іще має над нами силу чар-трунок з писаного жбана. Але Юра Миронюк до того ще чує свій дитячий голос, що немовби лягає пластом на тремтливий фон скрипкової співанки:
— Нащо ви, дєдю, землю на корінці нагрібали?
— Бо всохли б корінці гаджуги.
— А пощо гаджугу підпирали?
— Бо розхитав би її лютий вітер.
— А пощо пальцями розчісували їм гілля?
— Аби файними були.
— А пощо їм граєте, як весільним гостям?
— Аби їх потішити.
— А пощо з ними балакати, як зі мною? Ніби вони розуміють?
— Го, а ти як гадав, небого? Гаджуги, як дітлахи в колисці, і боляче їм, і страшно їм, і їсти хочуть. І за вушка їх треба потормосити, аби росли швидше.
— Правда? — дивується малий Юрко.
— Свята правда,— статечно відповідає старий Миронюк.— Навіть правда, синку, й те, що смереку, приміром, так само важко виростити, як людину.
Замовкає скрипка старого Миронюка, бо не до музики зараз лісникам: жнива у їхніх володіннях. Власне, жнив таких, до яких ми звикли, в лісі немає. Є тільки поляни, осяяні осіннім сонцем, і є на полянах статурні розлогі смереки.
Це матері лісів.
Вони стоять горді, пишнокоронні.
Навколо однієї смереки розставлені білі-білі верети. І коло тієї смереки — теж верети... і біля тієї.
Сивий гуцул Танасій Григоришин тугіше переперізує черес, попльовує в долоні і, ступаючи по білих веретах до смереки-матері, кидає через плече дівчатам і молодицям, котрі взяли смереку в коло:
— Не бійтеся, зозульки, не впаду. Я, аби-сте знали, не від ниньки врожай у лісі збираю. Тим насінням, яке-м зібрав на віку, Мироню-ки, може, ціле "Кам'янисте" лісом засіяли. То-то...
Ще раз попльовує в долоні і легко, звинно, не дивлячись на свої руки, пнеться по стовбуру вгору.
— Який ниньки врожай, вуйку Танасію? — питає його, задерши вгору голову, Юра Миронюк.
— Та не дуже,— відповідає з смереки старий. Але на білі верети таки рясно падають шишки: старий Танасій трусить смерекою, як бур-вій.
Юра Миронюк тим часом теребить на долоні шишку; чорні ядерні зеренця пересипає з руки в руку. Його обличчя аж промениться лагідною втіхою. Він, мов той хлібороб на краю пшеничної ниви, що дозріла, кладе одне зеренце на зуб.
Гай-гай — коли з цього зеренця вистрілить пагінець... коли з пагінця виросте смерека?
Але таки виросте.
Спершу, правда, набиратиметься смерічка сили у шкілці, а вже потім...
А вже потім оці таки дівчата й молодиці з лісопосадочної бригади Параски Саверин будуть довбати посеред каміння ямки... а потому будуть вони носити з долів на кам'яні схили кошики з землею... Робота ця мозольна, трудна. Бо це не жарт — на собі двигати кошіль з землею і, зігнувшись, відсапуючись, дертися все вгору і вгору.
Попереду з кошиком Юра Миронюк...
За ним Параска Саверин...
За ную гуськом — дівчата і легіні...
Один крок...
Другий...
Третій...
Ось тут на ділі перевіряється любов до лісу. Бо замало на словах твердити "люблю ліс", замало також зітхати, що, мовляв, не дуже густо залісені круті схили Карпат. Тут вимагається більшого: взяти на плече кошик з глиною і понести його крутою стежкою вгору. Тут, власне, чи не найзриміше переконуєшся в правдивості слів старого Мироню-ка, що "ох як важко виростити бодай одну смерічку". Це насправді наочне підтвердження примовки лісників, котрі говорять, що ліс росте на людському горбі. А що зробиш? Сюди, на карпатські схили, на руді розсипи каміння не випнеться ні кінь, ні трактор; сюди може принести пухкої землі під молоде коріння смерічок лише людина, і то людина неабияка. Мусить це бути мольфар, зачарований лісом його жрець. Тільки тепер, дякуючи трункові з писаного жбана, ми розуміємо, що лісопоклонники — це не релігія і навіть не романтична забава з рушницею на плечі. Це, насамперед, великий повсякденний труд. Писаний жбан, сьогоднішня сувора казка, в якій люди носять на кам'яні розсипи землю, мовби привідкрила нам тайну, джерело любові лісників до лісу. У цих смереках, у буках розкронюється їхня праця.
О, будьте славні, люди в кашкетах із зеленими околичками!..
Ми врешті осягли просту мудрість і ваших недоспаних ночей, і ваших щоденних мандрів по лісових стежках, і вашу настороженість, чи бува не озвалася десь в лісі злодійська сокира або пила. Коли ж
вони таки озиваються, то Миронюк кидає свого коня, зриває з плеча рушницю і біжить на злодійський шабаш, біжить, може, просто на небезпеку, бо хто дасть гарантію, що із-за куща не плюне йому в вічі дробовик порубників. Це, правда, трапляється рідко, порубники, як правило, зачувши лісника, залишають свої сокири і пили й дають ногам знати, бо будь ти Миронюкові сват або брат, а суду й штрафу тобі не минути. Він, Миронюк, тут відповідає за все: за птаха в небі, за оленя в нетрях, за щойно посаджені смерічки. І відповідає за кожний свіжий пеньок. Так велося з правіку, так й буде повік, поки існують ліси і лісники.
Тому ніч виганяє його з хати до лісу...І ніч приганяє...
Він повертається додому, коли сонце — а сонце нині червоне, стигле, як груша,— торкається призахідного пруга, В усій Юриній постаті відчувається втома, мовби він оце дибає з молотьби або й з оранки. Крок за кроком... крок за кроком... в'ється кривулькою стежка... вибігають на пагорби білі хати, в яких призахідне сонце підпалило вікна.
Червоно довкруж... червінь ця однак уже передвечорова, неяскрава, а мовби приглушена, вона подібна на золоту запаску, в яку повплітано чорні смужечки.
Назустріч Юрі діти його біжать. Двійко їх, хлопчик і дівчинка. Юра бере одне дитинча на руки, втома мовби спала з його плечей, він несе дитинча на коркошах і питає:
— Ти маму нині слухав?
— Бігме-м слухав...
— А ти? — Це вже до дівчинки.
— І я...— дрібоче дівча.
— Ну, то ви нині в мене красні та гожі...
— А то правда, тату, що під тією смерекою тато вашого тата похований?— перебиває його дівчинка, бо стежка біжить через церковне подвір'я.
За їхніми спинами хрести стоять у червоному полум'ї.
— А правда,— зупиняється перед крайньою смерекою Юра Миронюк.— Тут його поховали... був колись... хрест... та зігнив. На могилі смерека виросла.
— А може, це не смерека, може, це... тато нашого діда? Ми собі думаємо, що він помер, а він живе. Тільки в іншу, смерекову одіж убрався. Га?
— Може, й так... а може, й ні...— замислено відповідає їй Миронюк.— Фантазерка ти, Марічко, як бачу,— гладить дівчинку по голові.— Ну, пішли, мама на нас чекає.
Вони спускаються ізвором униз до Пістиньки, минають церкву і виходять на розгойданий місток.
— Та... а ти хотів би, щоб я на твоєму гробі смереку посадила? — морщить лоба дівчинка. Миронюк озирається на неї, йому трохи дивно і страшно від дитячих слів.
— Ет, не думай про це, Марічко. Ще нам жити та жити. Та й не вмру я. Буду жити в смерековім шумі, як прадіди наші.
Собі він це сказав, а не доньці. І не є це ні утіхою, ні розрадою, ні навіть не є його слова просто красними. Бо таки житиме він у зеленому шумі, у білих стінах нових хат, у звуках цимбал, у співанках сопілок. Це, мабуть, і є найсправжнісінька людська вічність.
Темніє...
Ох, як у темряві грізно і тривожно шумить смерековий бір. Дощ у вікно...
Миронюк стоїть біля темного вікна, склав руки на грудях. Думає. Чи думає про свої посаджені сьогодні смерічки? Чи згадав металевий сплеск злодійської сокири? А може, живе ще у ньому давня мелодія татової скрипки? Чи мо роздумує над наївним запитанням Марічки?
Тук-тук...
Бігає човник у повних руках його жони Аннички... тче Аннич-ка килим...
Мала донька, що досі сиділа біля стола, водила пальчиком по книжці й про себе вишіптувала вичитані з неї слова, раптом запитує:
— Татусю, то правда, що дідо кажуть: нібито ліс має очі і серце? Посміхається Юра Миронюк...
І тут мусимо кінчати нашу казку... кінчати не тому, що минулися чари з писаного жбана, а тому, що вже пізня година, а завтра вранці знову в курнику обізветься півень, і Миронюк знову сідлатиме коня...
РУДИЙ ОПРИШОК
Усі казки починаються так: жив собі, був собі... Отже, був собі хлопець, якого Тато, Мама і сестра Оленка кликали Михаськом.
Однієї днини сестра Оленка попросила Михаська віднести Мамі до Залізної Пастки, де вона доглядала небачених у цих краях звірят, полуденок.
Михасько мав того дня "вихідний". Він вилежувався у садку під грушею, міркуючи, кого б з вірних приятелів кликнути, щоб гайнути скупатися у Чорній Бистриці. На сестрину просьбу навіть бровою не моргнув.
— Чуєш, що тобі кажу? — огнівалася Оленка.
— Чую, але не хочу,— відповів Михасько спроквола, як дорослий.— Чоловік має вихідний... чоловікові треба відпочити. Сама й неси.
Він не любив ходити на величезну поляну посеред Лісу, обнесену високою дротяною сіткою, і в думці називав її Залізною Пасткою. Кожного разу, коли був змушений там бувати, його проймав незрозумі-
лий сум; у сумі зароджувалося потаємне бажання понівечити довгі рядки кліток, котрі тут називалися шедами, щоб срібні лисиці, норки і песці, які в них сиділи, повтікали на вольную волю. Михасько добре пам'ятав день, коли в його душу закралося це дивне, нав'язливе жадання. Було це торішньої зими, бо на снігу карбувалися із скрипом глибокі сліди від чобіт вуйка Гарасима, який кривуляв від клітки до клітки, торкався якимось електричним приладом голівок звірят, і вони стріпували лапками, скошені струмом. За вуйком Гарасимом залишалися пухнасті трупики, довгий шед із сотнями трупів ставав страшним цвинтарищем.
Михасько не розумів потреби цих смертей, нуртував у ньому супроти них бунт. Якби його воля, то зупинив би Гарасимову косовицю, але він міг лише втекти від цього жаского видовища.
А ввечері, ще приголомшений ним, докоряв Мамі:
— Цілу весну і літо пестуєте звірят, годуєте, а припорошить сніг — лупите їх, як фашисти.
Мама пробувала розтовкмачити, що звірят на те й годують, аби мати з них хосен, їхнє хутро по цілому світі у великій ціні. Михасько не слухав, його не обходили хосен і потреба, жила в ньому добра душа, яка жадала, щоб усе народжене не піддавалося змарнінню і смерті. Мама казала, що яблуко від яблуні не відкотилося, його Тато теж здобув у селі славу дивного дивака, який ані курці голову не скрутить, ані зайця не підстрелить, ані птаху не скривдить, ані дерево намарно не зрубає. Сусіди посмішковувалися, що Михаськів Тато в косовицю бере в долоні лугові косиці, мовби перепрошує, що виклепав на них косу.
— То підеш чи ні? — далі наступала на Михаська Оленка.
— Ні,— мовив уперто.— Не піду.
— Мой, Михаську, будь розумний,— сестра присіла біля нього.— Мама голодні будуть.