Зрідка письменниця запримічала нас, кількох літературних неофітів, які теж нишкли за столом, заохочувала "щось своє прочитати", але ніхто з нас, звичайно, не зважився, це було страшніше від будь-якого екзамену. Зрештою, вона не наполягала; вона навіть щиро нам радила "не забивати собі голови вершиками", "краще за цей час прочитати газету", бо в юнацькі роки всякий пише вірші, та це не означає, що всякий може стати поетом.
Мені тоді здавалося, що її трохи скептична розмова мене особисто не стосується, бо я зроду не писав віршів, проте я теж не посмів прочитати своє оповідання, дарма, що старий Островський підморгував мені кущистою бровою; я, тоді жовторотий максималіст та ідеаліст, який нахапався усього потроху з цілого світу, в тому числі і з Вільди-шиних книжок, жадав бачити письменників з ореолами навколо голови... жадав, а тут, у витертому фотелі, сиділа повнява проста жінка, котрій я не міг повірити, що вона пише книжки.
І я пішов геть.
Пам'ятаю: Галицький парк забілів першим снігом; кінчалася осінь...
Вільде не любила згадувати про Володимира Островського. Коли я, бувало, розпочинав розмову про нього, то вона заплющувала під окулярами очі і вдавала, що недочула, про кого мова. Були між ними якісь особисті конфлікти? Не знаю... Хтось говорив мені, що Островський, власне, мешкав у будинку на Потічній, який належав Макогонам. Хто його, переселенця, туди поселив?
Зате коли заходила мова про дружину Островського, яка після смерті чоловіка на початку п'ятдесятих років залишилася фактично без засобів існування, то Дарина Дмитрівна неодмінно записувала її адресу (ми з доцентом Львівського університету Павлом Йосиповичем Ящу-ком розшукали її в одному із старих будинків в Івано-Франківську на вулиці Дзержинського), щоб вислати їй якусь там суму допомоги.
І я знаю: грошей вона, щоб допомогти, ніколи не шкодувала.
Боялася тільки образити людину своєю поміччю.
Ніде голці впасти.
Актовий зал Івано-Франківського педінституту був ущерть виповнений людьми; прийшли не тільки студенти, у зал ринули вчителі чи не з цілого міста, художники, "рядові" читачі. Хоч на афішах, розклеєних по місту, значилося, що у великому літературному вечорі братимуть участь місцеві літератори, усі знали, що окрасою програми стане виступ Ірини Вільде, яка спеціально приїхала на цей вечір зі Львова.
У п'ятдесяті, на початку шістдесятих років Дарина Дмитрівна часто приїжджала до Івано-Франківська, бувала Дарина Дмитрівна в театрі імені Івана Франка, куди вона ходила в супроводі двох-трьох старшого віку жінок, очевидно, її добрих знайомих; заходила також до редакції обласної газети "Прикарпатська правда", в якій інколи друкувала уривки своїх творів. Але на прилюдні виступи перед широкою аудиторією, як звичайно, письменниця не погоджувалася: "Я приїхала до Станіслава як приватна особа і дайте мені чистий спокій з різними промовами",— відбивалася, бувало, коли ми, члени бюро обласного літературного об'єднання, на неї "насідали".
Вільде ніколи не вміла виголошувати, як вона казала, "публіцистичних" промов: ні на трибуні письменницького з'їзду, ні на будь-яких зборах, а тим більше — на літературних вечорах; вона володіла хистом відмежовуватися від зайвого пафосу, помпезності, красивості, її виступи, часом і з найвищої трибуни, і навіть "писані", як вона їх називала, навдивовиж олюднювалися, ставали простими і водночас задушевними бесідами, яким, проте, не бракувало ні глибини суджень, ні суспільних проблем. Секрет щирості і простоти її виступів, як мені здається, таївся у прагненні Дарини Дмитрівни скрізь і всюди залишатися самою собою: нічого мальованого, показного, наносного.
У педінституті її засипали такою кількістю питань, що коли б Вільде хотіла на всі відповісти, то, очевидно, не вистачило б цілого вечора, тому вона вибрала лише декілька записок, для неї, явно, найважливіших, і, вже не повертаючись до трибуни, кілька хвилин задумливо ходила, згорбившись, по сцені.
Зал улігся, притих.
— Ось тут мене запитують,— Дарина Дмитрівна підняла вгору аркушик з учнівського зошита,— ось тут мене запитують про те, як я стала письменницею і чому якраз нею стала? — Вона знову мовчки, згорблено ходила по сцені, мовби забувши, що в неї устромлені сотні пар очей. Потім зупинилася.— Якщо по правді, то я сама інколи задумувалася: чому стала письменницею і що вплинуло на мене, щоб обрати нелегку літературну ношу? Може, тут певну роль зіграла та обставина, що мій батько Дмитро Макогон був народним учителем і письменником? Може, немаловажне значення мав той факт, що я росла в оточенні книжок? Книжки з раннього дитинства були для мене і радістю, і щоденним відкриттям світу, і скарбницею, з якої намагалася черпати мудрість. Певно, книжки і збурили в мені уяву, фантазію... Може, письменницею я стала тому, шо жила на білому світі... зовсім у недалекому світі, у тих же Чернівцях, де я народилася... жила моя Ольга Кобилян-ська — дивовижна Жінка, яка писанням своїм приголомшувала мене, водила у глибизни людської душі, учила, як до тієї людської душі придивлятися і прислухатися?
Так, як літератор я починалася від Ольги Кобилянської. Може навіть бути, що деякі риси з окремих героїнь творів Ольги Юліанівни я, будучи молодою дівчиною, культивувала в собі — а отже, і як особистість, як людина я формувалася під впливом великої письменниці.
Та був ще один поштовх, чинник, який — я тепер так думаю — примусив мене взятися за перо. У 1927 році, коли я вже була по "мату-рі", тобто закінчила гімназію, мій батько одержав із Лукавиці або ж Веренчанки — точно нині не пам'ятаю, та це й значення не має, одно слово, із котрогось з буковинських сіл, де він раніше вчителював, і де минули мої дитячі роки, листа. Писав йому, здається, давній колега-учитель, котрий, як розповідав мій батько, не вбачав у своєму вчителюванні ні месіанства, ні служіння народові взагалі, в учителюванні, як і в кожній іншій "державній" службі вбачав тільки заробіток, можливість одержати певну кількість леїв, щоб більш-менш пристойно жити. Болі народу, нещадна експлуатація сільської бідноти і міського робітництва, жорстока румунізація усього громадянського життя — чого не міг, скажімо, спокійно спостерігати мій батько, і через те, власне, ми й перебралися з королівської Румунії до більш "демократичної" (це так тільки здавалося) Польщі, татового колегу певний час мовби не стосувалося, усе це було, як він писав, "політикою", для учителя головне навчити "штубака" читати і писати, щоб життя йому не видавалося аж надто вузьким і чорним.
І ось не витерпів старий, ще австрійський шкільний служака: він писав татові, що власть імущі порозсилали в усі мерії разом із циркуляром нумеровані гумові киї: хто заговорить у школі, у громадському уряді українською мовою, той дістане києм визначену параграфом певну порцію ударів. Усе українське заборонялося на віки-вічні, "та й нема, не було і бути не може на Буковині чогось українського, усе тут румунське: земля, небо, вітер, пісні, мова".
Я ціпеніла над листом, списаним карлючкуватим, сказати б, "готичним" письмом, яким так колись пишалися наші інтелігенти і, правду кажучи, мені тоді хотілося кричати: "Як можна заборонювати, викреслювати з ужитку мову, що живе сотні років, якою розмовляють мільйони людей, якою мислили і писали Шевченко, Франко, Коцюбинський, Леся Українка, моя богиня — Ольга Кобилянська?"
Та що я могла зробити?..
Моя Буковина була далеко, мій крик із Станіслава до Чернівців не долітав... та й перехоплять у Святині на кордоні мій крик польська та румунська прикордонні сторожі.
То змиритися? Плакати? Скласти руки? А чи боротися? Але ж якою зброєю я могла боротися проти наруги над моїм народом? Очевидно, батько відчув мій збунтований настрій, бо поспішив на допомогу:
— Ти пробуєш, Дарцю, щось писати... Хто відає, може, писання твоє і буде твоєю вічною обороною рідної мови. Працюй, дитино.
На тому ж літературному вечорі в Івано-Франківську Дарина Дмитрівна розповідала:
— Ось тут мене запитують, коли письменники нарешті віддаватимуть борги: нема високохудожніх творів про робітничий клас, нема добрих романів про сучасне колгоспне село? По щирості признаюся: я цього питання не розумію. Чому шановний студент (або ж, буває, критик) вважає, що письменник повинен неодмінно бути комусь винним? Чому нема боржників серед юристів, лікарів, інженерів, а серед творчої інтелігенції прийнято їх шукати? Письменник — такий же робітник на народній ниві, як і інші... різниця тільки в тому, що він уде-сятикрат більше працює: не має спокою ні вдень, ні вночі, ні за столом, ні на березі моря, якщо він приїхав відпочити, з ним усі його написані і ще ненароджені герої, у ньому вирують світи, як безодні. І чи не досить йому тієї роботи? Навіщо ще говорити про задавнений борг?
— А взагалі,— Дарина Дмитрівна усміхнулася,— про борги, про обов'язки нам треба частіше згадувати всім. Ще замолоду я дала собі слово, шо виберу час і нагоду й поїду в тихе румунське містечко Гура-Гомора, де народилася Ольга Кобилянська, походжу вузенькими його вуличками, подихаю повітрям — уклонюся чужій землі, яка дала нам велику письменницю. Уклонюся... і звідти візьму щось для себе, для свого збагачення, для своїх книжок, а отже, й для нашої культури. Проте поки що не виходить...
Я була в Японії, за океаном, їздила до Франції, відвідала ще чимало інших країн, а до Гури-Гомори недоїхала. І гризе через те мене совість. А таки поїду в Гуру-Гомору...
Наприкінці осені 1968 року я став мимовільним свідком розмови Ірини Вільде з Антоном Івановичем Шмигельським та Пилипом Федоровичем Гузюком, який написав цікаву трилогію "Сурми кличуть"; розмова спалахнула принагідно в кабінеті тодішнього директора республіканського видавництва "Каменяр" Петра Мокійовича І нільського. Власне, чи не Інгульський, чоловік дотепний, де треба — веселий, а де — ущипливо-іронічний, і розпочав цю розмову, що, мовляв, хлопці (а "хлопцям" стукнуло ген-ген за шістдесят), отут сидячи, спробували, Дарино Дмитрівно, підрахувати ваші гонорари: п'ятитомник, що вийшов у видавництві "Дніпро",— раз, окреме видання "Сестер Річинських" — два, російський переклад цього ж роману — три...
— Я могла б, Петре,— перебила весело Дарина Дмитрівна,— загнути і четвертий палець, і п'ятий, і шостий, бо таки направду немалу копійку заробляю.