зрубали міст аж до самого Боричевого узвозу. Та добрий же був міст. Ілько це зразу зауважив. Чистий дуб, тесаний. А стовпи-підпори так, певно, з таких дубів були витесані, як ото дідусь казав про бойові човни річкові — дубаси! Вони пішли по перемичці, по гребеню її, попід мостом і вискочили на Боричів узвіз. І от тут над ними скинулася стрімко вгору велетенська брама — Подільська. І не була вона мурована, як ото Золоті ворота, чи Лядська брама, чи Жидівська. Рубана з дерева і вимащена білою-иребілою глиною. Самі ворота не ширші і не вииц, ніж інші київські ворота. Та тільки страшенно стулки важкі і перекуті залізними штабами, мов яке решето, навхрест. На самими стулками нависали заборола. І то не все. Праворуч і ліворуч найвищі дерев'яні вежі. Кожна із заборолами в два поверхи і на кожній по три заломи. Дідусь пояснив, що до повстання киян проти Ізяслава ворота були на Подолі в одній простій вежі. Вежа проста. Без заломів, і заборола звичні.